4. Сучасній українській мові невластива складена форма найвищого ступеня порівняння зі словом самий (сама, саме, самі): самий більший, сама найкраща, саме менше. Особливістю якісних прикметників вищого ступеня порівняння в українській мові є вживання їх у контексті з прийменниками від, за, ніж: Дніпро довший від Збруча (за Збруч, ніж Збруч). Багато помилок трапляється у формах непрямих відмінків числівників. Порушуються норми тоді, коли неправильно читається таблиця множення: дважди два, трижды три, п'ятю сім, шістю вісім. А треба: два помножити (помножено) на два чи два на два, п'ять на п'ять... Ще більше помилок у складених числівниках: Ріпак зібрали на двісті п'ятдесят шести гектарах, а правильно: на двохстах п'ятдесяти (п'ятдесятьох) шести (шістьох) гектарах. У складених порядкових числівників змінюється тільки останнє слово: Ця зустріч відбулася у тисяча дев'ятсот двадцятому році (не у тисячу).
5. При дробових числівниках іменник має форму родового відмінка однини: дві цілих і п'ять десятих метра, одна третя кілограма (а не метри, кілограмів).
6. Користуючись займенниками, слід враховувати те, щоб кожен із них точно вказував на потрібне слово. Неврахування цього часто утруднює розуміння змісту висловлювання.
Існує і синтаксична правильність.
1. Особливої уваги вимагають поєднання слів у словосполучення, що виступають мінімальним контекстом, у якому відбиваються зв'язки між словоформами.
2. Уважним треба бути при використанні фразеологічних словосполучень української мови: день у день (а не з дня у день), впадати в очі (а не кидатися в очі), ні в чому не потурати ледарям (а не ніякої поблажки не давати ледарям), збити з пантелику (а не збити з толку) тощо.
3. Необхідно звертати увагу на словослолучення, побудовані на основі зв'язку керування, бо тут не завжди правильно добираються відмінкові форми іменників (займенників) і прийменники: Кожен був сповнений гордості (а не гордістю); ми не повинні проходити повз ті недоліки (а не повз тих недоліків); для творів Д.Білоусавластива (чи притаманна) різноманітна тематика (а не для творів Д.Білоусахарактерна різноманітна тематика).
4. У мові деяких студентів переважають прості, неускладнені речення. Проте користуватися тільки такими конструкціями не можна, бо вони порушують плавність, смислову і ритмічну єдність, роблять мовлення примітивним. Поряд з простими й короткими реченнями потрібно користуватися і простими ускладненими та складними.
5. Зворотний порядок пов'язується з семантико-стилістичними особливостями мовлення і характеризується інтонаційним виділенням певного члена речення. Такий порядок слів широко використовується в художньому стилі, в усній народній творчості, в розмовному мовленні як образний експресивно-стилістичний засіб. Наприклад: Виточу, вигострю зброю іскристу (Леся Українка).
6. Відомо, що дієприслівник передає додаткову дію по відношенню до основної, вираженої дієсловом-присудком, і стосується одного й того ж предмета. Наприклад: Прочитавши це слово, ми уявили людину з ніжним поглядом (а не Прочитавши це слово, в нашому уявленні постає людина з ніжним поглядом); Приїхавши в рідне село, він поцікавився, як ідуть справи в школі (а не Коли він приїхав у село, його хвилює...).
7. Дієприкметникові звороти виступають як синоніми до підрядних означальних. Речення з дієприкметниковим зворотом характеризується більшою синтаксично-інтонаційною цілісністю, ніж складнопідрядне. Порівняйте: Бригаду очолив випускник Львівської аграрної академії, присланий згідно штатного договору і Бригаду очолив випускник Львівської аграрної академії, якого прислали згідно штатного договору.
8. Досить поширені в нашій мові речення, ускладнені однорідними членами. Користуючись такими структурами, не можна поєднувати в одному однорідному ряді логічно далекі або несумісні поняття, як ось: Вступ і тема твору Олеся Гончара «Собор»; Були закуплені ялинкові прикраси, лісова ялинка-красуня і шкільні парти.
Будь-яка розвинена національна мова є системою систем. З одного боку, мова — система (сукупність) специфічних національних особливостей, характеристик, ознак. А з другого – вона складається з інших рівнів, або систем – фонологічної (функціонування фонем), морфологічної (будова слова, функціонування морфем), лексико-фразеологічної, синтаксичної, стилістичної. Кожна з цих систем є важливим об'єктом дослідження для мовознавчої науки.
Стилістика вивчає стилістичну диференціацію мови, її функціональні стилі. Це наука про виразові засоби мови, тобто про ті елементи, що приєднуються до власне вираження думки, супроводжують семантичний зміст висловлюваного – емоційно-експресивні та оцінні елементи мовлення.
Спробуйте дати відповіді на запитання:
1. Що таке доречність мовлення?
2. Від чого залежить доречність мовлення?
3. Якими засобами забезпечується доречність?
4. Які умови доречності?
5. У чому виражається контекстуальна доречність?
6. Яку роль у доречному виборі мовних засобів відіграє ситуація мовлення?
7. Як виявляється доречність у мовних стилях та індивідуальному мовленні?
Ми іноді говоримо: «Дуже виразне мовлення». Виразність мовлення — не менш важлива його якість, ніж інші. Така якість найбільше залежить від особи мовця, його ерудиції, знання мов, мовленнєвих умінь і навичок. Мовна практика свідчить, що мовлення здатне збуджувати увагу, викликати інтерес людей до сказаного чи написаного. Ці особливості культури мовлення називають виразністю. У мові є невичерпні запаси виражальних засобів, які роблять наше мовлення виразним. Це насамперед засоби художнього мовлення і засоби звукового мовлення. Виразність включає в себе й образність. Остання передбачає вживання слів і словосполучень у незвичному, метафоричному значенні, що дає можливість образно, художньо відтворювати дійсність. Отже, виражальні засоби можуть бути образними і необразними. Це залежить від стилю висловлювання. Так, наприклад, виразність художнього стилю досягається усіма мовними засобами, а наукового тільки тими, яким образність не властива. А ще виразність мовлення включає такі засоби, як інтонація, логічний наголос, звукове оформлення тексту, емоційно забарвлені слова і вирази, фігури поетичного синтаксису. Деякі з цих засобів характерні тільки для усного мовлення.
Виразність мовлення досягається за таких умов:
1) самостійність (а не за шпаргалкою) мислення мовця;
2) інтерес мовця до того, про що він говорить чи пише;
3) добре знання мови й виражальних засобів;
4) досконале володіння стилями мовлення;
5) систематична мовна практика;
6) свідоме бажання мовця говорити або писати виразно;
7) розвинутий хист, «чуття» мови.
Виразність мовлення залежить від звукового оформлення тексту, що виражається в інтонації, милозвучності, використанні звукових повторів. І справді, зворушливо й виразно звучать рядки Петра Карася:
Від небес до земної калини
У світах, у піснях солов’я
Слався, мово свята України,
Споконвіку й довіку моя.
Як бачимо, щоб досягти більшої виразності, автор цих рядків використовує емоційно забарвлені слова земна калина, свята Україна, а також звукові повтори «у», тавтологічні прислівники споконвіку – довіку.
Виразності мовлення сприяють особливі синтаксичні структури (фігури поетичного синтаксису): еліпсис (речення з пропущеними членами), паралелізм (речення з однорідними частинами), повтори (анафора – повтор звуків чи слів на початку рядка), епіфора (повтор звуків чи слів наприкінці рядка), риторичні речення, антитеза (протиставлення) та інші.
Образність художнього мовлення досягається широким використанням метафоризації. Це найбільш поширений спосіб створення образності. Метафоризацію мовлення створюють тропи – епітети, порівняння, метафори, метонімії, синекдохи та інші. Основна сфера використання тропів – художнє мовлення, але зустрічаються вони в розмовному й публіцистичному стилях.
Епітети – це художні означення, які дають образну характеристику предметові, явищу, особі: веселі думки, золота голова, ніч-чарівниця, свинцеві хмари, звір-потвора. Слово стає у тексті епітетом і виражає авторське сприймання світу. В ролі епітетів найчастіше виступають прикметники, рідше – інші частини мови (іменники, прислівники, дієприкметники). Наприклад: Діти сплять, і тиша, як струна, лагідно видзвонює над ними. (М. Луків.) Епітети не слід плутати із звичайними означеннями.
Порівняння – це такі тропи, в яких пояснення одного предмета чи явища подається за допомогою іншого, подібного до нього. Наприклад: Неначе цвяшок, в серце вбитий, оцю Марину я ношу (Т. Шевченко).
Метафори переносять схожість ознак на інші явища, предмети. В основі метафори лежить перенос значення слова найчастіше за схожістю. Наприклад: Одспівала коса моя, сохнуть теплі сіна. (М. Рильський). Метафора одспівала виражена одним словом, ужита у значенні відпрацювала. Метафора може бути розгорнутою. Наприклад: Там море дере свою синю одежу об гострі скелі на білі клапті і закидає ними весь берег. (М.Коцюбинський). Синя одежа моря, білі клапті – метафори, виражені словосполученнями.
Метонімія – це троп, що утворюється на основі суміжності предметів чи явищ. Метонімія ґрунтується на переносі назви одного предмета, явища на інші, що перебувають з ними у тому чи іншому зв'язку. Наприклад: Перегукувалися балкони через вулицю-ріку. (С. Журахович). Замість виразу перегукувалися люди, які стояли на балконі, вжито метонімію перегукувалися балкони. Метонімія може називати ім'я автора замість його книги (читав Павличка); місто замість країни (Харків зустрічає зарубіжних спортсменів), матеріал замість предмета, виготовленого з нього (жінка в золоті), посуд замість того, що в ньому буває (випив келих, з'їв макітру).
Синекдоха – це різновид метонімій, у якому наявна кількісна заміна понять, зіставляються ціле і його частина. Наприклад: Чекає на ката ганьба й домовина, де б чоботом він не ступив (М. Бажан). Йдеться, що не один кат, а ті вороги-фашисти, котрі напали на нашу країну. Ці та інші тропи використовуються в художньому мовленні, сприяють його виразності й образності.