A: I do think Mrs Jenkins is an old windbag, don’t you?
B: Huh, lovely weather for March isn’t it [43, p.111]?
Під реплікою В можемо розуміти наступне "стережись, її племінник стоїть у тебе за спиною". Природнішим виглядає такий обмін репліками:
Johnny: HeySally, let’splaymarbles.
Mother: How is your homework getting along,Jonny [43, p.111]?
Цим матір Джонні нагадує, що в нього немає вільного часу для ігор.
Максима способу:
Приклад недотримання цієї максими наводиться нижче:
Miss Singer produced a series of sounds corresponding closely to the score of an aria from Rigoletto.
Miss Singer sang an aria from Rigoletto [43, p.112].
Внаслідок ухилення від простоти на користь багатослів’я (порушення підтипу максими "висловлюйся стисло") мовець має на увазі, що між співом міс Сінгер і власне співом є відчутна різниця.
Пол Грайс стверджує, що основні властивості імплікатур можна передбачити. На основі цього припущення ним виділено п’ять характерних особливостей імплікатурних форм [43, p.116-117]. З них перша, і найбільш важлива, - скорочуваність, або точніше - можливість анулювання. Скорочуваність має ключове значення в прагматиці, оскільки більшість різноманітних прагматичних підтекстів демонструє цю властивість. Умовивід є скорочуваним, якщо можна анулювати його, додаючи нові припущення до вже існуючих. Дедуктивні або логічні умовиводи не скорочуються. Індуктивні умовиводи, навпаки, можуть скорочуватися. Така властивість імплікатур зводить нанівець традиційні норми в деяких лінгвістичних і нелінгвістичних контекстах. В такому разі вони стають абсолютно несхожими на логічні умовиводи і не можуть бути правильно змодельованими в рамках певних семантичних відносин (наприклад, імплікація слідування).
Другою важливою рисою імплікатур є їх неподільність. Під цим Грайс розуміє те, що імплікатура приєднана до семантичного змісту сказаного, а не до лінгвістичної форми, тому імплікатури не можна відділити від висловлювання просто завдяки заміні слів у висловлюванні на відповідні синоніми. Тут з’являється інший тип прагматичної імплікатури, яка приєднується скоріше до форми, ніж до значення сказаного.
Третьою характерною рисою імплікатур є їх злічуваність. Наявність кожної окремої імплікатури можна довести виходячи з факту, що адресат, у будь-якому випадку зробить для себе припущення про мовну взаємодію. Так, для гіпотетичної імплікатури конструювання аргументу для висловлювань типу "Shassaidthatp…" залежатиме, з однієї сторони, від точного значення або сенсу висловлювання, а з іншої - від максим і принципу співробітництва.
По-четверте, імплікатури - неунормовані, тобто не є частиною установлених значень мовних виразів. Як доказ приводиться скорочуваність і неподільність імплікатур.
Наостанок, вираз, маючи єдине значення, може спричинити появу різних імплікатур у різних ситуаціях, і, насправді, у будь-якому разі ряд взаємопоєднаних імплікатур може при цьому не бути чітко визначеним. (Вілсон і Спенсер 1981).
З часів Арістотеля про мовні засоби було написано безліч статей з риторичної, філософської та літературної точок зору, але до Грайса було зроблено зовсім небагато спроб виділити механізми інтерпретації риторичних фігур. Використання максим не дозволить мові із засобу комунікації перетворитися на ряд узгоджених і передбачуваних прийомів спілкування. Дослідження П.Г. Грайса окреслюють спосіб, у який ці важливі механізми спілкування можуть бути застосовані в області прагматики, хоча багато деталей залишаються нез’ясованими.
Лінгвісти завжди цікавилися питанням: які основні принципи гарантують правильне розуміння мовленнєвого повідомлення. Умови успішної комунікації будуються на принципі кооперації. Теорія імплікатур П.Г. Грайса розкриває спрощену схему передачі й декодування особливих умовиводів (імплікатур). Згідно цієї теорії, для того, щоб відбувся успішний та ефективний процес кооперації, необхідно дотримуватися чотирьох основних конверсаційних максим:
1. максими якості, згідно якої мовленнєвий внесок повинен бути правдивим;
2. максими кількості, згідно якої комунікативний внесок має містити лише необхідну кількість інформації;
3. максими якості, згідно якої внесок до розмови має бути доречним;
4. максими способу, згідно якої потрібно ясно висловлювати свої думки.
Ці постулати вважають універсальними, так як вони виводяться із загальних положень принципу успішної кооперації, і їх можна застосовувати для всіх типів мовної взаємодії. Конверсаційні імплікатури проявляються двома способами: першим - якщо мовець чітко слідує максимам і цього ж очікує і від адресата, в другому випадку - мовець відкрито ігнорує максими.
Порушення максим породили багато образних висловів. Так, порушення максими якості, особливо коли обидва компетентні учасники розмови усвідомлюють це порушення, але обмін думками так чи інакше відбувається, призводить до появи іронії або метафори. Це ж стосується і риторичних питань. Навіть порушення максими кількості, що очевидно призводить до появи тавтології є виправданими, якщо принцип кооперації збережено. Порушення максими релевантності відслідкувати складніше, оскільки важко тлумачити відповідь на питання як невідповідну, хоча таке явище спостерігається під час повної і раптової зміни теми розмови, тощо. Максима способу порушується у випадку багатослів’я, тобто там, де можна було б вжити просту реплікузамість розгорнутої.
Комічне здатна переживати кожна людина. Відчуття комізму передається через осягнення невідповідності між неповноцінним, недосконалим змістом явища і його формою, яка претендує на повноцінність і значущість, прагнення видати себе не за те, чим вони є насправді. В концентрованій формі комічне проявляється в мистецтві. Різні грані комічного лежать в основі таких літературних жанрів, як гумореска, сатира, епіграма, пародія, памфлет, комедія, буфонада, фарс, бурлеск тощо. Градація емоційного реагування на різні прояви комічного, його відношення до суспільного ідеалу передається в поняттях усмішка, жарт, іронія, гумор, чорний гумор, гротеск, сарказм, карикатура, інвектива. Ці поняття можуть лежати в основі відповідних жанрових структур, стилістичних фігур чи тропів, тобто засобів художнього моделювання іншої, естетичної реальності [5, c.298-353].
В даній роботі будемо керуватисявизначення комічного, яке знаходимо в словнику літературознавчих термінів: "…категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення" [29]. Крім того, цитуючи статтю, подану в "Філософському енциклопедичному словнику",знаходимо наступне твердження: "…Явний комізм протистоїть прихованому, що грає велику роль в утворенні власне комічної ситуації" [33]. На вище зазначеному прихованому комізмі й базується комічність у казці-феєрії Л. Керролла "AliceinWonderland".
Існують різноманітні прийоми створення комічного ефекту. В нашій роботі пропонуємо розглядати їх як наслідок порушення конверсаційних максим Грайса. Результати дослідження свідчать, що такі порушення призводять до появи наступних стилістичних засобів:
· алогізмів;
· нонсенсу;
· гри слів, яка часто спричиняє утворення каламбуру;
· іронії;
· розкладання (деформації) фразеологічних одиниць.
В лексичній і синтаксичній стилістиці "алогізм - це стилістичний прийом, навмисне порушення логічних зв’язків в літературному творі з метою підкреслити внутрішнє протиріччя даного положення (драматичного або комічного)" [31]. В нашій роботі ми будемо притримуватися цього визначення алогізму, оскільки воно, як нам здається, повною мірою виражає суть поняття.
В літературних творах, так само як і в реальному житті, алогізм має двосторонній характер: люди або стверджують щось несумісне з вимогами логіки, або діють неправильно [25, c. 20]. Нас цікавить перший випадок, адже саме в ньому ми стикаємося з нестандартним ходом думок, який проявляється в словах персонажів твору, і ці слова спричиняють утворення комічного ефекту [27, c.75].
Поняття "алогізму" походить від грецького "logísmós" - "розум" та додавання заперечного префіксу "а". Електронний словник логіки пропонує наступне трактування: "…хід думок, який порушує будь-які закони і правила логіки і тому завжди містить логічну помилку" [30]. Крім цього, слід відзначити, що в філософії під алогізмом розуміють не лише логічну помилку, а й заперечення логічного мислення і логіки як засобу досягнення істини. Алогізм тісно пов'язаний з абсурдом і нонсенсом.
В книзі В.Я. Проппа "Проблеми комізму і сміху" зазначається, що алогізми бувають двох видів: явні та приховані [27, c.75]. Це утруднює виділення алогізму як стилістичного прийому, оскільки він може бути прихованим під формальною правильністю. В разі, якщо ми стикаємося з явним алогізмом, він комічний сам по собі для тих, хто є свідком його прояву. В другому випадку не обійтися без викриття, і комічний ефект наступає лише в випадку переосмислення всієї ситуації. Можна дати й інше визначення алогізму: комічний алогізм розуміємо як механізм думки, який переважає над її змістом [27, c.77]. Хоча логіка вчить нас, що умовиводи,побудовані на аналогії, не мають пізнавального значення, в житті такі умовиводи зустрічаються особливо часто. Особливо це стосується комічних ситуацій, учасниками яких є діти, адже мислення дітей побудоване на аналогії.
Алогізм часто застосовують з установкою на гротеск, іронію, ірраціональне. Визначають наступні механізми утворення алогізму:
· невідповідність синтаксичної і смислової структури мови;