Отже, лексичні запозичення є однією з форм контактів між народами, обумовлені позамовними чинниками, в основному психологічного, соціологічного і культурного плану.
Розділ IІ Релігійна мова
2.1 Релігія та її мова
Мова релігії – це мова, що використовується в рамках релігійної поведінки людей. Це висловлювання, в яких люди виражають свою віру в існування надприродного. Ця віра виражається у виконанні релігійних обрядів, найголовнішою метою яких є входження в контакт з sacrum – постаттю Бога. Релігійні обряди мають громадський характер – відбуваються за присутності осіб, що поділяють таку саму систему переконань. Мова релігії служить засобом комунікації як між людьми – в справах їх релігії, так і з силами, онтологічно іншими – з Богом (у чому віруюча людина сильно переконана).
Тексти релігійної мови досить різноманітні. Це і Слово Боже – Біблія, і слова людей, скеровані до Бога – молитви, висловлювання, що функціонують в межах діяльності Церкви: доктрини, моральні засади і т.д.
У ході історії наставало і поглиблювалося розмежування між релігійною та світською сферами. Сучасність знаменується соціокультурною відокремленістю релігії. Мову релігії можна розглядати як функціональний стиль, пов’язаний з релігійною сферою життя[13,12]. У рамках вірувань людина переступає онтологічну межу і встановлює контакт з самим Богом – це становить спеціальний ситуаційний контекст, в якому створилися певні умови, що визначають поведінку. Тому, хоч в багатьох текстах виражається той самий намір комунікації, що і в світському житті (прохання, подяка і т.д.), спосіб формулювання регулюють інші мовні зразки. Участь у релігійних обрядах “сакралізує” висловлювання і його формальні риси. Канонізований спосіб мовлення визначає вибір мовних засобів і технік створення цілих текстів.
Властивість, яка радикально відрізняє мову релігії від світської – це об’єкт мовлення, бо мова релігії говорить про надприродне, необ’єктивне, не для всіх реальне, про щось, що не можна осягнути емпірично. Завданням мови релігії є наближення світу sacrum до людини. Люди розуміють, що через незвичність поняття „Бог” можна про нього говорити тільки за допомогою символів, порівнянь, метафор, парадоксів.
Релігійні тексти використовують переважно нейтральну лексику. Існує також певна група слів, пов’язаних культурно і історично з вірою та релігійними обрядами (Bóg, anioł, raj, piekło, grzech, kadziło, hostia, modlitwa, Kazanie, Biblia та ін.) До цієї групи належать також бібліїзми та теологічні терміни. За наявності наступних словосполучень текст також можна назвати релігійним: bezkrwawa ofiara Ciała i Krwi Pańskiej, nasz Ojciec z Nieba, odejść do Pana ‘umrzeć’.
Релігійні тексти відзначаються особливою ритуалізацією[42,145]. Віруючі користуються готовими, сталими формулами, затвердженими Церквою – це так звані літургійні формули, як, наприклад, певна будова тексту, ритмічне повторення певних складових частин, використання анафори, емоційне або споглядальне забарвлення тексту, що робить його співучим та статичним; використання мнемонічної техніки, що полегшує запам’ятовування текстів.
Традиційно властивим для релігійного тексту вважається перифраз, вишукана метафорика, епітети, далекі від прозаїзмів і т. п. Ритуал вимагає, щоб в контактах з sacrum люди уникали розділу між сакральною та розмовною мовами. Тому дуже цінується латинська мова, проникнення поточних елементів в яку є неможливе.
Високий стиль є складовою частиною етикету – умова, яка відіграє велику роль у культі. В молитовних текстах ця умова виражається в основному через акти мовного етикету (ввічливості) – привітання, подяка, вибачення, формулювання прохання. Проявлення шани, поваги або покори Богу становить перший з принципів формування звертання до Нього.
Однією з властивостей мови релігії є також оцінювання. Віра поєднується з визнанням позитивних і негативних цінностей та з усвідомленням певної моральної позиції. Оцінювання має також зв’язок з апофеозом святих, а особливо Бога, у відношенні до якого абсолютизуються всі цінності, бо Він є їх джерелом і досконалим носієм. Отже, мова релігії становить контекст, в якому лексеми, взяті з загальнонародної мови набувають особливого – в найвищому ступені позитивного – аксіологічного значення (Matko, Ojcze, Opiekunie, Pośredniczko, Nadziejo і т.п.).
Для формування мови релігії важливою є традиція. Традиція, у даному випадку, має вберегти культ від впливу часу, який все змінює, від впливу бажань та капризів людини. Опір, який зустрічає осучаснення молитовних текстів, Т. Венцлавський [41,113] пояснює почуттям духовного зв’язку в часі з молитвою багатьох поколінь, почуттям певної фундаментальної сталості духовного життя. Про молитвенну цінність слова свідчить не тільки значення, а і його релігійна історія. Архаїзація релігійних текстів є тим елементом, який стирає кордони часу, надаючи представленій позатекстовій дійсності понадісторичну цінність[42,50]. Сталість культу завдяки традиціям і звичаям (ритуалам) робить його консервативним, що гарантує правильність та мериторично-формальну єдність. Однак консервативність мови релігії має і негативні сторони. Суть віри, що подається в традиційних формулюваннях стає дедалі менш зрозумілою. Люди ніби знають, що ці тексти означають, але це „розуміння” дуже поверхневе або взагалі фальшиве.
У минулому фіксувалися випадки, коли Церква зверталася до такого типу людини, який на цей час вже не існував. „Багато разів оскаржувала, підносила, будувала і творила, закладаючи існування культури, яка вже належала минулому”[11,95]. Гальмування процесу розмежування релігійної культури та віри стало важливою метою Церкви кінця ХХ століття.
2.2 Фактори, що призвели до змін в мові релігії
Більшість змін, які з плином часу вдається зауважити в мові релігії, була результатом відповіді Церкви на зміни у світській сфері. Було виконано принциповий перегляд положень католицизму, які в результаті своєї анахронічності становили перешкоду в контактах зі світом. На явище Реформації, а також нових ідей, що вийшли з європейського Ренесансу, Церква реагувала захистом старих позицій. Безпорадна щодо змін в суспільстві та появи світських або навіть антирелігійних течій, Церква відповідала на це осудженням та відстороненістю від світу. Така оборонна та консервативна позиція наклала відбиток на внутрішнє життя Церкви. Життя віруючої людини виявлялося розділеним на дві сфери активності, позбавлених будь-яких зв’язків між собою.
На ІІ Ватиканському Соборі(1962-1965) було вирішено обновити Церкву (aggiornamento), яка мала, з одного боку, повернутися до першоджерел, Євангелія і образу початкової Церкви, а з іншого боку, Церква і наука про неї мали пристосуватися до нових часів, нового світу, що швидко змінювався. Було оголошено про перемогу над ізоляцією та про орієнтацію на світ, людину та її проблеми. Було також погоджено, що Церква має прийняти на себе “радість та надію, смуток та тривогу” світу, що вона повинна через звичайних людей безпосередньо служити людству та окремим народам в галузях науки, політики, мистецтва чи економіки. Було змінено ставлення до християнських течій, що відокремилися, нехристиянських релігій та до невіруючих, вирішено вести з ними діалог.
Підкреслення важливості зрілої, свідомої відповідальності людей за цілу Церкву знайшло своє вираження у використанні в літургії народних мов. Відмова від латинської мови стала найбільшою зі змін, що мали місце в історії Церкви. Також останній Собор досить гостро поставив питання про осучаснення мови релігії, що узгоджувалося з позицією відкритості Церкви для кожної нововідкритої культури, яку треба християнізувати, наповнити християнськими цінностями [22,292]. Поняття „осучаснення мови” розумілося дуже широко – як новий спосіб трактування та експонування змісту чи модернізації мовної форми.
Останній Собор дав початок процесам, які прискорили темпи створення нової самосвідомості Церкви та нової мови, що слугувала для побудови контактів зі світом. Але ще в швидше темпі відбувалися зміни в зовнішності сучасного суспільства; і саме ці зміни мають вплив на характер релігійного життя і положення Церкви [11,88].
Серед факторів, які спричиняють прогресивні зміни в двадцятистолітній ментальності та релігійності, можна назвати індустріалізацію, секуляризацію, дехристиянізацію та плюралізм сучасного життя. Ще на початку минулого століття функціонувала серед людей традиційна народна культура, що була силою католицизму. Релігійні норми та цінності, про які розповідали вдома, знаходили підтвердження в інших середовищах. Загальна атмосфера життя сприяла прищеплюванню релігійних позицій та церковних звичаїв, що являли собою складову частину офіційної культури, в якій релігія була гарантом морального ладу.
Розвиток технічної цивілізації зробив можливим перехід від „сакрального” погляду на світ, у якому найвища істота є поясненням усіх оточуючих нас явищ, до „мирського” бачення світу, що є його атеїстичною інтерпретацією. У результаті індустріалізації та міграції людей з села до міста, наступив розпад традиційних структур та суспільних зв’язків, що полегшило багатьом людям відхід від релігійних обрядів. Сучасний плюралізм приніс незвичайну різноманітність нових взірців мислення та поведінки, які зробили релігію одним зі стилів життя. Конкурентами християнської (або взагалі релігійної) етики стали консумпціонізм та гедонізм, навіть моральний релятивізм.
Поступова секуляризація культури призводить до того, що релігійна мова стає дедалі менш зрозуміла, не тільки тому, що вона має архаїчні форми, але й тому, що для багатьох вона є terra ignota. Проведені дослідження показали, що молодь не розуміє такі бібліїзми як: apokalipsa, golgota, słup soli, umywać ręce, Opatrzność, Trójca Święta, krzyż. Деякі слова є вже десакралізованими: święto, seminarium, вони зовсім втратили елемент значення, який пов’язував їх з релігією. Тому досить гостро стоїть питання про пристосування релігійної мови до потреб нової ментальності, щоб вона відповідала вимогам тієї культури, яка сьогодні формує людей. Але такий крок несе з собою загрозу того, що зникне дистанція, що відділяє святе від світського. В такому разі перед нами повстає необхідність вибирати між певною езотеричністю, яка зберігає цю дистанцію та повною зрозумілістю, що, однак, загрожує вульгаризацією та десакралізацією [42,60].