Не дивно, отже, що в 1629 р. граматика М. Смотрицького видається вдруге, в 1648 і 1721 р. виходить у Москві (останнє видання в переробці Федора Полікарпова); у 1723 р. Федір Максимов переробляє її та видає для учнів греко-слов'янської новгородської школи; відома переробка її студентом В. Адодуровим 1735 р.„ у 1979 р. підготував факсимільне видання та дослідження пам'ятки В. В. Німчук. Значний вплив мала граматика М. Смотрицького і на славетну «Российскую грамматику» 1755p. М. Ломонрсова. Під впливом граматики М. Смотрицького написано «Граматично наказа-ніе» (1666 р.)Юрія Крижанича; 1755 р. граматику М. Смотрицького передруковує у Валахії Павло Ненадович для сербів та болгар. Певний вплив мала граматика М. Смотрицького і на іноземні видання російських граматик, зокрема па працю Генріха Вільгельма Лудольфа «GrammaticaRussica» (Оксфорд,. 1696) 1 та Капієвича «Руковеденіе вь грамматику во Славяно-Россійскую или Московскую ко употребленію учащьіхся язьїка Мос-ковскаго», видану в Голландії 1706 р.
Універсальний слов'янський характер граматики М. Смотрицького дозволив їй бути до певної міри посібником літературної мови, її норм не тільки для східного слов'янства, а в ряді випадків і для південного. Тим-то праця М. Смотрицького не могла стати справжньою граматичною основою того типу літературних слов'янських мов, які створювалися па основі узагальнення найцінніших живих національно-мовних джерел в їх історії кожного із слов'янських народів. Не випадково тому в московському виданні цієї граматики 1648 р. були зроблені зміни для наближення її форм до живої російської мови, наприклад, замість укр. сносЬ (сносі) поставлено рос. снохЬ (снохе); укр. отци — рос. отц£; укр. прочт^те — рос. прочтете та ін.
Для української мови XVII ст. в її широкому діапазоні — від традиційної книжності і до народно-розмовного просторіччя — створює граматику 1643, 1645 pp. український студент Паризького університету — Сорбонни — Іван Ужевич (опублікована Інститутом мовознавства імені О. О. Потебні АН УССР у 1970 p., до видання підготували І. К. Білодід та Є. М. Кудрицький). Розпочинається «Гра-матьїка словенская» Івана Ужевича з характеристики слов'янських азбук, зразків уставного та скорописного письма, далі йдуть коментарі до літер (звуків) і два великі розділи — про частини мови і синтаксис; закінчується епіграмою на книгу і двома гімнами Праця І. Ужевича — це фактично перша граматика власне української літературної мови XVI—XVII ст., написана на «рівні тодішніх філологічних знань слов'янського і європейського світу» 1
У XVII—XVIII ст. були видані і такі грамаїики, як граматика X. Штал я для північноестонського діалекту (1637), граматика І. Гутслаффа для південноестонського діалекту (1648), граматика естолської мови А. ТорХелле (1732), литовська граматика 1653 р. Д. К л е й н а, латиська граматика 1685 р. А дол ьфі, якщо не зважати на не зовсім вдалу спробу граматики 1644 р. Рехехузена; граматика 1799 р. давньовірменської мови Мікаела Чамгяна та ін.
Великим здобутком мовознавчої науки другої половина XVIII ст. є «Российская грамматика» 1755 р. Михайла Ломоносова (1711—1765). В той час, коли за спостереженнями Г. Лудольфа росіяни іільки говорять по-російськи, пишуть же по-слов'янськи, філологічна діяльність Михайла Ломоносова, які Василя Тредіаков-с ь к о г о (1703—1769) та Олександра Сумарокова (1717—1777), сприяла збереженню своєрідностей формованої національної російської мови і відкривала неосяжні простори розвитку її писемної форми.
«Російська граматика» М. Ломоносова складається із шести розділів — «наставлений»: 1) загальні проблеми граматики; 2) фонетика; 3) орфографія; 4) словотвір; 5) словозміна (іменників, прикмеїників, числівників, типи дієвідмін; характеристика інших часіин мови); 6) синтаксис. Свою граматику М. Ломоносов будує не за схемами логічних граматик XVII—XVIII ст., як і не за зразками аніичлих граматик, Його метод суто емпіричний, він іде від фактів живого мовлення, апріорним схемам протиставляє повсякденне вживання мови. Для того, щоб визначити будь-яке граматичне правило, М. Ломоносов призбирує багатий фактичний матеріал і лише на підставі його вивчення робить узагальнення. Саме такий метод досліджування граматичної будови російської мови дозволив М. Ломоносову правильніше, точніше у порівнянні з В. Тредіаковським та О. Сумароковим визначити основні тенденції формування й розвитку нової літературної російської мови на живому народному грунті, дозволив виявити специфічні особливості російської мови у порівнянні з іншими мовами і передусім із мовою старослов'янською, дозволив звести в струнку систему норми нової російської літературної мови і закріпити їх у своїй поетичній практиці. М. Ломоносову були, безперечно, відомі і античні та тогочасні західноєвропейські теорії стилів, і праці київських учених, зокрема характеристика трьох стилів у праці Феофана Прокоповича «Dearterethorica» (1706) але своїм вченням про три стилі в російській літературній мові XVIII ст. М. Ломоносов, визначивши в ній співвідношення власне російських, історично-традиційних церковнослов'янських та іншомовних структурних елементів, відкрив для неї шляхи її дальшого стилістичного шліфування, удосконалення, збагачення.
У 112 «Российской грамматики» М. Ломоносов говорить про три «головні російські діалекти» — І) московський, 2) поморський і 3) український. Два перших охоплюють центральні та північні говори російської мови. М. Ломоносов знав, що третій встановлений ним діалект відмінний від двох перших, але він тоді ще не міг знати, що це окрема самостійна мова українського народу 2. М. Ломоносов у своїх лінгвістичних студіях ставить і такі загальнотеоретичні проблеми, як розмежування споріднених і неспоріднених мов, проблему взаємозв'язків мови, мислення і дійсності, підкреслюючи, зокрема, суспільне значення мови, її роль у прогресі, розвиткові людського суспільства.