Характеристику способу життя слов'ян, їх матеріальної та духовної культур дав візантійський письменник VI— початку VIIст. Маврикій Стратег: «Племена склавинів і антів схожі за своїм способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов'ю до свободи: їх ніяким чином не можна схилити до рабства чи підлеглості у своїй країні...
У них велика кількість всілякої худоби і плодів земних..., особливо проса й пшениці» (за А. Супруном і А. Калитою).
Про спільні етнічні витоки слов'янських народів свідчать фольклор, звичаї та обряди, давні вірування, прийняте ними християнство та ін.
Очевидною є також однаковість або схожість мов у слов'янських племен і народів. Подібність між слов'янськими мовами у фонетиці, лексиці, морфології, синтаксисі та в проміжних рівнях настільки значна, що представники різних слов'янських народів можуть порозумітися між собою і без перекладача. А ті відмінності, які спостерігаються між сучасними слов'янськими мовами, є наслідком їх природного розвитку.
4. Загальноприйнята самоназва слов'яни, словени. Інші народи називали слов'ян по-різному (наприклад, германці й романці — венедами). Цей етнонім є давнімі невипадковим для сукупності слов'янських племен, адже, крім загальної для них самоназви, трапляються ще споріднені етноніми: склавини (переважно південнослов'янські племена), словенці (на крайньому заході південнослов'янських земель), словаки (на сході західнослов'янських земель), словінці (на півночі західнослов'янських територій), новгородські словени (на півночі східнослов'янських земель у Європі).
Існують і географічні назви (переважно гідроніми) з архаїчною основою
С л о в- / С л а в- у Середній Наддніпрянщині (пор. праслов'янську назву Дніпра Славута, Славутич), яка стала твірною для етноніма слов'яни (як Буг для бужани, Лаба для полаб'яни, Вісла для вісляни). І навіть після розпаду в VI ст. праслов'янської єдності, внаслідок чого в західноєвропейських джерелах різняться венеди (західні слов'яни), анти (східні слов'яни) і склавини (переважно південні слов'яни), спільний для слов'ян етнонім ствердився як загальновживаний.
5. Взаємодопомога у визвольній боротьбі проти загарбників. Слов'яни завжди приходили на допомогу одні одним. Так, 1380 р. у Куликовській битві разом з росіянами проти монголо-татарських загарбників боролися і представники українського та білоруського народів. У Грюнвальдській битві об'єднана польсько-литовсько-російська армія на чолі з польським королем Владиславом II Ягеллом (Ягайлом) оточила й розгромила війська германського Тевтонського ордену, зупинивши його просування на схід. У 1621 р. під Хотином польсько-українські війська Я. Ходкевича й П. Сагайдачного перемогли турецьку армію султана Османа II, а 1673 р. — польські війська Я. Собеського розгромили турецьку армію. У звільненні від турецько-османського ярма велику допомогу південнослов'янським народам надали російські війська. Прикладом слов'янського військового братерства є спільна боротьба поляків, чехів, словаків, українців, білорусів, росіян, сербів, хорватів та інших народів за визволення від німецько-фашистських загарбників у Другій світовій війні.
6. Однаковість або подібність ментальності слов'ян, розвиток двосторонніх і багатосторонніх економічних, суспільно-політичних і культурних зв'язків, поглиблення співпраці в науковій та освітній сферах, визначення слов'янських регіонів і міст-побратимів та ін.
Отже, на початку XXIст. усі слов'янські народи створили власні держави, що сприяло розвитку їхніх національних мов і самобутніх культур.
3. Класифікація слов'янських мов
Перші спроби генеалогічної класифікації слов'янських мов належать чеському філологові Йосефу Добровському (1753—1829). Його вважають патріархом слов'янської філології, який заклав основи систематичного порівняльного дослідження мов. Учений поділяв усі слов'янські мови і діалекти на дві підгрупи: 1) західнослов'янські: польська із сілезьким діалектом; чеська (богемська) з моравським, сілезьким і словацьким говорами;
2) південносхідні: російська; іллірійська за говорами — болгарським, російсько-сербським, боснійським, славонським, далматським, рагузьким; хорватська з віндським говором.
Така класифікація відображає поділ і протиставлення слов'янських діалектів на західно- та східнослов'янські й засвідчує тісніші етнокультурні зв'язки (у т. ч. і церковнослов'янські) між південними і східними слов'янами, ніж між південними й західними чи західними й східними. Недосконалість цієї класифікації пов'язана з неадекватним уявленням тогочасних філологів про справжню картину слов'янського мовного світу, низьким рівнем типологічних досліджень і відсутністю порівняльно-історичного методу. Запропропоновану Й. Добровським класифікацію слов'янських мов підтримали згодом і деякі представники порівняльно-історичного мовознавства: А. Шлейхер, О. Шахматов, Б. Цонєв та ін. Водночас результати компаративістики спричинилися до формування в XX ст. класифікації, яка визначає три підгрупи слов'янських мов: західну, східну і південну (південна сформувалася на основі тієї частини діалектів, що відкололися від східнослов'янської групи). За цією класифікацією до західнослов'янської підгрупи належать: польська мова із залишками кашубської; чеська; словацька; лужицька у двох своїх варіантах — верхньо- і нижньолужицькому, які все частіше розглядають як окремі мови; мертва полабська мова і поморсько-словінський діалект. Східнослов'янська підгрупа об'єднує три мови: російську, українську й білоруську. Специфічним різновидом західноукраїнських діалектів у сербському мовному середовищі є русинська мова — діалект югославських руснаків. Південнослов'янську підгрупу становлять болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови, а також мертва старослов'янська.
Тричленна класифікація хоч і є загальноприйнятою, проте не позбавлена дискусійних моментів, зумовлених складними процесами зовнішніх впливів і дивергенції та конвергенції слов'янських мов. Наприклад, діалектна основа чеської та словацької мов у добу державного утворення Само й Великоморавського князівства за своїми фонетичними й лексико-граматичними ознаками була ближчою до південнослов'янської, ніж до західнослов'янської, на основі якої сформувалися польська й лужицька мови. Підтвердженням цього є створена 863 р. Кирилом і Мефодієм на території ранньофеодальної західнослов'янської Великоморавської держави південнослов'янська за характером писемність. На її основі сформувалася старослов'янська літературна мова, що належить до південнослов'янської підгрупи. Але після того як давні мадяри (угорці) наприкінці IX ст. вклинилися поміж західних і південних слов'ян, проточеські та протословацькі діалекти втратили безпосередній зв'язок з південнослов'янськими й поступово почали зближуватися за своїми ознаками з контактними протопольською і протолужицькою мовами.
Аналогічні чи подібні процеси у різні історичні періоди відбувалися з іншими слов'янськими народами, тому важко провести чіткі межі між окремими мовами та мовними підгрупами. Так, існування в IX—XII ст. спільної для східних слов'ян ранньофеодальної держави Київська Русь спричинилося до тісної інтеграції східнослов'янських племен та їхніх діалектів, що дало підстави стверджувати про
наявність у постпраслов'янську добу єдиної давньоруської мови, хоч нічого подібного не було ні в західних, ні в південних слов'ян. З одного боку, неможливо заперечити спільні для східнослов'янських мов фонетичні та лексико-граматичні ознаки, а з іншого, є такі ознаки і в мовах західних та південних слов'ян, які не мали спільних мов після розпаду праслов'янської. Доведеним фактом є спільне використання східними слов'янами церковнослов'янської та давньоруської писемно-літературних мов, але вони не заміняли собою різнодіалектного живого мовлення в Київській Русі, як не заступала собою живих мов різних підгруп писемна старослов'янська, що виконувала функцію слов'янської міжнародної мови в середовищі спочатку західних (чехів, моравців, словаків і частково поляків), а згодом південних і східних слов'ян.
Існують проблеми в класифікації мов південнослов'янської підгрупи, які розвивалися в значно «розірванішому» середовищі, ніж західно- і східнослов'янські, через що подібність між мовами південних слов'ян менша, ніж між мовами західних і східних слов'ян. Як наслідок, болгарська і македонська мови, тісно контактуючи з албанською, грецькою і румунською мовами, втратили такі загальнослов'янські категорії, як відмінювання та інфінітив, але набули постпозитивного артикля, специфічних форм ступенів порівняння і майбутнього часу, запозичили значно більше від інших південнослов'янських мов грецизмів і тюркізмів. Решта південнослов'янських мов підпадала більшою мірою під північно-західні впливи угорців, австрійців, італійців, через що розвивалася в іншому напрямі порівняно з болгарською та македонською. У зв'язку з цим виділяють дві підгрупи південнослов'янських мов: східну (болгарська й македонська мови) і західну (сербська, хорватська, словенська мови).
Є помітні відмінності і в системі західнослов'янських мов. Певною мірою зберігається історична відокремленість чеської та словацької мов від польської і лужицьких, з одного боку, і, з іншого боку — верхньо- та нижньолужицької, які розвивалися в німецькомовному середовищі, від сусідньої польської. Ці відмінності сприяли виділенню підгруп західнослов'янських мов: лехітської, чесько-словацької та серболужицької.