У документах зустрічаються обидва суфікси у поєднанні з n: верхньонім. lein, нижньонім. chen.
Виходячи з усього вище сказаного, ми знаходимо у верхньонімецькій мові наступні утворення:
- el (найпоширеніша форма): Dietel, Merkel;
- l (баварська та австрійська форми): Dieyl, Merkl;
- la (франкська): Heckla;
- le (швебська): Dietle, Merkle – з об’єднуючою голосною Eisele;
- li (швейцарська): Märkeliö
- lin (швебська, швейцарська): Märklin, Bürklin– інколи len: Eiseln. З розвитком нової літературної мови з’являється lein:Dietlein.
Відповідні утворення в Нижній Німеччині були не настільки різноманітними, там зменшувальні форми рідко використовувалися не лише в іменах, але й в звичайних словах. Особливе місце тут посідало закінчення –ko з поєднуючою голосною: Tedolike, Reinike, Reinecke; без голосної:Reinke, Wilke; -k: Tieck; літературна німецька –ch (-ich): Dedich, Rohlich.
Поряд знаходиться також -ken: Tiedken, Willken. Дуже часто зустрічаються також генетивні конструкції. Зменшувальний префікс -chenз власними іменами зустрічається надзвичайно рідко: Nöldechen. Франкською цей суфікс має форму -gen: Büsgen, Didgen. У фризькій мові зменшувальним префіксом є -je: Hobbje, Detje, Bätje. Також зустрічається форма -tje: Antje, а старофризькій мові -ze, що має декілька варіантів: sse, se, ste, stje: Alste, Alse.
Як видно з вище наведених прикладів, ці зменшувальні закінчення впливають на утворення умлаута. Причиною цього є те, що на самому початку в цих закінченнях була голосна і (iko, ilo).
Окрім цих двох головних суфіксів l і k, в Середній та Південній Німеччині був ще й третій суфікс z (старонім. -izo). Так від Dietrich ми маємо форми: Dietze, Dietz, від Heinrich: Heinze, Heinz– також Heinitz (від Heinzo – основи всіх форм).
Скорочення прізвиськ, які в Нижній Німеччині не були загальноприйнятими, за винятком Fritz, отримали поширення в Верхній Німеччині як прізвища.
Суфікс z під час розвитку мови перетворився на ss: Diss, Russ, наs: Heinse, інколи можна зустріти такі форми як sch, tsch: Gersch, замість Gerz, Dietsch.
Aле так як просте одинарне зменшення не задовольняло потребу народу, то зменшено пестливі префікси об’єдналися і утворили форми слів з подвійним зменшенням, наприклад, від Dietrich:
-licke (cтаронім. -iliko): Thielike, Thilke;
-zel (старонім. -izilo): Dietzel;
-kel (старонім. -ikilo): Tickel;
-zke (старонім. -iziko): Tietzke.
Також зустрічаються форми слів, де об’єднані відразу три суфікси (z, l, k): Dietzelke.
Власні імена, що виступали як прізвища, мали і мають у більшості випадків сьогодні називний відмінок, хоча йому передував родовий відмінок (генетив). Це відповідало чіткому граматичному правилу – ім’я батька, для точнішої ідентифікації, давалосяу родовому відмінку: Heinrich, SohnArnolds, латинською – Henricus, filiusArnoldi, де частини Sohn та filius могли випадати. Звідси й походить велика кількість імен у родовому відмінку, що закріпилися як прізвища.
Прізвища, так само як і інші слова, мають дві відміни:
- сильна відміна має s;
- слабка відміна має n.
Cильна відміна поширювалася на повні імена: Diederichs, Hermanns, а слабка – на скорочені: Thielen, Otten( інколи скорочення відмінювалися за сильною відміною, наприклад, Köhnsпоряд з Könen, інколи об’єднувалися обидва закінчення, наприклад, Ottens).
У фризькій мові зустрічалася форма імен на ena(Hagena, Tydena), яка позначала родовий відмінок слабкої відміни множини. Наприклад, ім’яFockeUkenaпозначало сина нащадків Uko і вказувало не на батька, а на предків. Оскільки таке позначення мало велике значення для благородних родин, у яких ім’я гарантувало право на певне володіння чи славу, то не дивно, що у таких позначеннях ми зустрічаємо імена вождів чи праотців роду.
Взагалі генетивних утворень, насправді, було набагато більше, ніж може здатися на перший погляд, бо вони були приховані новим правописом; літера t приєднувалася до літери s і утворювалося tz. Seifritz(замість Seifrids, Siegfrids), Gompertz(замість Gomperts від Gundbrecht), Reinartz (Reinhards). В той час, коли в останньому прикладі h, що належала до основи, випадає, то в деяких словах вона навпаки приєднується до основи, інколи, навіть, невиправдано. Наприклад, ім’я Reinboldнабуває форми Reinholz.
Трохи схожими на генетичні конструкції були прізвища зі словом “Sohn”, що в більшості випадків мало форму sen: Wilmsen, Volquardsen. Це одна з найстаріших форм позначення особи, яка зустрічається, навіть, у Едді “SiegmundVölsungsson” (Sigmund, VölsungsSohn). Така конструкція була дуже поширеною на півночі. Також її використовували шведи (Torstenson), норвежці (Björnson), датчани (Thorwaldsen), ісландці (Sturluson), англійці (Wilson, Robinson, Thomson). В шотландській мові іменам такого типу відповідали імена з частиною Mac (M’): MacGregor (син Грегора), Macdonald; в ірландському діалекті – з частиною O’: O’Connel. В центральних та південних регіонах Німеччини зустрічаються конструкції з –er, які позначають пожодження і вказують на приналежність особи до певного класу; у місті Ліппе таку функцію виконують імена з -ing, ця частина додавалася до імені першого колонізатора території, звідки родом особа, потім це ім’я передавалося у спадок нащадкам. Наприклад в місті Хакедалі (Hakedahl) 1488 року жив такий собі HenkeDruden, 1538 року – HenkeDruding, 1538 року – de (=der) Drudenen – зараз Drüner. Тоді як ім’я “HenkeDruding” вказувало на сина Друда (SohndesDrude), то “derDrudener” – на володіння певним майном Друдінгів, а отже представника певного роду [70:71].
До імен схожого типу належали імена баварських придворних на -er: Märtnäser. Такі імена зустрічалися в Швейцарії та Бадені:Burgerter(Burkar), Galluser, Kerler(Karl), Rupprechter, Schillinger. В Кернтені (Kärnten) було поширеним закінчення -ler: Hartler, Küenzler. Майже всюди в Німеччині зустрічалися прізвища на -ing(ig), рідше – на -ung, що вказували на походження від батька чи інших предків: Götting, Rüding, Helbig. Такі прізвища були поширені в нібелунгів, каролінгів та агілофінгерів. До прізвищ даного типу можуть належати, у деяких випадках, прізвища на -mann.
Досить поширеними в Німеччині є також метроніми ( прізвища, які давалися не за батьком, а матір’ю). Вони зустрічаються набагато частіше, ніж здається на перший погляд. “В деяких випадках, наприклад, дитина була позашлюбною; дитина могла взяти ім’я матері, якщо батько рано помирав. Головний герой “Пісні про нібелунгів” Зігфрід також носив прізвище матері: dasSiglindekint (син Зіглінди)“ [69:152].
Іноземні імена, що використовувалися як прізвища, зазнавали ще більше перетворень та змін, ніж національні. Від самого початку основним джерелом іноземних імен була церква, а точніше Біблія. Це були переважно імена греко-латинської форми (наслідок латинського перекладу Біблії). У своїх повних формах ці імена служили прізвищами. Проте скорочені форми використовувалися набагато частіше, так як повні імена мали від чотирьох до п’яти складів.
Отже потрібно було скорочувати повні імена. При скороченні основну роль відігравав наголос. У старонімецькій мові наголос у словах іноземного походження чи запозичених словах зміщався. Він переходив з третього від кінця складу до першого, який в старонімецькій мові був наголошеним, наприклад, Anti´christus – A´ntichristo, Consta´ntia – Cho´nstanza, Matha´eus – Ma´theus[66:67].
У мові виробилося правило, за яким наголос завжди падав на перший склад, а якщо траплялося так, що перший склад залишався ненаголошеним, то він просто випадав, наприклад, apostolus – postul, Hispanus – Span.
Пізніше, під впливом романських мов, німецький наголос на перший склад у запозичених словах переходив на останній склад. Це так званий французько-нововерхньонімецький наголос, що з’явився в середньовіччі.
Інколи запозичені імена втрачали всі ненаголошені склади, наприклад, Bonifatius – Fazi, Dionysius – Nis, де від п’яти складів залишився лише один наголошений склад [66:70].
Саме з цих, багато разів перероблених і скорочених імен, і виник цілий ряд прізвищ, які мали скорочені форми, що утворювались внаслідок скорочень кінця слова: Mathies – Mathes або його початку: Alexande – Xander. Були випадки, коли ім’я втрачало як початок, так і кінець. Внаслідок цього виникали дві форми слова, які не мали між собою нічого спільного:
Ambrosius – Ambrosch, Brosi;
Andreas – Enders, Drewes;
Nicolas – Nickel, Claus, Klaas.
Інколи ці форми слова не мали, навіть, спільних літер у своїх основах, наприклад, Barthelі Mewes від Bartholomäus [66:70].
Як показує останній приклад, поряд зі скороченнями відбувався також перехід голосного звука в приголосний. Цей перехід можна побачити на прикладі імені Paul, від якого походять імена Pawelта Pagel.
Не рідко ці скорочення, об’єднання та перетворення заходили настільки далеко, що ставало важко, а в окремих випадках неможливо, визначити початкову форму слова. Хто міг би, наприклад подумати, що ім’я Gille походить від імені Aegidius, а Grolms, Rohner та Muß – одне й теж ім’я, що походить від імені Hieronymus? Народ завжди адаптував запозичені слова до рідної мови, тому вище наведені приклади не повинні дивувати[66:74].