Лист Раджи Рамохана Роя, адресований лорду Амхерсту (1773 – 1857) від 1823 року, є доказом ставлення місцевого населення до англійської мови. Рой схвалює Європейське вчення і, на його думку, англійська мова для індусів є «ключем до всіх знань – до всіх дійсно необхідних знань, які містить у собі світова культура» [12;136]. В листі Рой виражає власну думку щодо відповідних грошових фондів, які повинні бути призначені для вчителів англійської мови в Індії.
Європейські освітяни, які прибували до Індії, щоб вчити місцеве населення математики, загальної філософії, хімії, анатомії, та інших предметів, які були популярні у Європі, пишалися тим, що у них вища місія у порівнянні з іншими освітянами та науковцями світу [38;68].
Лист Роя наголошує на важливості початку Орієнтовно-англійської контроверсії, яка буде впроваджена у освітній політиці в Індії. Третя фаза - політика правління - розпочалась у 1765 році, коли була встановлена Східно-Індійська Кампанія [там само,21–22]. Англійська мова була твердо впроваджена, як інструмент для надання певних вказівок адміністрації. Англійська мова ставала популярною тому, що вона стала засобом впливу на людей та умовою отримання високооплачуваної роботи для іноземців [49; 406]. Англійська мова ставала головним засобом спілкування в Індії.
Під час правління генерала Лорда Бентінка в першій половині ХІХ століття, Індія зазнала багато соціальних реформ. Англійська мова стала мовою правління та вищих індійських каст; підтримка правління була надана для того, щоб спрямувати політичний рух країни, її наукові досягнення на Захід за допомогою англійської мови. У такій політиці генерала підтримував Лорд Макалей [49;403].
Лорд Макалей був центральною фігурою у мовних дебатах на тему, яка мова повинна бути головною в освітньому процесі в Індії. Орієнталісти підтримували використання класичних мов відповідно до індійських традицій, таких як: санскрит, персидська та арабська мови, які не були державними. Англіканці, з іншої сторони, підтримували англійську мову. Ніхто з цих груп не хотів забороняти місцеві діалекти, рідну мову народу. Обидві групи погоджувались, що освіту буде впроваджено за допомогою діалектів під час перших років навчання. Англіканська група (Чарльз Грант (1746-1823), Лорд Мойра (1754-1826), Т. Б. Макалей (1800-1859)) діяли як представники орієнталістів [39; 35].
Думки групи англіцистів були відображені у протоколі Макалея, у якому йшлося, що «почався справжній білінгвізм в Індії» [51; 325]. Згідно з документом, який був підготовлений для правителя генерала Вільяма Бентінка, після висловлених думок обох груп, дійшли висновку, що в Індії повинен бути сформований відповідний клас – група людей, які будуть діяти як посередники між британцями та індусами, « клас осіб за національністю індуси, але англійці за смаком, думкою, мораллю та інтелектом» [12; 138]. Пропозиція Макалея мала успіх; у наступні роки лорд Бентінк повністю підтримав цей протокол, зауважуючи, що «Повинні бути відповідні інструкції, за допомогою яких будуть впливати на місцеве населення, використовуючи знання англійської літератури та науки через посередників англійської мови» [там само].
Згідно з Бейлі, Макалей думає, що англійська мова збагатить індійські діалекти, які стануть засобом для розуміння європейської науки, історії та літератури [там само,140]. Англійська мова поступово ставала мовою правління, освіти, канцелярії (символом правил імперії та вдосконалення) [51; 325].
Макалей наголошує на нечесності британської влади в країні «Це проявлялося через відповідну дивну політику в Індії і ця імперія була одним із найдивніших політичних аномалій, якою ми правимо за тисячі миль від нас, територія більша і більш населена ніж Франція, Іспанія, Італія, Німеччина взяті разом… Територія, яку населяють люди, які відрізняються від нас кольором, мовою, манерами, мораллю, релігією; це диво, якого світ ще ніколи не бачив. Наші надії не виправдались... Загальні правила не діють, де все є великим винятком. Ця кампанія є аномальною, але вона є частиною системи, де все аномальне. Вона найдивніша з усіх правлінь; але створена, щоб бути найдивнішою з усіх імперій » [12; 137].
На думку Качру, так званий протокол, мав багато суперечностей через різні точки зору щодо необхідності накладання чужої (англійської) мови на рідну (індійську). Незадоволення орієнталістів знайшло своє вираження в документі, датованому 15 лютим 1835 року. Але вони не могли зупинити таку політику і тому повинні були її підтримати [38; 68-69]. 7 березня 1835 року протокол був підписаний лордом Вільямом Бентінком (1774-1839), після чого став офіційною резолюцією протоколу Макаулея. Ця резолюція «стала причиною здійснення мовної політики в Індії та остаточним затвердженням явища дифузії білінгвізму в англійській мові» [там само, 68].
Аластар Пенікук поділяє думку як англіцистів, так і орієнталістів, які працювали разом над однією ідеєю. Він схиляється до думки, що орієнталізм був у певній мірі «хорошим та безневинним проектом, який мав на меті лише заволодіти серцями людей». Він наголошує, що насправді орієнталізм був таким же колоніалізмом, як і англіцизм [54; 103]. Хоча орієнталізм вважається більш сприятливішим по відношенню до місцевих діалектів та культури, ніж англіцизм, він показує переваги західної літератури та її вивчення. Він впроваджений для соціального контролю над людьми та впровадження західних ідей [там само, 102].
Пенікук також наголошує, що Макалей довіряють найважливіші мовні питання, результат яких є більше складнішим ніж простим, про це зауважено в протоколі про освіту. Таким чином, англійська мова знову повертається до Англії видозміненою. На його думку, дуже важливо зрозуміти, що Макалей підтримує позицію, яку уже довго обговорювали [там само, 77]. Він пішов навіть далі, зауважуючи, що індійська буржуазія вимагала впровадження освіти на англійській мові так само активно як і місіонери та освітяни [там само, 79]. Вони вбачали, що англійська мова додасть їм соціального та економічного престижу.
Англійська мова стає мовою еліти, преси та адміністрації. У наступні роки англійська мова утвердилась як засіб для адміністративних вказівок британської влади в Індії (1765-1947). Освіта в Індії була в більшій мірі англіцизована і вплинула на місцеву лінгвістику, культуру, правління та освіту. У 1857 році були засновані перші університети в Індії (у Бомбеї, Калькуті, Мадрасі). Англійську мову почали вважати мовою еліти, адміністрації та медіа. Англійські газети мали вплив на читачів. Розвивалась також індійська література, яка була написана англійською мовою [38;69].
На ранніх етапах на індійський літературний твір англійською мовою чинила значний вплив західна усталена форма роману. Вона була типовою для ранніх індійських письменників, які писали англійською мовою і використовували чисту англійську мову без індійських слів, щоб передати знання, які були головним чином індійськими. Головною причиною цього кроку був той факт, що більшість читачів були або британцями, або індійцями з британською освітою. У наступних століттях література була значною мірою обмежена написанням історичних хронік та випуском урядових газет.
У першій половині XX століття, коли Британське завоювання Індії було досягнуто, почало з'являтись нове покоління письменників. Ці письменники були в основному британцями, які народились і виховувались або і в Британії, і в Індії, або лише в Індії. Їхні твори вміщували індійську тематику та почуття, але спосіб оповіді був в основному західним. Вони не обмежували використання рідних слів, хоча б для означення контексту. Ця група складалась із таких письменників, як Редьярд Кіплінг, Джим Корбет і Джордж Оруел. Весь англомовний світ захоплювався такими книгами, як «Кім», «Книга джунглів», «1984», «Ферма тварин» та «Людоїди Кумаона» та ін. Насправді, деякі твори тої епохи все ще розглядаються як шедеври англійської літератури. В цих періодах, місцеві письменники були представлені такими іменами, як Рабіндранат Тагор та Сарожіні Найду. Фактично, Джетанхалі допоміг Тагору отримати Нобелівську Премію у галузі літератури у 1913 році.
Більш ніж 3 десятиліття панувало затишшя, коли Індія проходила етап перебудови. Деякі поодинокі твори, такі як «Переїзд до Індії» Е.М.Фостера, «Чудо, що зветься Індія» Е.Л.Башама та «Автобіографія невідомого індійця» Нірада С. Чаудхурі хоча і намагались підбурити народ, але були неуспішними у каталізації повстання.
Саме у другій половині семидесятих нове покоління людей, освічених у монастирях, пансіонах сприяло появі елітного класу романістів і письменників. Такі як Салман Рушді, Вікрам Сет, Амітаб Гош і Домінік Леп'єр схвилювали літературний світ. Твір Рушді «Діти півночі» отримав Букерівську премію у 1891 році і проголосив ідею чітко і ясно, що індійці залишаться тут. Арунджаті Рой і Кірам Дезай повторили подвиг, коли вони виграли Букерівську премію у 1997 році і у 2006 відповідно. Тим часом, нова течія письменників, таких як Панкаж Місра, Четан Бхагат, Джумпа Лахірі, Вільям Делрімпл, Хері Кунзуру з'явились на міжнародній арені, твори яких цінуються у всьому світі.
Індія отримала незалежність від Великобританії у 1947 році, і вважалось, що англійська мова припинить своє існування там до 1965 року. Однак, англійська мова та хінді є сьогодні офіційними мовами.
1.3 Сучасна лінгвістична ситуація в Індії
В 1950 році індійська влада підняла питання щодо проблеми мовної та етнічної різноманітності. Як вирішення цієї проблеми, 18-ти регіонам Індії було встановлено мовні рамки. Офіційно індійський уряд визнає 15 народних мов. У більшості випадків державні кордони залежать від мовних. Індія поділяється у мовному плані на дві головні мовні сім’ї: індо арійську та дравідійську. Найпоширеніші народні мови в Індії (окрім Хінді) є Бенгалі (7,5 %), Телуру (7, 4 %), Мараті (7,2 %), Таміл (6,9 %), Урду (5,1 %), Гуджараті (4,2 %), Малаялам (3, 8 %), Канада (3,8 %), Орайя (3,4 %) (Індія, 1996: 18).