Зміст
Вступ ……………………………………………………………………...………2
Історія розвитку методики орфоепії …………………………….…..……….4
Висновок ………………………………………………………………………...11
Література …………………………………………………………...….………12
Вступ
Усне літературне мовлення в суспільстві набрало великої ваги, значно розширився й ускладнився його функціональний діапазон, особливо в останні десятиріччя. Спільна праця в промисловому й сільськогосподарському виробництві, активна громадсько-політична діяльність радянських людей, їх безпосередня участь в управлінні державою, висока загальна й професійна освіта громадян соціалістичної країни створили якнайсприятливіший ґрунт для розширення усномовного спілкування на літературному рівні і реальні можливості для того, щоб найширші маси населення оволоділи всіма скарбами літературної мови — як у писемній, так і в усній формі — в усій її стильовій різноманітності та стилістичному багатстві
Одна з відмітних рис людини — це її висока мовна культура, яка включає обов'язкове додержання всіх норм літературної мови й оптимальне використання її лексико-граматичних та стилістичних засобів і яка органічно пов'язана з логічно розвиненим мисленням, з його постійним збагаченням і вдосконаленням. Дбати про піднесення мовної культури всього нашого населення — одне з важливих загальнонародних завдань, бо «висока культура розмовної і писемної мови, глибоке знання й відчуття рідної мови, уміння користуватися її виражальними засобами, її стилістичною багатогранністю — найкраща опора, найвірніша допомога і найбільш надійна рекомендація для кожної людини в її громадському житті й творчій діяльності».
Культура усного мовлення, крім правильного, відповідно до завдань і мети висловлення; добору слів та поєднання їх за властивими мові граматичними законами, крім стилістичної майстерності й логічної ясності в оформленні думки, передбачає також обов'язкове додержання правил літературної вимови. Порушення орфоепічних норм мови завжди негативно впливає на сприймання змісту мовлення, зосереджує увагу співрозмовника або слухача не на змісті, не на тому, про що йдеться в мовленні, а на його звуковому оформленні; часто недодержання орфоепічних норм може спричинитися до спотворення висловлюваної думки; воно завжди викликає небажані, неприємні емоції у співрозмовників та слухачів.
Отже, орфоепія, правильна літературна вимова має суттєве практичне значення в мовному спілкуванні людей. На жаль, порушення орфоепічних норм у практиці українського усного літературного мовлення трапляється ще досить часто. Причини цього різні. Це і недостатня обізнаність з правилами літературної вимови, і вплив діалектного середовища, в якому живе чи з якого вийшов мовець, і тиск орфографії на усне мовлення, і звичайна недбалість, мовна неохайність.
Суспільне значення орфоепії ґрунтується на тому, що однакове звукове оформлення усного мовлення сприяє більш швидкому, легкому й точному мовному спілкуванню
І.Г.Голанов
Орфоепічні норми складалися поступово, в процесі становлення й розвитку літературної мови. Сучасна українська літературна мова сформувалася на південно-східній діалектній основі. Південно-східна діалектна група, що виділялася з-посеред інших говіркових масивів української мови найбільшим територіальним обширом, максимальною уніфікованістю й монолітністю, значним прошарком міждіалектних елементів, відомих також і в північних та південно-західних говорах, історично виявилася найбільш придатною для такої ролі, хоч тому, що саме південно-східні діалекти лягли в основу сучасної української літературної мови, сприяли, звичайно, не тільки інтралінгвістичні (внутрішня структура діалектів), а й екстралінгвістичні фактори, зокрема історична роль населення південно-східної території України в новітні часи, походження з цієї території основоположників нової української літератури.
На південно-східній основі склалися й сучасні орфоепічні норми української літературної, мови.
Сформувавшись на певній діалектній основі, літературна мова далі функціонує як категорія наддіалектна й розвивається за своїми власними законами. Вона однаково протиставляється всім територіальним говорам, у тому числі й тим, на основі яких сформувалася. Діалекти залишаються лише як одне з важливих джерел її збагачення. Незалежно від місцевих говорів розвивається й орфоепія літературної мови. Важливою ознакою будь-якої літературної мови є наявність у ній норм, які сприяють збереженню її структурної цілісності й протидіють усьому тому, що таку цілісність розхитує, руйнує. Орфоепічні норми виконують ту саму суспільну функцію — вони підпорядковані збереженню єдності, цілісності фонетичної системи літературної мови. Звідси випливає, що однією з найсуттєвіших ознак літературної вимови, одним з основних принципів її нормування виступає її єдність, її територіальна і соціальна недиференційованість, її наддіалектний характер.
Більшість норм української орфоепії склалася ще в XIX — на початку XX століття в процесі формування сучасної української літературної мови. Проте несприятливі умови, в яких перебувала українська мова за часів царизму, роз'єднання українського населення аж до 40-х років нашого століття державними кордонами, утиски й спрямування в провінціальне річище української літературної мови в цісарській Австро-Угорщині, а пізніше в шляхетській Польщі та буржуазній Чехословаччині й повна її заборона в боярській Румунії гальмували цей процес, а разом з ним гальмували й становлення та стабілізацію єдиних орфоепічних норм. Умови для остаточного усталення орфоепічних норм української мови створилися лише за радянського часу, а їх поширення на всю українську територію стало можливим тільки після возз'єднання всього українського народу вєдиній українській радянській державі — в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. Забезпечення стабільності єдиних, що відповідають фонетичній системі літературної мови, орфоепічних норм — це одна з умов піднесення культури усного літературного мовлення, його дійовості й найбільшої ефективності.
Проте стабілізація орфоепічних норм залежить від певних об'єктивних обставин, насамперед від стану упорядкованості літературної мови в цілому. Чим більш упорядкована літературна мова, чим вищий ступінь її нормалізації, чим міцніші традиції її вживання, чим вища культура населення, що нею користується, тим її орфоепічні, як і всі інші мовні норми, виявляють більшу сталість, незмінність. І тому природно, що орфоепічні норми сучасної української літературної мови, як і багатьох інших мов народів нашої країни, виявляли більші хитання в перші десятиліття радянського періоду, коли відбувалися активні процеси її остаточної нормалізації, ніж останнім часом, коли вже усталилися її норми й створилася міцна традиція їх уживання, а до того значно розширилося й коло носіїв літературного мовлення, зокрема усного. Стабільність мовних норм не заперечує, звичайно, їх історичної змінності, що зумовлюється як спонтанними причинами, так і свідомим суспільним впливом на мовний розвиток. Однак еволюція їх відбувається, як правило, непомітно для носіїв літературної мови. Історичною змінністю мовної норми пояснюється той факт, що на певному етапі з її межах можуть існувати паралельні варіанти, які, проте, не порушують загальних закономірностей літературної мови, зокрема й визначальних принципів її орфоепії.
Українська орфоепія, що склалася на початок 20-х років нашого століття, в своїй основі збереглася. Але окремі її норми уточнилися, відшліфувалися, а деякі набули й дещо іншого вияву. У фонетичній системі української літературної мови радянського періоду яскраво виявляється тенденція до посилення фонологічної диференціації її приголосних за ознакою палатальності-непалатальності. Вона, ця тенденція, зумовила окремі орфоепічні зрушення. Так, ще в 20-30-х роках за тогочасними орфоепічними нормами звук лперед голосними заднього ряду а, о, увимовлявся або як м'який, або як напівм'який, «середній»: скеля, льон, людина і була, луг, молоко (крапка над лпозначає його напівм'яку вимову). У позиції перед приголосним він завжди був напівпом'якшений: сúльно [сúлно], більш, [б’ілш], голка [гόлка]. Твердий лу літературній мові зовсім заперечувався, він вважався в ній діалектизмом або ж розглядався як «відтінок більше поширеного середнього л». Але вже в другій половині 30-х років дослідники констатують, що в названих позиціях напівм'який лу літературному мовленні поступово втрачається. Він трансформується або в твердий приголосний (була, луг, молоко, голка), або вм'який (більш, сильно, мельник). За сучасними орфоепічними нормами звук лперед а, о, у, перед іншими приголосними та в кінці слова буває лише твердий або м'який і ніколи не вимовляється як звук напівм'який. Таким чином, протиставлення фонем лі л'за ознакою непалатальності-палатальності в українському літературному мовленні стало набагато виразнішим.
Орфоепічна норма 20-30-х років вимагала по-різному вимовляти зубні приголосні перед і. Якщо і походив з о в новому закритому складі або прикметникового закінчення -ыђ, то зубні приголосні перед ним треба було вимовляти як тверді: стіл, столів, ніс (іменник), сніп, сіль, тік [току], діл [долу], чорні, товсті, молоді, милі. У такій позиції «вимовляти ці приголосні перед ім'яко не можна — це була б недобра, нечиста вимова», — писав, наприклад, О.Н.Синявський. Перед і, що походить з е в новому закритому складі та з давньоруського ђ, зубні рекомендувалось вимовляти м'яко: н'іс (від дієслова нести), т'ік (текти), с'іл (село), полі'т (летіти, лету), хл'іб, л'іс, с'іно, д'ід, т'іло.