зустрів—не зберіг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг. [29, 101]
спати—жити
Але ж я не спати — жити!
Жить і мріять люблю... [29, 98]
ненаглядна, чудова —злюща
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить
- Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить !.. [29, 59]
віяв — вмер
Довго вітер уперто віяв,
Але чомусь і він тепер,
Зазирнувши тобі під вії,
У волоссі твоєму вмер. [29, 55]
Контекстуальні антоніми завжди образні. Автор може використовувати антоніми не тільки за усталеною в мові схемою, а й залежно від особливостей власного світосприймання.
V. Стилістичне використання антонімів
Антоніми посідають помітне місце серед виразових засобів мови, відіграють чималу стилістичну роль. Це пояснюється тим, що вони дають можливість створити контрастну характеристику образів, понять, предметів, явищ.
Поезія В.Симоненка контрастна на всіх рівнях : від ідеї до композиції, від сюжету і характерів до окремого малюнка і образу. Гармонії і красі світу протистоять обов'язково крайні стани краху, убогості, небуття. Радості буття і щастю його повнокровного відчуття протистоять страждання, біль, горе.
Яскравим прикладом контрастності є вірш "З вікна", в якому зимовий пейзаж зіставляється зі своєю протилежністю — літнім краєвидом:
Синиця в шибку вдарила крільми
Годинник став. Сіріють німо стіни.
Над сизим смутком ранньої зими
Принишкли хмари, мов копиці сіна.
Плине печаль. Біліють смолоскипи
Грайливо пофарбованих ялин —
Вони стоять, немов у червні липи,
Забрівши в сивий і пустий полин. [27, 153]
Разючість протилежностей демонструють і такі образи поета: "губи неціловані і грішні, очі божевільно голубі", "задихнеться від люті сірість - нам на радість, а їй на зло" та багато інших. Це передусім позначає нам орієнтири художнього світосприйняття митця, які дозволяють безпомилково виділити все прекрасне і чітко виділити "лінію зла". Вся поезія В.Симоненка — це крайні вияви буття: затхла і пересихаюча заплава поруч зі струменінням повноводного потоку, осіння втома і млявість поряд з життєрадісною весною. Вона вся зі сліпучого світла і непроглядного мороку, зі зламів, пронизуючих ліній і гострих кутів. У кожному вірші поета звучить явно чи підсвідомо той яскравий контраст, який так вміло використовував митець для творення своїх образів. Навіть назва циклу віршів, а потім збірки "Тиша і грім". Тиша і грім — всього два слова, а як багато вони нам говорять, як багато ми відчуваємо й розумієм. Спокій, безтурботність життя, навіть може безцільність та апатичність на противагу бурхливості, свіжості, оновленню, змінам у житті, які несуть із собою грім, дощ, вітер.
У поезії В.Симоненко майже виключає сумніви, вагання, нерішучість. Він точно і однозначно розмежовує правду і кривду, добро і зло, щастя і горе, радості і сльози. Для нього не існує напівтонів. Є біле і є чорне. Навіть в інтимній ліриці він вимагає остаточної відповіді — "так" або "ні".
Станеш ти біля мого благання
Чи до інших станцій просвистиш ? [29, 115]
Стилістичне варіювання лексичних засобів може пов'язуватися з різноманітними семантичними зіставленнями і протиставленнями на основі внутрішньомовного значеннєвого колориту, Саме у зв'язку з цим виникає лексично-стилістична категорія антонімів — слів, що мають діаметрально протилежне значення. Антоніми потрапляють до стилістичних засобів як завдяки своїм власним внутрішнім семантичним властивостям, так і тому, що антонімічні протиставлення не є чимось застиглим, обмеженим і мовець може вживати антонімічні слова не тільки за усталеною в лінгвальному обігу схемою, але й у залежності від особливостей власного, індивідуального світосприймання. Семантичні стосунки між антонімами не завжди бувають нерозривними і здебільшого антонімічні відношення пов'язуються за певними стилістичними функціями, що їх виконують слова-антоніми в контексті. Антоніми сприяють підсиленню певного поняття. На основі цього виділяють найбільш виразні функції зіставлення, протиставлення й антонімічної градації.
Функція протиставлення полягає у вживанні антонімів для розмежування понять і реалій за семантичними ознаками. Наприклад :
сонце — біль
І стоїть тополя, повна сонця й болю,
Вітами-привітами кланяється полю. [29, 63]
сміятися —страждати
Як мені даровано багато,
Скільки в менещастя, чорт візьми!
На землі сміятись і страждати,
Жити і любить поміж людьми. [29, 69]
Вживаючись у функції зіставлення, слова, що перебувають в антонімічних стосунках, допомагають порівнювати різні реалії та поняття:
Крізь пилюку, по багнюці, в холод і завію
Прийде чистою до тебе біла моя мрія. [29, 61]
Стилістична функція антонімічної градації базується на відокремленні понять, виражених антонімами, на розмежуванні їх одне від одного в часі, просторі. Це допомагає митцеві слова яскравіше змалювати картину змін тих чи інших подій:
ні початку, ні краю
І здалося—нема ні початку, ні краю
Цій нудоті німій і нудній німоті... [29, 42]
Виражально-зображальні можливості Симоненкових антонімів найчастіше реалізуються в антитезних та оксюморонних побудовах. Антитеза та оксюморон широко використовуються в художній літературі і публіцистиці. В.Симоненко вживає антоніми як засіб контрасту. Цим прийомом він користується в своїх епіграмах, які носять сатирично повчальний характер. Але в його громадських віршах та інтимній ліриці теж не бракує яскравого контрасту. А вже контраст на рівні словосполучення та речення створює антитезу.
Антитеза (antithesis — грец. "протиставлення") — стилістична фігура, побудована на підкресленому протиставленні протилежних явищ, понять, думок, почуттів, образів. В основі названого прийому лежить антонімічна пара (загальномовна або контекстуальна). Різке протиставлення понять дає можливість авторові створити надзвичайно виразний об'ємний образ. Наприклад :
Просвітіть, премудрі,
Недозріму
Душу мою,
Зрячу і сліпу ! [29, 81]
Ще в дитинстві я ходив у трави,
В гомінливі, трепетні ліси,
Де дуби мовчали величаво
У краплинах ранньої роси. [29, 35]
За принципом антитези митець будує цілий вірш "Україні" [29, 72]. Поет-громадянин, поет-патріот, справжній син своєї Батьківщини ставить власні твори на службу народові.
Структурну основу твору становлять антитези, які розгортаються у двох останніх рядках кожної строфи:
Коли крізь розпач випнуться надії,
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді ім'ям твоїм радію
І сумую іменем твоїм.
Коли грозує велич неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім'ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм. [29, 72]
Перші двовірші строф мають розгорнуту послідовність: мир, неспокій, війна. Відповідно до цього побудована і шкала моральних категорій, де об'єднано дві протилежності: радості й суму під безхмарним небом, благословення й прокльону в час передгроззя, готовності вмерти і віри в безсмертя подвигу в час грози.
Коли мечами злоба небо крає
І крутить твою вроду вікову
Я тоді з твоїм ім'ям вмираю
І в твоєму імені живу. [29, 72]
Ліричний герой поета відчуває кровний зв'язок із рідною землею, з народом і цей зв'язок переходить до злиття особистого "я", свого імені з іменем Батьківщини. Митець кожної хвилини готовий стати на захист країни своїм сильним гучним словом, гордо несучи ім'я своєї Вітчизни.
За принципом антитези побудований також вірш "Перехожий" [29, 36]. Як глибоко і тонко дібрав тут В.Симоненко свої антоніми:
Не просто ступали—
Співали ноги.
І тиша музику берегла.
Потрібно зазначити, що одне із слів антонімічної пари вжито у прямому значенні, лексему "співали" — у переносному. В.Симоненко творчо використовує антоніми під час своєї роботи над віршами. Антоніми в його поезіях стають дійсно образними засобами.
Василя Симоненка по праву можна назвати майстром оксюморонів. Взагалі, оксюморони - це яскравий експресивний стилістичний прийом. У цій мовній фігурі поєднуються два протилежних поняття, що суперечать одне даному і є ніби несумісними і непоєднуваними. У творах поета знаходимо велику кількість аналізованих фігур.
Симоненкові оксюморони можна умовно поділити на групи. До першої з них відносимо ті, які є засобом передачі соціальних контрастів. Звертаючи погляд в минуле, поет бачить нескінченні покоління знедолених, принижених, ошуканих предків своїх. Деякі з них ще не народилися, а вже були ошукані:
Цивілізовані мавпи в мундирах
Розтоптали їх незачаті життя
Підірвали на мінах їх вроду,
Погасили пожежами дикими
Їх незапалений розум. [24, 86]
У наведеному уривку поет вживає три оксюморони. Вони дають змогу в стислій, незвичайній формі розкрити суперечливість описаного явища.
Окрему групу складають оксюморони для передачі складних душевних порухів самого автора. Наприклад:
Не жартуй наді мною, будь ласка,
Говорячи, не мовчи.
Нащо правді словесна маска ?
Ти мовчанням мені кричи.[29, 55]
Справді, глибоко, суперечливо і навіть незвично сказано — говорячи, не мовчи; мовчанням кричи. Але в цьому й полягає одна з особливостей багатогранної творчості поета - поєднати два непоєднувані, протилежні за змістом поняття, які суперечать одне одному.
Сам я сонний ходив землею,
Але ти, як весняний грім,
Стала совістю і душею,
І щасливим нещастям моїм. [24, 44]
Митець зумів поєднати два полярно протилежні поняття і розкрити щире, відверте почуття ліричного героя до своєї коханої.
Говорю я з тобою мовчки,
Тиша хмарою проплива. [29, 100]