Соссюр розмежовує два аспекти в мові і, відповідно, в мовознавстві: синхронію і діахронію. Синхронія — це вісь одночасовості, де розташовуються явища, які співіснують у мові, і де немає втручання часу. Діахронія — це вісь послідовності, де кожне окреме явище розміщується в історичному розвитку з усіма змінами. Відповідно він розрізняє дві лінгвістики: синхронічну й діахронічну. Подібне розрізнення існувало й до нього. Так, скажімо, граматика Пор-Рояля була синхронічною. На важливість синхронічного вивчення мови вказував Бодуен де Куртене, тоді як представники порівняльно-історичного мовознавства досліджували мову в діахронії. Однак Соссюр проводить це розрізнення послідовно і надає йому значення методологічного принципу.
Зрівняння синхронічної лінгвістики з діахронічною на той час було сміливим кроком, бо описову (синхронічну) лінгвістику тоді вважали ненауковою, розглядали її як практичну дисципліну, яка надавалася для гімназій, а не для університетського професора. Соссюр, по суті, реабілітував синхронічну лінгвістику. «Лінгвістика відводила надто велике місце історії, тепер їй доведеться вернутися до статичної точки зору традиційної граматики, але вже сприйнятої в новому дусі, збагаченої новими прийомами й оновленої історичним методом, який, таким чином, непрямо допомагає краще усвідомлювати стан мови». Ця цитата свідчить, що, по-перше, всупереч твердженням деяких радянських лінгвістів Соссюр не відриває синхронію від діахронії і не проповідує ахронію і, по-друге, в нього, як зауважує російський історик мовознавства В. М. Алпатов, «ідеться не просто про зрівняння двох лінгвістик, а про новий виток спіралі, про перехід на новий рівень до переважно синхронної лінгвістики» [Алпатов 1998: 137].
Уведення протиставлення синхронії й діахронії корінним чином змінило спрямованість лінгвістики XX ст., відкрило шлях до зосередження на синхронічній лінгвістиці, яка відставала від діахронічної. Це допомогло лінгвістиці вийти з кризи, в якій вона на той час опинилася.
Не можна погодитися лише з тезою Соссюра про системність синхронії і несистемність діахронії. Як показали дослідження нашого часу, зміни в мові мають системний характер, тому нині практикується системний підхід і до діахронічного аспекту мови.
Отже, внесок Ф. де Соссюра у мовознавство істотний. Він порушив нові проблеми, деякі вперше чітко сформулював, деякі переконливо розв'язав, а деякі з них «закрив» на певний час. Він також визначив коло першочергових завдань мовознавства, спрямованих на розкриття специфіки мови та її структури. Однак найбільша заслуга Соссюра в тому, що він змінив наукову парадигму. Хоча подібні ідеї уже простежувалися у працях Фортунатова, Бодуена де Куртене, Крушевського, але Соссюр нові ідеї сформулював найчіткіше, привів їх у струнку систему, через що його вплив на подальший розвиток мовознавства є найвагомішим.
Відштовхуючись від різних положень Соссюра, можна прийти до різних поглядів на мову і, відповідно, до різних теорій. На основі вчення Соссюра в мовознавстві виникло три течії.
Перша течія — Женевська школа. До неї належали мовознавці, які тією чи іншою мірою розвивали концепцію Соссюра загалом. Головними представниками цієї школи є А. Сеше і ПІ. Баллі.
Альберт Сеше (1870—1946) у праці «Три соссюрів-ські лінгвістики» (1940) підтримує соссюрівське розрізнення мови і мовлення, значеннєвості і значення, асо-ціативних і синтагматичних відношень тощо, але виділяє не дві, як Соссюр, а три лінгвістики — синхронічну, діахронічну і «лінгвістику організованого мовлення». Виокремлення лінгвістики мовлення — найоригіналь-ніша частина його концепції. До лінгвістики мовлення він відносить усі питання, пов'язані з функціонуванням мови. Якщо синхронічна лінгвістика вивчає зна-ченнєвість, то лінгвістика мовлення — субстанціональні характеристики мовних одиниць. Тільки лінгвістика мовлення має безпосередній зв'язок із реальною дійсністю. Таким чином, Сеше вийшов за межі «мови, розглядуваної в самій собі і для себе», вивчав проблеми не лише мовної структури, а й мовного функціонування. Досліджував учений ще взаємодію індивідуального та соціального в мові, результати чого викладені в праці «Програма і методи теоретичної лінгвістики. Психологія мови» (1908).
Шарль Баллі (1865—1947) — автор відомих книжок «Французька стилістика» (1909) й «Загальна лінгвістика і питання французької мови» (1932). У своїх працях він розвиває й уточнює ідеї Соссюра. Зокрема, наголошує на необхідності системного синхронічного підходу до мови, зберігає соссюрівське розмежування синхронії й діахронії, приймає його розуміння мови як системи чистих відношень і дихотомію мови й мовлення, але не обмежується рамками внутрішньої лінгвістики, опрацьовуючи функціональний підхід до мови, тобто вивчаючи лінгвістику мовлення. Йому належить багато оригінальних ідей, які ввійшли в лінгвістику. Це передусім сформульовані ним теорія висловлення (виділення в реченні диктуму, тобто «вираження судження про факт», і модусу — «різних відтінків почуття чи волі») і теорія функціональної транспозиції (перехід одиниць мови на основі їх функції з одного класу до іншого); уведення поняття актуалізації (мовні одиниці існують віртуально, потенційно й актуалізуються, тобто реалізуються, набуваючи конкретного значення, у мовленні). Баллі один із перших визначив мету і завдання стилістики, виділив фразеологію як окрему лінгвістичну дисципліну, здійснив класифікацію фразеологізмів, яка стала загальноприйнятою.
Друга течія представлена мовознавцями А. Мейє, Ж. Вандрієсом та ін., які сприйняли соціологічні елементи вчення Соссюра й розвивали соціологічний напрям у лінгвістиці, намагаючись поєднати його з принципами порівняльно-історичного мовознавства.
Антуан Мейє (1866—1936), якого вважають главою французької соціологічної школи, — автор 24 книжок і 540 статей, найвідомішими серед яких є «Вступ до порівняльного вивчення індоєвропейських мов» (1903), «Порівняльний метод в історичному мовознавстві» (1925), «Спільнослов'янська мова» (1934). Як і Соссюр, він акцентував на соціальному характері мови: «Мова існує лише остільки, оскільки є суспільство, і людське суспільство не може існувати без мови». У «Вступі до порівняльно-історичного мовознавства» Мейє аналізує соціальні чинники, які впливають на функціонування, розвиток і долю мови. Будучи прихильником учення Соссюра, він, однак, не поділяв різкого розмежування синхронії й діахронії і не прийняв тези про те, що мовознавці повинні зосереджувати увагу головно на внутрішній лінгвістиці. Доречно зауважити, що Мейє у своїх працях розглядав також питання розвитку української мови і був іноземним членом Академії наук України з 1924 р.
Жозеф Вандрієс (1875—1960) у праці «Мова» (1921), що є нарисом порівняльно-історичного мовознавства, значну увагу приділяв соціальному функціонуванню мови і соціальним причинам мовних змін. Мову трактував як суспільне явище, символ і захист групової єдності, засіб консолідації етносу. Уперше порушив проблеми мовної норми і прогресу в мові, які розв'язував із соціального погляду. Із соссюрівського вчення сприйняв знакову теорію мови, однак не дотримувався суворого розмежування синхронії й діахронії, внутрішньої й зовнішньої лінгвістики.
Третю течію сформували вчені, які скористалися положеннями Соссюра про системність мови і створили нову наукову парадигму в мовознавстві — структуралізм.
Використана література
Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 92—115.
Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С. 76—81, 95—105.
Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1968. — С. 113—140.
Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 56—65,70—78.
Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История языкознания. — М., 1974. — Вып. 3. — С. 93—167; Вып. 4.
Слюсарева Н. А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной лингвистики. — М., 1975.
Шарадзенидзе Т. С. Лингвистическая теория И. А. Бодуэна де Куртене и ее место в языкознании XIX—XX веков. — М„ 1980.