5) тенденцію до диференціації семантики номінацій, здебільшого в напрямку „рід ? види", виділення й позначення в такий спосіб нових аспектів певного поняття, реалії, явища дійсності. Ця тенденція відображає прагнення до певної ієрархії всередині лексико-семантичного поля: дилер і арт-дилер, автодилер; менеджер і офіс-менеджер, креатив-менеджер, кризис-менеджер, топ-менеджер, продукт-менеджер, ризик-менеджер, бренд-менеджер;
6) тенденцію дерусифікації словотвірної категорії назв особи й українського лексикону в цілому, про що свідчить поява нових назв особи із суфіксом -ник, які приходять на зміну назвам осіб із суфіксами -чик/-щик або конкурують із ними, заміна субстантивованих активних дієприкметників – назв особи, наприклад: мітингуючий – мітингар (і/або мітингувальник), піарщик – піарник, піарівець, піармен, комп'ютерщик – комп'ютерник, фестивальщик – фестивальник;
7) антонімію, варто зазначити, що антонімічні відношення стають одним із потужних рушіїв процесів словотворення, формування нових системних зв'язків між одиницями лексикону: спеціаліст – неспеціаліст, подвижник – неподвижник.
Новотвори як результат внутрішньомовних процесів мають у потоці нової лексики більшу питому вагу, ніж нові запозичення, особливо результати різних способів морфологічного словотворення: складання слів й основ, афіксації (суфіксації та префіксації), а також безафіксні деривати.
Словотворення від лексем, уже наявних в українській мові, оскільки словотворення – це процес, який відбувається на відміну від запозичування в межах певної мови.
Як окремі складники метамови дослідження виділяємо терміни „інновація", „неологізм", „новотвір". На сьогодні загальноприйнятого трактування цих терміноодиниць ще немає.
Важливим у понятті „інновація" вважаємо визначення його як певного нововведення, будь-чого нового в мовній системі. Проблемі мовних інновацій велику увагу приділив свого часу Е. Косеріу, який дав їм таке визначення: "Усе те, в чому висловлене мовцем (воно розглядається з погляду мовних закономірностей) відхиляється від моделей, що існують у мові, якою ведеться розмова, можна назвати інновацією" Отже, інновація позначає явища, пов'язані з динамікою мовної системи. Поняття інновації в лінгвістиці родове, тобто охоплює зміни на всіх рівнях мовної системи, узагалі тенденції оновлення мови (зникнення певних одиниць, заміну, появу конкурентних пар і рядів одиниць тощо).
На окремих мовних рівнях (морфемному, лексичному, словотвірному, морфологічному, синтаксичному) поняття інновації тлумачиться широко, включаючи не тільки нові запозичення, але й нові слова, створені в системі самої української мови, нові значення наявних слів, морфемо- та словосполуки, афікси тощо.
Видовими стосовно терміна „інновація" виступають терміни „лексична (словотвірна, фразеологічна, граматична, орфографічна) інновація". У свою чергу, видовими щодо терміна „лексична інновація" є терміни "неологізм", "оказіоналізм", "неосемантизм", "потенційне слово".
З огляду на це інновацію в нашому дослідженні розуміємо як слово, значення слова, поєднання слів або морфем у межах слова, що існують у певній мові в певний період її існування в певній мовній сфері й що не існували раніше в цій сфері цієї мови.
Виявом інноваційних процесів у лексиконі сучасної української мови є входження до його складу власне неологізмів, під якими розуміємо слова, що стали фактом мовної практики суспільства, але ще не зафіксовані в нормативних загальномовних словниках і граматиках мови, а отже, ще не ввійшли до її активного словникового запасу.
Неологізм може відповідати мовній нормі (тоді говоримо про потенційне, регулярне, узуальне слово) або не відповідати нормі (тоді це оказіональний, неузуальний неологізм, або оказіоналізм). Таким чином, у роботі поняття „неологізм" використовується як родовий термін.
Особливо багато неологізмів з'являється в науково-технічній мові в результаті бурхливого прогресу науки і техніки.Під новотвором розуміємо нове слово, утворене за певною словотвірною моделлю з власне-українських або запозичених морфем у межах української мови.
Розділ ІІ. Семантико-стилістична характеристика новотворів Хмельницької області
Основною функцією слова є його роль як такого, “що позначає” (референтна функція). Слово дійсно позначає предмет, дію, якість чи відношення. У психології таку функцію прийнято називати “предметною віднесеністю”.
Слово подвоює світ і дозволяє людині подумки оперувати з предметами. Людина може довільно викликати різні образи незалежно від їх реальної наявності і, таким чином, може довільно керувати цим другим світом. Народжується “вольова дія” – регулювальна функція мовлення людини.
Лексико-семантична система української мови 2-ї половини 80-х років ХХ – початку ХХІ ст. зазнала активного впливу суспільно-економічних, науково-технічних та культурних змін у житті українського народу. Зміни в лексичному складі української мови даного періоду зумовлені, передусім, суперечностями між можливостями відповідним чином структурованого словника й суспільно-політичними та науково-технічними умовами життя, прагненням народу передати свої думки, почуття більш адекватно. З’являється природне прагнення виробити нові засоби вираження, нові форми образності, а також реабілітувати ті, які до недавнього часу з різних причин перебували у пасивному словнику.
Часто появу оказіоналізмів спричинює порушення статусу категоризатора, його перепрофілювання в специфікатор семантики лексеми. Такі оказіоналізми виконують роль своєрідних обмежників дії певних категоризаторів та їхніх словотвірних маркерів. Наприклад, у нормі українська та інші слов’янські мови характеризують людину або об’єкт чи дію з їх участю за конкретною мовою спілкування, видання, ведення.
Зразком втілення такої когнітивної структури є композитні прикметники, ономасіологічний базис яких виражає кінцева, а отже, серійна і неваріабельна в нормі основа -мов-н(ий), що може співвідноситися як з твірним іменником мова, так і з похідним від нього дієсловом мовити, а ономасіологічну ознаку – початкова основа – назва певної мови, напр.: україн-о-мов-н(а), українськ-о-мов-н(а)людина (акція, видання, газета, комунікація),що відповідає рос. русскоязычныйчеловек (акция, издание, газета, коммуникация).
Враховуючи полімотивацію основи -мов-н(ий), російським відповідником прикметника україномовний (українськомовний)стосовно людиниможе служити також російське русскоговорящий.
Опозицію цій когнітивній структурі в лексичній і словотвірній нормі сучасної української мови складає структура з позначенням іншої мови спілкування,: україно(українсько)мовний: англо-, російсько-, франко-, іно-, іншо-, інако-, чужомовний.
Новотвори українонімий, українонемовний, україночитнийзасвідчують варіабельність основи –мов-н(ий), підкреслюючи в такий спосіб важливість вираженого нею значення „ознака особи за її здатністю мовити або читати саме по-українському”, приклад українонімий міністрз дослідження Г.Б.Мінчак (Мінчак 2003) або такий контекст вживання прикметника україночитний,зафіксований в інтерв’ю київському журналу «Політика і культура» (далі – ПіК) видавця Л.Фінкельштейна: зробити російськомовну людину «україночитною» (ПіК, 2003, № 34). Виділення подібних оказіоналізмів спеціальними графічними засобами (шрифт, розбивка, підкреслення, лапки, велика літера) унаявнює аномальність цих новотворів, усвідомлювану самими їх творцями. Завдяки таким неолексемам формуються нові семантичні опозиції складних прикметників за інтегральною ознакою, вираженою їхніми кінцевими основами, пор.: україномовний: українонімий, українонемовний або україномовний: україночитний.
Для всіх цих новотворів у лексичній та словотвірній нормі української мови є зразки, проте вони обслуговують інші когнітивні структури. Зокрема, поданий вище новотвір українонемовнийвиник завдяки активній моделі побудови опозицій термінологічних складних прикметників з повторюваними другими основами на зразок водопроникний: водонепроникний; повітропроникний: повітронепроникний; діркопробивний, стінопробивний: куленепробивний.
Порушення правил категоризації полягає в тому, що в поданих оказіоналізмах незмінний за самим своїм статусом ономасіологічний базис – кінцева основа -мов-н(ий) стає змінним, а отже, сама така основа виступає вже у функції не ономасіологічного базису, а ономасіологічної ознаки, що в нормі властива першій основі україн- (українськ-).
Крім того, в нормі сама така мовна ознака об’єкта не передбачає ступенювання або заперечення її наявності. Для цього в українському лексиконі є інші номінації, що позначають здатність людини до мовлення взагалі, а не до її здатності розмовляти якоюсь конкретною мовою: німий, без’язикий, безмовний, безсловесний, безголосий, недорікуватий.
Ступенювання й оцінки набуває характеристика знання конкретної (переважно нерідної) мови, володіння нею. Однак у нормі для позначення цієї когнітивної структури вироблено інші зразки: він (вона) блискуче (добре, погано, трохи) знає [певну] мову : він (вона) зовсім (анітрохи) не знає мови або він (вона) блискуче (добре, досконало, вільно) володіє [певною] мовою : він (вона) зовсім (анітрохи) не володіє [певною] мовою.
Основи якісних прикметників у сполученні із серійною кінцевою основою -мов-н(ий)зазначають оцінну характеристику мови особи, а не рівень її знання певної мови: високомовний‘урочисто піднесений, вишуканий; витіюватий, занадто складний стиль мовлення’, пишномовний‘який вживає надміру вишукані, витіюваті слова, фрази; багатослівний’, солодкомовний‘який уміє гарно говорити, милує слух своєю мовою; красномовний’.