Європейське мовознавство епохи середньовіччя, відродження таxvii-xviii ст.
Стан мовознавства в Європі епохи середньовіччя. Історія Європи перших століть н.е. пов'язана з існуванням у І—II ст. величезної рабовласницької Римської імперії, до складу якої входили значна частина Європи, Мала Азія, Сірія, Палестина, узбережжя північної Африки. Та вже з кінця II ст. у стародавньому Римі почалася криза рабовласницької системи, а вторгнення на територію Римської імперії варварських племен зумовило і крах її. У 395 р. Римська імперія розпалася на Західну і Східну.
У східній частині Римської імперії в кінці IV ст. виникає Візантійська імперія. До складу Візантії в період її найвищого розквіту входили значна частина Балканського півострова, острови Егейського моря, острови Кіпр та Кріт, Мала. Азія, Сірія, Палестина, Кіренаїка, Єгипет, Херсонес (Крим), Західна Вірменія і Грузія. Столицею Візантії був Константинополь.
У І ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії виникає християнство (гр. Xristos — помазаник, месія) як релігія рабів і поневолених мас. З часом християнство зазнало значних змін, стало релігією правлячих класів, а в ряді країн — державною релігією. У християнстві — одній із світових релігій (поряд з ісламом та буддизмом) виділилося три основні напрями: католицизм, православ'я і протестантизм.
Осередком, звідки поширювалося християнство, був Рим, а потім 1 Візантія. На відміну від ісламу, що не дозволяв ні перекладати іншими мовами, ні переписувати іншим письмом «священну» книгу коран, християнство здійснювало свою пропаганду серед різних народів їх мовами. Внаслідок цього мови окремих народів починають використовуватися для перекладів і витлумачення біблії.
Так, готський єпископ Вульфіла (311—384) переклав на готську мову всю Біблію, за винятком «Книги царів». Збереглися деякі фрагменти Вульфілового перекладу в рукописах V і VI ст. Найзначнішим із них є «Срібний кодекс» («CodexArgenteus»), написаний сріблом і золотом на червоному пергаменті. Це найдавніша пам'ятка вестготів, германських мов взагалі.
У слов'ян першими проповідниками православної християнської релігії були брати Кирило (827—869) і Мефодій (бл. 815— 885). З діяльністю Кирила та Мефодія, які з 863 р. і до кінця життя жили в Моравії і Паннонії, пов'язані перші слов'янські пам'ятки, писані двома алфавітами — глаголицею і кирилицею. Питання про те, який алфавіт виник раніше, глаголиця чи кирилиця, остаточно не вирішене.
Такі та подібні факти незаперечно свідчать про вагомість християнства для створення писемності у багатьох народів епохи середньовіччя. Та разом з тим християнство накладало богословські пута майже на все інтелектуальне, духовне життя народів епохи середньовіччя. Світові біблійних переказів, легенд, міфів протиставлявся великий і чарівний світ таких перлин середньовічної поезії, як-от «Давид Сасун-ський» («Сасунці Давид»), «Едда» (Старша), «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про мого Сіда» та ін., але ці шедеври світової літератури перебували поза межами християнської релігії, побутували як складова частина усного героїчного епосу народів. Поза межами християнської релігії залишилися надбання і античної поезії, науки, філософії.
Феодальна роздробленість, нескінченні війни, майже цілковите панування церкви в галузі ідеології та освіти спричинялися до застою в усьому духовному житті Європи протягом багатьох століть. За всіма відповідями на найрізноманітніші питання зверталися до біблії. Але й біблія, християнська релігія, її догми, канони вимагали філософського обгрунтування. Так виникає ще у VIII ст. схоластика (гр. sxolastikos — учений) — панівний напрям релігійної філософії в епоху середньовіччя, представники якого з допомогою штучних, формально-логічних, відірваних від життя положень намагалися якось обгрунтувати богослов'я.
Головними течіями в середньовічній схоластиці були реалізм і номіналізм.
Реалізм, найвідомішими представниками якого були А н с е л ь м Кентерберійський (1033—1109), Фома Аквінсь-ки й (1225—1274), вважав, що загальні поняття (універсали) е не відображенням предметів і явищ матеріального світу в свідомості людей, а реальними духовними сутностями, які становлять субстанцію речей; що реально існують тільки загальні поняття (наприклад, дерево, дія), а відповідні цим поняттям речі є лише блідими їх копіями, відблисками. Реалісти були переконані, що мову створив бог, а окремі назви створено людьми.
Номіналізм, найвідомішими представниками якого були французький схоласт І.Росцеллін (бл. 1050—1110), англійський філософ і природознавець Р. Б е к о н (бл. 1214—1292), шотландський схоласт Дуне Скот (XIII—XIV ст.) і англійський схоласт У. О к к а м (XIV ст.), на відміну від реалізму вважав, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (універсалії) — це тільки імена, назви, знаки, породжені людським мисленням, які не тільки не існують незалежно від речей, а й не відображають їхніх властивостей, якостей. Істотними доповненнями до цих тверджень є погляди французького філософа і богослова П. Абеляра (1079—-1142), який учив, що реально існують тільки окремі речі, вони і є основою загальних понять, останні ж не існують окремо, а виводяться нашим розумом із реально існуючих речей і відбивають властивості їх. За критику догматів католицької церкви вчення П. Абеляра було засуджено як єретичне.
В умовах середньовіччя номіналізм був першим виразом матеріалізму, матеріалістичного розуміння взаємозв'язків між поняттями (іменами, знаками) і речами.
Характеризуючи стан мовознавства, не можна не відзначити й того, що протягом усього середньовіччя латинська мова була єдиною мовою, яку вивчали в Європі. Забутою виявилася навіть мова давньогрецька. Закріплення на письмі коптської, готської, вірменської, грузинської, давньоанглійської, давньоверхньонімецької, старослов'янської мов не відбилося на розробці теоретичних проблем тогочасного мовознавства. Лише як рідкісні випадки з'являлися гра^аіичні статті, наприклад, ісландської мови (XII—XIV ст.) як додаток до «Едди», дві провансальські граматики XIII ст:, одна кімрська (валійська) XIII ст.
Але й латинську мову в епоху середньовіччя вивчали переважно не для пізнання її побудови. Практичне володіння латинською мовою— мовою релігії і науки в тогочасній Західній Європі — відкривало шлях для одержання духовної або світської освіти. Посібниками для засвоєння латинської мови були граматики Е. Д о н а т а (бл. 350p.), П р і с ц і а н а (526—527pp.) або ж не дуже вправні компіляції, пристосовані для здійснення педагогічних завдань викладання «мистецтва правильно говорити і писати», як звичайно визначали тоді граматику. Характер цих компіляцій був не стільки «описовий», скільки «приписовий»: посібники визначали правила, які потрібно було завчати напам'ять.
Латинська граматика була в середньовічній Європі єдиним і універсальним підручником мови. Латинська граматика і граматика взагалі для епохи середньовіччя — це майже синоніми. Ототожнення цих понять у період середньовіччя негативно відбилося на дальшому розвиткові мовознавства.
Із занепадом Західної Римської імперії з часом починає занепадати і латинь як мова жива, перетворюючись на мову мертву, що використовувалася переважно як мова писемна *. Для письмових повідомлень потрібно було знати, передусім, латинську графіку, букви. Створювалася своєрідна традиція нехтування звуками, матеріальною субстанцією мови.
У зв'язку з тим, що поняття латинської граматики збіглося з поняттям граматики взагалі, на нові формовані літературні мови почали переносити правила, норми латинської мови, не помічаючи особливостей живих мов, а почасти й нехтуючи цими особливостями^
На вивчення латинської мови дивилися як на своєрідну логічну школу мислення. Ця обставина ще більшою мірою посилювала засвоєні з античного мовознавства принципи формально-логічного аналізу граматичної будови мови.
9. Європейське мовознавство епохи Відродження. Епоха Відродження, або Ренесансу, що припадає на XIV—XVI ст.,— це перехід від феодалізму до капіталізму, період напруженої боротьби всіх прогресивних сил європейських народів проти феодалізму, феодальної ідеології, проти монополії церкви на світогляд і освіту за утвердження ідей гуманізму, за визволення науки і людської особистості від богословських пут. Церковні догми категорично відкинуто. Створюється нове, реалістичне мистецтво і література. Закладено основи наукового природознавства. Значних успіхів здобуто в астрономії, медицині, математиці, землезнавстві, ботаніці, зоології. Виникає нестримна жадоба до знань, до пізнання всього сущого, його закономірностей. Відроджується інтерес і до проблем мовознавчих.
У центрі вивчення епохи Відродження, як і раніше, все ще лишається латинська мова, але до неї додається і мова давньогрецька. У боротьбі проти духовного поневолення церкви гуманісти звертаються до багатющої скарбниці культурної та мистецької спадщини античного світу. Створюються сприятливі умови для видання і коментування пам'яток давньогрецької та римської літератури. Великі заслуги у виданні та філологічному коментуванні літературних творів античності мають Юлій Цезар Скалігер (1484—1558), Роберт Стефанус (1503—1559), його син Генріх Стефанус (1528—1598).
Із різних причин прокидається в епоху Відродження зацікавлення і східними мовами, головним чином, семітськими (арабською, давньоєврейською, сірійською та ін.). Діячі реформації серед інших вимог зажадали створення національних церков, проведення церковних відправ рідною мовою. Виникла потреба перекладу біблії з оригіналу мовами різних національностей: Старий завіт — із давньоєврейської і частково з арамейської мов, Новий завіт — із давньогрецької мови. ЙосифЮстус Скалігер (1540—1609) таЙоган Рейх-л і н (1455—1522) знайомлять учених Європи із надбаннями семітської філології. Й. Рейхлін у своїй давньоєврейській граматиці 1506 р. вперше вжив термін «афікс», який потім міцно увійшов у мовознавчу термінологію.