Епоха Відродження — епоха великих географічних відкриттів: Христофор Колумб (прибл. 1451—1506) відкрив у 1492—1504 pp. частину островів Вест-Індії, узбережжя Центральної та Південної Америки; 1498 р. було відкрито морський шлях в Індію; Фернан Ма-геллан (бл. 1480—1521) у 1519—1521 pp. вперше здійснив навколосвітню подорож. Географічні відкриття, початок колоніальної експансії європейців і пропаганда християнства серед населення нових колоній створювали передумови для укладання граматик і словників багатьох мов, для нагромаджування мовного матеріалу, для розширення і поглиблення мовознавчих знань. Так, у XV—XVI ст. виходять граматики і словники: мов Центральної і Південної Америки (перші за часом граматики мексіканської та ацтекської мов укладені місіонерами в 1555 p.), мов тюркських (з XV ст.), персидської (з XVI ст.), вірменської (середина XVI ст.), корейської (середина XVI ст.), японської (кінець XVI ст.); з'являються перші відомості про санскрит (листи з Індії італійського мандрівника Філіппо Сассеті, 80-ті роки XVI ст.).
Велике значення для збереження текстів, нагромадження мовних матеріалів, для поширення знань мав винахід Йоганном Г у -тенбергом (1400—1468) книгодрукування в Європі (1438p.).
Та найбільше значення для створення європейського мовознавства епохи Відродження мав процес формування національних мов. Відомо, що процес переходу від феодалізму до капіталізму є водночас і процесом складання людей в нації. Мова — одна з найхарактерніших ознак нації. Процес формування націй і національних мов супроводжується великою роботою по вивченню загальнонародних мов і закріпленню їх в літературі, писемності.
" Але ж єдиною книжнолітературною мовою, мовою релігії та науки в середньовічній Європі була мова латинська. Потрібно було переосмислити роль латинської мови в житті європейських народів, піднести вагомість живих національних мов у всіх сферах людської діяльності. На захист народних («в у л ь г а р н и х») мов підносить свій могутній голос в Італії Да н т е Алігієрі (1265—1321), який пише свою «Божественну комедію» не латинською, а народною італійською мовою. На захист народних («вульгарних») мов виступають у різних країнах діячі реформації, вимагаючи проведення церковних відправ рідною мовою. За надання національним мовам належного їм місця в усіх галузях народного життя, освіти і науки борються передові люди всіх європейських країн епохи Відродження. Отже, потрібно було вивчити живі народні мови, укласти граматики та словники їх. У 1492 р. виходить у світ перша граматика іспанської мови, 1499 р.— перша граматика бретонської мови, 1527 р.— німецької мови, 1531 р.— французької, 1538 р.— англійської, 1539 р.— угорської, 1547 р.— уельської, 1567 р.— чеської, 1568 р.— польської, 1584 р.— словінської, 1587 р.— баскської, 1596 р.— слов'янської.
Перші праці, присвячені живим народним мовам, звичайно писано латинською мовою і за зразком латинських граматик (це мало вирішальне значення і для витворення національної лінгвістичної термінології, і для схем побудови граматик національних мор), і все ж саме застосування традиційних схем латинської мови до живих мов то в одному, то в іншому місці руйнувало стару схему, виявляло своєрідності різних мов і сприяло розвиткові граматичної теорії. Так, р^т_-pjO'-Prfl-Cj^j^_c^(I515—1572) у своїй французькій граматиці під лаконічною назвою <<Grammaire» (1562, 1572), виступаючи проти середньо* вічної схоластики, подає спроби використання у мовознавстві емпіричного методу, наводить чимало цікавих спостережень із фонетики та граматики. Із його філологічної школи вийшов професор Копенгагенського університету, датчанин Яків М а д сен Аарус (1538—1586), якого пізніше Е. Зіверс назве «першим фонетистом нового часу». У своїй невеличкій за обсягом праці «Про букви дві книги» («Delitterislibriduo») Я. Аарус, подаючи визначення звуків мови і способи творення їх, наводить цікаві говіркові риси датської, мови.
В епоху Відродження починають виформовуватися і деякі нові погляди на мови, їхню класифікацію. Так, Даніє А., захищаючи у'трактаті «Про народну мову» («Desermonevulgari», 1305) рідну італійську мову, висловлює й думки про те, що з усіх живих істот мову має тільки людина; ні тваринам, ні ангелам мова не потрібна, а для людини вкрай необхідна, щоб можна було ділитися думками з іншими людьми. Природа мови, на думку Данте А., двоїста — матеріальна і і раціональна. Всі мови він поділяє на дві групи: мови вульгарні (народні) і мови «граматичні», тобто книжно-літературні. Мова народна, на думку Данте А., шляхетніша, вона первісна, і нею користуються всі народи світу. У своїй незакінченій праці, написаній незадовго до 1305 р. під назвою «Devulgarieloquentia» («Про народне красномовство») і присвяченій також проблемі італійської літературної мови, Данте А. порушує і питання про походження мови, класифікацію романських мов та італійських діалектів. На перше з цих питань автор «Божественної комедії» дав відповідь за біблією (іншої відповіді в епоху середньовіччя не можна було й давати), романськими мовами він вважав тільки італійську, французьку і провансальську (оскільки лише ці мови були йому відомі), а говірки італійської мови поділяв на 14 груп, виявляючи неабиякий хист і спостережливість у групуванні живих говорів тогочасної італійської мови.
У 1538 р. французький гуманіст Гвілельм Постеллус створив трактат «Deaffinitatelinguarum» («Про спорідненість мов») про всі відомі йому мови і спорідненість їх. Він нарахував усього 12 мов. Далеко більше нараховує мов Йосиф Юстус Скалігер. У своїй праці, написаній 1559 р. і виданій 1610 р. в Парижі, «DiatribadeEuropaeorumlinguis» («Розвідка про європейські мови») він поділяє всі європейські мови на 11 основних мов (matrices) з багатьма діалектами (propagines); серед matrices виділяються 4 великі мови: латинська, грецька, тевтонська і слов'янська та 7 малих мов — албанська, татарська, фінська з лопарською, ірландська, кімрська (бриттська) з бретонською, баскська. До латинських, на його думку, належать: італійська, іспанська і французька; до тевтонських—тевтонська (з дальшим поділом на верхньонімецьке і нижньонімецьке наріччя), саксонська і датська (з поділом на датське, шведське і норвезьке наріччя; від останнього відгалужується ісландське наріччя). Мови matrices, на думку Й. Скалігера, не мають між собою нічого спільного, а ті, які походять від однієї мови-матері, він називав спорідненими. Це — перша, найдосконаліша, як на той час, класифікація європейських мов.
10. Європейське мовознавство XVII—XVIII століть. Едоха Відродження і особливо XVII—XVIII ст.— це доба накопичування величезного фактичного мовного матеріалу. У різних країнах інтенсивно призбируються відомості про словниковий склад, фонетичну систему і граматичну будову багатьох мов світу. Ця надзвичайно важлива і потрібна робота, що закладала підвалини для теоретичного досліджування мови, підсумовувалася і в словниках та граматиках окремих мов, і в багатомовних, так званих порівняльних словниках, що друкувалися в кінці XVIII і на початку XIX ст. і мали завданням якось згрупувати, систематизувати увесь нагромаджуваний словниковий (часом і граматичний) мовний матеріал.
Першим словником такого типу був чотиритомний словник російського мандрівника і природознавця Петра СимонаПалла-са (1714—1811) під назвою «Сравнительньїе словари всех язьїков и наречий», що вийшов друком у Петербурзі в 1786—1791pp. Він охоплював 272 мови, переважно Азії (149), Європи (59) і деякі мови Африки та Америки.
Другою такою лексикографічною роботою була книжка іспанського монаха Лореицо-Ервас-і-Пандуро (1735—1809), опублікована спочатку італійською, а потім іспанською мовою (1800— 1804) під назвою «Каталог відомих мов і народів...». У цьому словнику описано близько 300 мов народів Америки, Азії і Європи. Лоренцо-Ервас-і-Пандуро певний час працював місіонером в Америці, найбільше нових відомостей подав він саме про американські мови і, за свідченням сучасників, написав понад 40 граматик американських мов.
Останнім і найвідомішим,хоча й не в усьому точно і вправно опрацьованим, словником подібного типу був.«Мітрідат, або загальне мовознавство» німецького вченого I. X. Аделунга (1732—1806), у якому мовними ілюстраціями подано християнську молитву «Отче наш» майже 500-ма мовами. Чотиритомну працю після смерті Аделунга закінчив І.С. Ф а т е р (1771—1826). Класифікацію мов було здійснено, головним чином, за географічним принципом: І—Азія, II — Європа, III — Африка, III, 2 — Південна Америка, III, 3 — Середня і Північна Америка, IV — додатки і виправлення.
Формування національних мов і закріплення їх в літературі вимагали укладання національних емпіричних граматик та словників, які, хоч і ставили перед собою практичні, педагогічні та нормативні завдання, проте мали і неабияке суспільне та наукове значення для пізнання особливостей різних мов. Блискуча наукова і педагогічна діяльність видатного чеського гуманіста Я па Амоса Комен-ського (1592—1670) наочно засвідчувала для всіх європейських народів вагомість навчання дітей рідною мовою, використання рідної мови як могутнього знаряддя народної освіти, розвитку розумових здібностей людини.
Зразками такого типу емпіричних, прикладних граматик можуть бути «Грамматики Славенскія правилноє синтагма» (1619) Меле-тія Смотрицькогоі «Граматика слов'янська» (1643, 1645) І. Ужевича, «Граматика англійської мови» оксфордського професора геометрії У о л л і с а, литовська граматика («GrammaticaLitvaпіса» 1653) Д. К л е й н а, «Российская грамматика» (1755) Михайла Ломоносова та ін. Велике не тільки наукове, а й практичне, нормативне значення мали і такі словники цієї доби, як наприклад, «Лексіконь славеноросскїй и ймень тлькованїє» (1627) Памви Беринди та «Лексикон латинський» і «Лексикон греко-словено-латинський» Є. Славинецького, а також «Словено-латинський лексикон» Є. Славинецького і А. Корецького-Сатанов-с ь к о г о (XVII ст.). «Dictionnairedel'AkademieFrangaise» (1638— 1694), «Словарь Академии Российской» (1789—1794) та ін.
Значними для філології XVII—XVIII ст. є і такі праці, як твір шведського мандрівника Ф. Страленберга «Tabulapolyglot-ta» (1730), у якому подано характеристику й класифікацію мов північно-східної Європи та Азії, «Glossariumadscriptoresmediaeetin-fimaelatinitatis» (Париж, 1678) —тритомний словник середньовічної латині французького вченого Д ю К а н ж а (Шарль дю Френ), анонімний рукописний словник першої половини XVII ст., де 2700 реєстрових латинських слів перекладено на новогрецьку, турецьку, татарську, вірменську, українську та румунську мови; «GrammatikaRus-sica» (1696) англійця Г. В. Лудольфа, розвідка голландського мовознавця Ламберта Тен-Кате з порівняльного вивчення германських мов (1723) та розвідка «Історія чеської мови і літератури» (1792) патріарха слов'янської філології Йозефа Добровського (1753—1859).