Він виділив в історії російської мови дві головні галузі: історію мові-ґпростонародної (тобто діалектної) та історію мови книжної, літературної.
Срезневський вказував на мінливість коренів мови, їх затрату, на потребу укладання історичних словників на основі письмових пам'яток, а також діалектологічних словників . Серед діалектів він виділяв соціальні і територіальні: «Є цілі маси слів і висловів,— писав він,— відомих тільки в деяких місцях (....) є цілі маси слів і висловів, відомих тільки людям одного класу, одного ремесла...» \
Цікаві спостереження Срезневського про мову, граматику і слово. Він розмежовував у мові граматику, словник, будову і склад. «Правда,— писав він,— граматика входить у словник, і навпаки; але тим не менше це дві сторони мови, суттєво відмінні. Кожне слово в мові — представник разом і будови і складу (тому, що всяке слово вже не голий корінь: воно має певне значення і утворене від кореня за будь-яким способом виведення), це так; але тим не менше будова і склад мови, утворення слова і його значення""— речі відмінні» .
Він вказував на те, що «схожість між усіма індоєвропейськими мовами величезна, особливо в коренях; але непомірна ніж ними відмінність особливо за багатством і вбогістю форм .
Майже все своє свідоме життя І. Срезневський працював над дослідженням пам'яток давньоруського і старослов'янського письменства. Він відкрив для науки дві важливі пам'ятки старослов'янської мови — Київські листки і Савину книгу. Вагомими для науки про мову були такі його праці, як: «Давні пам'ятки руського письма і мови X—XIV вв.» (1863), «Давні пам'ятки письма і мови південно-західних слов'ян» (1864), «Відомості і замітки про маловідомі і невідомі пам'ятки» (1866), «Давні слов'янські пам'ятки юсового письма, з описом їх і з зауваженнями про особливості їх правопису і мови» (1868). І. Срезневський перший уклав і підручник «Слов'янська палеографія» (1865).
Своїми численними працями з російського мовознавства І. Срезневський закладає міцні підвалини історичного вивчення російської мови, ставить її в живий і нерозривний зв'язок із вивченням усіх інших слов'янських мов. Особливо характерною з цього погляду є книга І. Срезневського «Мьісли об истории русского язьїка» (1849), що у виданні 1887 р. точніше так і називалася — «Думки про історію російської мови та інших слов'янських наріч». За словами І. Срезневського, «народ виражає себе в своїй мові. Народ діє; його діяльністю керує розум і діяльність народу відбиваються в його мові. Діяльність є рух; ряд рухів — це ряд змін; зміни, що відбуваються в розумі і діяльності народу, також відбиваються в мові. Отже, змінюються народи, змінюються і їх мови. Як змінюється мова в народі? Що саме в ній змінюється і яким шляхом іде ряд змін? Без розв'язання цих питань неможливо зрозуміти закони, яким підлягає мова як особливе явище природи. Розв'язання їх становить історію мови: дослідження про мову, які входять до складу народної науки, неможливі без напряму історичного. Історія мови, невіддільна від історії народу, повинна входити в народну науку як її необхідна частина» . Виходячи з цих теоретичних засад, І. Срезневський окреслює програму, конкретні завдання наукового вивчення історії російської мови, історії всіх слов'янських сучасників, і для майбутніх поколінь дослідників.
За глибоким переконанням 1. Срезневського, кожне слово для історика є свідоцтво, пам'ятка, факт життя. Лексика відбиває різні явища, зрушення в житті народу. Надаючи особливого значення вивченню лексики, І. Срезневський іще з середини 40-х років починає робити виписки слів та виразів із давньоруських пам'яток, залучаючи згодом до цієї праці і своїх учнів, як-от, наприклад, М. Г. Чернишев-ського. Так створювалася монументальна робота І. Срезневського «Материальї для словаря древнерусского язьїка по письменньїмь па-мятникамь», яку остаточно виготовити до друку він уже не встиг і яку видала Російська Академія наук після смерті автора: Т. 1 (А — К),— 1893, Т. 2 (Л—П), 1895, Т. 3. (Р — Я), 1903p.; 1—3 томи цього словника (з доповненнями (А—Я), 1912 р.) були перевидані фотоспособом 1958 р. до IV Міжнародного з'їзду славістів у Москві. «Материальї» І. Срезневського — перший викінчений словник давньоруської мови, без якого не може обійтися дослідник усіх слов'янських мов.
М. М а ксимо в им (1804—1873) — видатний український природознавець, історик, етнограф і філолог — проблемам слов'янської, особливо східнослов'янської філології присвятив понад 50 наукових праць. Однією з основних тогочасних мовознавчих проблем славістики було питання про походження і розвиток давньоруської літературної мови, її зв'язок із мовою старослов'янською. Спочатку побіжно в статті про «Слово о полку Ігоревім» (1835), а потім і в книжці «Історія давньоруської словесності» (1839). М. Максимович аргументовано доводить, що книжна старослов'янська мова, спільнослов'янська за характером вживання і македонська з походження, вже на перших порах свого функціонування на Русі помітно відрізнялася від давньоруської мови, що церковнослов'янська мова, освячена вжитком богослужебним, визначена утворенням книжним і співплемінна мові руській, легко стала нашою письмовою мовою, потроху засвоїлася в нас, немовби рідна наша мова, і склала собою основу всієї письмової мови Русі. Проте ця співплемінність церковнослов'янської мови з нашою, а також і те, що її вивчали тільки із вживання,— було причиною того, що вона в нас, так як і в інших слов'янських народів, не збереглася в первісних, кирилівських формах. М. Максимович вважав, що на час виникнення старослов'янської мови слов'яни вже встигли поділитися на окремі наріччя. Руси, що писали нею, по-різному її змінювали, особливо у тих творах, які виходили з церковного кола і належали до предметів життя світського. Чистішою зберігалася церковнослов'янська мова. переважно в творах церковного змісту і в перекладах із мови грецької. Але в пам'ятках законодавчих, у літописах і пісне-творіннях світських паша стародавня письмова мова часто відступала від церковнослов'янської. М. Максимович посилається на такі свідчення вже найдавніших давньоруських пам'яток, як, наприклад: повноголосся (до речі, термін, уведений в мовознавство ним же): полоняник замість пл'Ьнникь; городовь замість градовь; серебро замість ср£бро; вживання ж замість жд: утверженіє замість утвержденіє; межю замість между, чужь замість чуждь; вживання ч замість щї усрячеть замість усрящегь та ін. З цією думкою добре узгоджуютьс і виступи М. Максимовича проти так званої скандінавської тсор походження назви, держави і культури Київської Русі.
Але й жива давньоруська мова, на думку дослідника, не була єді ною, а поділялася вже на південне і північне наріччя. Виходячи з топ що перші і більша частина наступних пам'яток руського письменгп були написані переважно південнорусами, наша давня письмова мої являє собою переважно приєднання південноруської мови до церко нослов'янської. Тому в давніх руських пам'ятках зустрічаються таї слова і види їх, що й досі існують у південноруській мові і безпосере, ньо нею пояснюються. А тим часом у писаннях новгородських, поміті такі особливості, які ще й тепер існують у наріччі верхньоруськоь* і безпосередньо ним пояснюються. Обласні різновиди давньоруські мови півдня і півночі М. Максимович убачав і в характері іншомовні лексики (тюркізми, грецизми, германізми) і у зв'язках літературі^ творів Київської Русі з народною поезією східних слов'ян.
-Цілком природним є вплив церковнослов'янської мови на письмов; а то й на живу мову східних слов'ян. Та з часом відмінність між кни^ ною церковнослов'янською мовою і живими місцевими наріччям збільшувалася: церковнослов'янська мова, обмежена культовою фуні цією, ніби застигає у своїх стандартних нормах, тим часом як жиі східнослов'янські наріччя зазнають найрізноманітніших фонетични: і лексичних змін. В історії розвитку руської мови і словесності М.Маї симович виділяє чотири основні періоди: 1) стародавній (IX—XIII ст. 2) середній (XIV—XVIII ст.), 3) новий (кін. XVIII—перша чвері XIX ст.), 4) найновіший, або сучасний період.
В історії формування й розвитку кожного народу величезна рол на думку М. Максимовича, належить усній народній творчості. Тво| цем фольклору є народ, і саме народна поезія є справжнім джерелс ^народності літератури, джерелом формування й розвитку літературні мови. Блискучою ілюстрацією до цієї тези М. Максимовича є вида і ним у 1827, 1834 і 1849 pp. три збірки українських народних дум і пісень, як і його «Дні і місяці українського селянина» (1856). Між іі шим, термін «дума» па позначення одного із жанрів української н, родної творчості упровадив в літературознавство М. Максимови'