Лексикографія
Лексикографія (грец. λεξικογραφία, від λεξικόν — словник і γράφω — пишу), словникарство — розділ мовознавства, пов’язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну і теоретичну лексикографію. Тісно пов’язана з лексикологією. Лексикологія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос , тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг.
Староукраїнська лексикографія
До часів Київ. Русі належать невеликі рукописні словники: «О именихъ и гл̃емыхъ жидовьскымь языкъмь», «Речь жидовьскаго языка, преложена на роускоую» та ін., у яких тлумачаться переважно бібл. особові імена й топоніми, окремі старослов’ян. слова: «Тълкъ о неразоумных словесех псалтырных» та ін., розкривається символ, або алегор. зміст деяких слів у Псалтирі: «Тълкованиіє неоудобь познаваяємомь ви писаныхъ речемь», де перекладено малозрозумілі старослов’ян. лексеми. На Русі перекладали також греко-візант. тлумачення власних назв. Активно розвивається в Україні глосографія впродовж 14 — 17 ст. Перший церковнослов’ян. укр. словник невід. автора «Лексисъ толкованіємъ словенскихъ словъ просто» (не раніше 50-х pp. 16 ст., залишився в рукописі) складено із заг. церковнослов’ян. слів, небагатьох антропонімів і топонімів, налічує 896 вокабул (при 127 словах немає перекладів). У словнику зібрано глоси з різних джерел, використано й попередні лексикогр. праці. Вокабули розміщено за алфавітом (проте внутр. абеткування не витримано), імена введено у формі наз. в. одн., дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч. Багато слів подано не в вихідних формах. Матеріали «Лексиса...» згодом використали Лаврентій Зизаній та Памво Беринда. Етапним в історії укр. лексикології став перший друк, словник — «Лексисъ сирчь реченія въкратце собранъны и из словенского языка на простый рускій діялекть истолъкованы» Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596). У пам’ятці — 1061 словникова стаття. В реєстрі — церковнослов’ян. слова, перекладені староукр. літ. мовою, тому ця праця — перша спроба нормалізації лекс. складу двох мов. У «Лексисі...» уперше використано екземпліфікацію (приклади в тексті), застосовано паспортизацію, з якої видно, що реєстрові слова взято з церковнослов’ян. книг Біблії і творів правосл. патристики. Вокабули розміщено за абеткою, яка нерідко порушується у зв’язку з прагненням автора розробляти поряд зі словом його деривати. Тех. засіб розмежування реєстру й перекладу — кома — дуже невиразний, бо часто застосовується й між словами в перекладній частині. Багатозначні вокабули й лексеми з відтінками в значенні Лаврентій Зизаній передає кількома еквівалентами, часом виділяючи значення й відтінки за допомогою індикаторів «и тыж», «албо», «или», «и» та ін. Іноді дається поглиблене пояснення розкриттям етимології реєстрового слова, зіставленням слов’ян, лексем з грец. та латинськими. У цьому словнику вперше слова проакцентовано. Неоціненне значення в історії укр. лексикографії мав «Лексиконъ славенорωсскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди, що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври 1627 (2-е вид. — 1653, у Кутейнській друкарні під Оршею в Білорусі). Тематично книга розділена на дві частини: 1. «Лексиконъ» — диференційний церковнослов’ян.-укр. словник; 2. «...Имена свойственная» — зібрання тлумачень власних назв (імен, топонімів) та перекладів апелятивів неслов’ян. походження. У словнику майже 7 000 статей, у т. ч. близько 1400 онімів. Памво Беринда найповніше в староукраїнській Л. здійснив екземпліфікацію і точну паспортизацію вокабул. Реєстрове слово подається в звичайній для того часу формі (імена — в наз. в. одн., дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч.). Перекладна частина праці Памва Беринди — одне з найбагатших зібрань укр. лексики кін. 16 — поч. 17 ст. Переклади зроблено загальнонар. чи літ. відповідниками. Ряд статей у «Лексиконі» мають характер енциклопедичних. Автор нерідко пояснює слова, особливо іншомовні, розкриваючи їхню етимологію. Зібрання етимології бібл. онімів у «Лексиконі...» — одне з найбільших у європ. лінгвістиці 17 ст. Уперше в укр. Л. Памво Беринда вказує на метафор. й образне вживання слова за допомогою позначок «переноснЂ», «инорЂчнЂ», «метафор.» тощо. По суті першим у східнослов’ян. Л. автор вводить грамат. ремарки й відсилання (ремарка — «зри», «зр.»). Застосовуючи орфогр. норми Мелетія Смотрицького, він сприяв правописній стабілізації староукр. літ. мови. «Лексиконъ...» Памва Беринди — найвище досягнення укр. лексикографії старої доби. Значним явищем в укр. Л. була анонімна рукописна праця серед. 17 ст. «Синоніма славеноросская» — перший укр. словник активного типу (тобто з укр. реєстром), укр.-церковнослов’ян. лексикон, укладений на Наддніпрянщині. Це зворотна переробка «Лексикона...» Памва Беринди, гол. чин. першої його частини. На основі кількох статей книги автор укладав одну статтю чи навпаки — на основі однієї статті «Лексикона...» — кілька нових. У «Синонімі...» бл. 30 вокабул не перекладено, отже, праця не завершена. У реєстрі пам’ятки бл. 5 000 вокабул, розміщених за абеткою у прийнятих в староукр. Л. вихідних формах. Вокабули не відокремлені від перекладу розділ, знаками, ремарок немає (крім відсилання «зри»). Наст. етап у розвитку староукр. Л. тісно пов’язаний з творчістю Єпіфанія Славинецького, який у кін. 30-х — на поч. 40-х pp. 17 ст. під час роботи в Київ, колегіумі уклав «Лексиконъ латинскій». Це латинсько-церковнослов’янський (східнослов’ян. редакції укр. підредакції) словник. Його реєстр базується на праці італ. лексикографа епохи Відродження А. Калепіно. Звідси взято й граматичні та ін. ремарки. «Лексиконъ латинскій» — найбільша лексикогр. праця, створена в Україні за минулі століття: налічує 27 000 статей. Обравши для перекладу церковнослов’ян. мову свого часу — цю міжслов’ян. писемну мову, автор наочно довів, що її можливості не менші, ніж можливості лат. мови. У тих випадках, коли вокабули не мали еквівалентів у звичайній (конфесійній) церковнослов’ян. мові, Єпіфаній Славинецький наводив відповідники з рідної української, створював нові слова за укр. й церковнослов’ян. зразками, кальки, залучав запозичення, тлумачив такі лексеми. Перекладну частину дуже збагатили укр. лекс. еквіваленти й тлумачення, вміщені іноді поряд із церковнослов’янськими. Велика кількість реєстрових слів, особливо з побуту, сфери матеріальної культури, медицини, ботаніки, зоології, географії тощо, перекладена тільки укр. еквівалентами. Хоч «Лексиконъ латинскій» залишився в рукопис, списках (найдавніший датовано 1642), він став базою для створення нових вітчизн. і зарубіж. словників.
У кін. 40-х pp. 17 ст. Єпіфаній Славинецький разом із Арсенієм Корецьким-Сатановським у Києві уклали «Лексиконъ словено-латинскій» (первісний список датується 1650) — церковнослов’ян.-лат. словник (бл. 7 500 статей). Осн. джерело вокабул «Лексикона словено-латинского» — «Лексиконь...» Памва Беринди. Автори використали також польс.-лат.-грец. словник польс. філолога Г. Кнапського. У реєстрі «Лексикона...» Єпіфанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського засвідчується чимало укр. лексики. Це — одне з найб. зібрань церковнослов’ян. лексики 17 ст. У Москві Єпіфаній Славинецький уклав свою третю лексикогр. працю — «Книга лексиконъ греко-славено-латинскій» (дата створення невід.; в рукопису). До староукр. періоду примикає творчість лексикографа поч. 18 ст. І. Максимовича, який уклав великий лат.-церковнослов’ян. (укр. редакції) словник «Dictionarium latino-slavonum» (1724, залишився в рукопису).
Українська лексикографія кінця XVIII ст. по 1917 р.
З появою нової укр. л-ри та літ. мови на нар. основі починається новий період в укр. Л. її основою в 19 ст. стала укр. жива розмовна та літ. мова. Збільшується кількість видаваних словників. До «Енеїди» І. Котляревського 1798 Й. Каменецький додав укладене ним «Собраніє Малороссійскихъ словъ, содержащихся въ ЭнеидЂ, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ Малороссійское нарЂчіе съ другихъ языковъ, или и коренныхъ Россійскихъ, но не употребительныхъ», що мало 972 слова. Тут подано чимало й таких специфічно укр. слів, яких немає в «Енеїді». Напр., тільки серед 77 слів на літеру «Б» їх 23: Байбакь «сурокъ», Баглаи «лЂнь», Байбаракъ «крытый тулупъ», Барканъ «заборъ», Биндюга «роспуски» тощо. Тому можна гадати, що укладач мав дещо ширшу мету, ніж допомогти читачам «Ене’щи» зрозуміти мову твору. У 3-му вид. «Ене’щи» 1809 І. Котляревський до цього словника додав ще 153 слова і змінив його назву на «Словарь Малороссійскихъ слов, содержащихся в „Энеиде..."».
Практика диференц. словничків-додатків до укр. видань у 1-й пол. 19 ст. набуває значного поширення. Виходять: «Словарь малороссійскаго языка» (218 слів) при «Опыте собранія старинных малороссійскихъ пЂсней» М. Цертелєва (1819), «Словарь» (понад 500 слів) при зб. «Малороссійскія пЂсни» М. Максимовича (1827, у вст. частині до «Словаря» автор висловлює думку про потребу підготовки докладного укр. словника), «Объяснительный словарь» (бл. 450 слів) при 1-му вид. «Наталки Полтавки» І. Котляревського в «Украинском сборнике» (1838), «Объясненіе непонятныхь для Великороссіянъ Южнорусскихъ словъ и вираженій» (260 слів) при вид. «Думки и пЂсни та шче дешчо» А. Могили (Амвросія Метлинського, 1839), «Словник малозрозумілих слів руських», доданий П. Жеготою до 2-го тому його зб. «Пісні руського народу в Галичині» (1840) тощо. Такі словнички під назвою «Объясненіе неудобопонятныхъ южнорусскихъ словъ» прикладалися до кожного номера журн. «Основа» (1861 — 62). У ряді видань пояснення специф. укр. лексики подавалося у виносках, як у збірниках «Украинскіе народныя пЂсни» М. Максимовича (1834, 156 слів), «Малороссійскіе и червонорусскіе думы и пЂсни» П. Лукашевича (1836) та ін. Диференц. словнички-додатки відігравали допоміжну роль. Розвиток укр. л-ри і культури вимагав створення докладного загального укр. словника. Тому й на Наддніпрянщині, і на Наддністрянщині з поч. 19 ст. значно активізується лексикогр. робота: укладанням перекладних — переважно укр.-рос., укр.-польс., нім.-укр. словників займаються не тільки філологи, а й письменники, історики, вчителі, громад, діячі. Першими з’являються (проте ще не окр. виданнями) «Краткій малороссійскій словарь» О. Павловського як окр. глава 2-ї частини його «Грамматики...» (1818) та «Собраніе словъ малороссійскаго нарЂчія» І. Войцеховича в «Трудах Общества любителей росийской словесности при Московском университетЂ» (1823). У Петербурзі над новим словником укр. мови працює О. Павловський. І. Вагилевич на початку 30-х pp. за зразком відомого серб.-нім.-лат. словника В. Караджича опрацьовує великий укр.-польс.-нім.-латинський, а після того ще й укр.-нім.-латинський словники. Водночас на Прилуччині працює над укр.-рос. словником П. Білецький-Носенко, а в Курську, потім Полтаві над аналогічним словником — Л. Боровиковський (1806 — 89). Й. Скоморовський (1815 — після 1891) на Тернопільщині укладав 5-томний укр.-польс. словник, а К. Скоморовський (1820 — 66) — нім.-укр. словник. Т. Витвицький з Городенщини у 1849 підготував до друку польс.-церковнослов’ян.-укр. словник (бл. 20 000 словникових статей). Над великим укр. словником трудився вчитель І. Лаврівський (1778 — 1843), а над нім.-укр. словником — Ю. Лаврівський (1821 — 73) і т. ін. Проте весь цей доробок з різних причин лишився в рукописах. Досі з нього опубл. лише «Словарь малороссійскаго нарЂчія» О. Павловського (1826; А — Бякоть) та «Словник української мови» П. Білецького-Носенка (1966), «Словарь украинского наречия» Ф. Шимановича (1995), «Словник польсько-церковно-слов’янсько-український Теодора Витвицького з половини XIX сторіччя» (1997).