1. Вигуки в граматичній системі сучасної англійської мови
Будь-яка мова в процесі свого розвитку набуває своїх структурно-граматичних, комунікативних, функціональних особливостей, які певною мірою пов’язані з соціальним, інтелектуальним, емоційним та іншими аспектами життя людини, що знаходить своє відображення в одиницях та категоріях мови. Як основний засіб спілкування мова є засобом передачі інформації від мовця до слухача. Тому всі одиниці й категорії мови відповідають потребам і умовам здійснення комунікативної діяльності людини, що становить важливий аспект її соціальної поведінки.
У процесі комунікації людина не лише передає інформацію, а й по-різному реагує на оточуючу дійсність. Не останню роль у цьому відіграють ті одиниці мови, які обслуговують вираження емоцій, емоційних оцінок, волевиявлення, етикету. Такими одиницями є вигуки, до складу яких входять незмінні слова, що не мають спеціальних морфологічних показників, крім незмінюваності, а також словосполучення, різні фразеологізовані речення. Вигуки є характерною приналежністю емоційно-забарвленого мовлення, що й зумовлює їхнє супроводження паралінгвістичними, невербальними засобами комунікації: інтонацією, жестами, мімікою. На думку С. Карцевського, «вигуки безпосередньо беруть початок, хоча й через різні проміжні явища, від первісного синкретичного знаку, в якому зливалися разом голос, міміка й жест».
Дослідження комунікативно-прагматичних особливостей вигуків сучасної англійської мови вимагає попереднього розгляду цілої низки важливих питань, без якого аналіз зазначеного аспекту був би неповним, оскільки більшість з цих питань залишаються в сучасному мовознавстві не розв’язаними до кінця і дискусійними. До них належать, по-перше, питання про природу та статус вигуків взагалі і англійської мови зокрема, про їхні структурно-граматичні особливості та взаємодію з іншими частинами мови, що має велике значення для питання про поповнення цього граматичного класу слів і належність тієї чи іншої граматичної одиниці до вигуків. По-друге, оскільки метою нашого дослідження є розгляд комунікативно-прагматичних особливостей вигуків та їхнього місця в дискурсі, то слід, на наш погляд, коротко розглянути окремі питання теорії мовленнєвих актів, теорії дискурсу і вигуків як складової частини мовленнєвих актів, елементів дискурсу.
Теорія частин мови, принципи їх виділення, основи класифікації залишаються спірними питаннями в сучасній лінгвістиці. На підтвердження цього наведемо думку О.С. Кубрякової: «…питання про частини мови як особливі категорії чи класи слів, про межі цих класів і самі принципи їх виділення хоча й належать до тих питань, що мають давню традицію їх вивчення, все ж не належать до тих, що вирішені». Слід відзначити, що сучасні погляди на класифікацію частин мови, за О.С. Кубряковою, враховують: наявність серед них відкритих та закритих класів; еволюцію частин мови, що зумовлює наявність прототипових представників певного класу, розвиток одиниць в різних напрямах, з різними фокусами, внаслідок чого статус слів у межах ЧМ не є однаковим. Поділ слів на граматичні класи привертав увагу вчених ще з античних часів, і досі питання про кількість частин мови є дискусійним і остаточно не вирішеним. З цієї точки зору становить інтерес вигук як частина мови, природа та статус якого як у вітчизняному, так і в зарубіжному мовознавстві до кінця не досліджені. Про це свідчить дискусія на сторінках журналу «Journal of Pragmatics» у 1992 році, яка була присвячена статусові вигуків у системі частин мови. Вже сама постановка питання – вигуки є частиною мови чи ні – свідчить про те, що інтерес до цих одиниць мови не зменшується. Слід назвати ще праці А. Вежбицької, І. Шаронова, С. Мамушкіної, які присвячені дослідженню вигуків. Спірним є питання про належність вигуків взагалі до слів і до частин мови зокрема, про їхнє місце серед інших частин мови, про їхню здатність номінувати, про продуктивність цієї частини мови, про їхні синтаксичні функції. Ці питання так чи інакше розглядало чимало російських та українських лінгвістів, починаючи з М.В. Ломоносова. У західноєвропейському мовознавстві цим питанням присвячені праці Ш. Баллі, Ж. Вандрієса, Г. Суїта, Г. Пауля, Л. Теньєра, С. Карцевського, В.Ціммера, О. Єсперсена, Р. Квірка, С. Грінбаума, Дж. Ліча, Й. Свартвіка, Ф. Амеки, А. Вежбицької, Е. Гоффмана, Д. Уїлкінса, К. Еліха, Т. Уортона та інших.
Питанню місця вигуків у системі англійських частин мови та їхньої взаємодії з іншими граматичними класами слів присвячена дисертаційна робота А.А. Григоряна. Цієї ж проблеми певною мірою торкалися й інші дослідники [59].
Слід зауважити, що розгляд цих питань в межах дисертації необхідний лише для того, щоб показати самостійність вигуків як частини мови, виявити місце вигуків у системі частин мови й обґрунтувати доцільність їх аналізу в системному та дискурсивному аспектах. Саме на це робить наголос О.С. Кубрякова, зауважуючи, що «розбиття слів за класами повинно відбити особливості їх використання і нетотожність їх функцій у дискурсі і тексті». І далі вона зазначає, що «в даний період розвитку лінгвістики можна твердити, що поділ слів на ЧР зумовлений їхнім відношенням до лексики, граматики і, головне, їхнім відношенням до мовленнєвої діяльності, дискурсу та комунікативних цілей». Під час розгляду зазначених питань ми застосовуємо описовий метод дослідження, оскільки робимо аналітичний огляд існуючих точок зору на вигуки, який певною мірою вже представлений в науковій літературі, крім, звичайно, останніх праць вчених, зокрема, англійських, американських, російських і українських.
Дослідження вигуків своїми коренями сягає глибокої давнини. Вперше вони були виділені в самостійну частину мови в латинській граматиці Варрона в I ст. до н.е., і цим було покладено початок суперечок щодо цієї частини мови в лінгвістиці. Не наводячи всіх точок зору на вигуки – це буде зроблено нижче – лише зазначимо, що Л.В. Щерба називав їх «дуже неясною і туманною категорією», а О.М. Пешковський «кулею, що потрапила в організм» мови.
К. Еліх, здійснюючи огляд основних поглядів на вигуки, показує, чому вигуки посідають периферійну позицію в мовознавстві: 1) це сфера, складна для аналізу, 2) теоретичні підстави виділення цього класу слів не дозволяють охопити всі його специфічні властивості – як пов’язані з обстановкою спілкування, так і з акустичними характеристиками.
Незважаючи на зазначене вище, вигуки як частина мови включаються майже в усі традиційні граматики. Проте граматична природа вигуків досі визначається неоднозначно. Виділяється кілька точок зору на вигуки як частину мови.
Багато відомих вчених вважають, що вигуки перебувають поза поділом слів за частинами мови, оскільки є різнорідним за своїм складом синтаксичним класом, тобто вигуки повністю виводяться за межі морфології і включаються до синтаксису. Вигуки, на думку О.О. Потебні, до яких він відносить нечленороздільні звуки, подібні крикам болю, люті, «жаху, що вимушуються у людини сильними потрясіннями, які пригнічують діяльність думки», не є словами, а тим самим не є фактами мови. Їх вимовлення породжується певною інтонацією, яка вказує на їхнє значення і, якщо її відібрати, вони позбавляються будь-якого змісту. Але, можливо, ці «нечленороздільні звуки» і були першими словами людини, які вона вимовляла, виражаючи ті чи інші почуття, емоції. Аналізуючи погляди О.О. Потебні на вигуки, наведемо думку О.С. Кубрякової щодо сучасного підходу до виділення частин мови. Вона, розглядаючи питання взаємодії мови і знання, тобто частини мови з когнітивнної точки зору, зазначає, що «для формування категорій у природній мові як пріоритетний слід виділити історичний чинник; кращими представниками категорій стають нерідко найбільш ранні форми, початок яким кладе етимологія; у розвитку ЧМ «кращими зразками» або прототипами ставали слова, які можна вважати першими». Саме такий погляд на формування частин мови, зокрема вигуків, є кращим критичним підходом до поглядів О.О. Потебні та інших вчених, які розглядали це питання. Д.М. Овсянико-Куликовський відзначав, що вигуки «по суті не можуть бути названі частиною мови у власному розумінні», і тим відводив вигукам особливе місце серед частин мови. О.М. Пешковський називає вигуки знаками «відчувань, а не уявлень». Вони, на його думку, сторонні «в організмі речення» і «увійти у будь-які стосунки з іншими словами мови ці слова не можуть». Деякі лінгвісти, наприклад К.С. Аксаков, вважали, що вигуки не тільки не є окремою частиною мови, але їх взагалі не можна називати словами. До цієї точки зору наближається погляд Ш. Баллі, який відносив вигуки до вигукових мовленнєвих актів і вважав також, що назвати їх саме словами не можна, оскільки вони повністю позбавлені розумового, логічного змісту: «Вигукові мовленнєві акти не можуть бути ні вголос, ні навіть у думці проголошені, інакше як з афективною інтонацією, яка таким чином постає перед нами як дуже важлива властивість цієї категорії». Проте, як правильно зауважує В.Г. Костомаров, вигуки не є немимовільними криками, а являють собою «усуспільнений фонд мовних засобів, що мають усвідомлений і зрозумілий для всіх, хто говорить цією мовою, смисловий зміст». Ж. Вандрієс підкреслював, що вигуки слід виключити з числа частин мови, визнаючи, однак, що значення їх у мові велике, хоча це явище іншого порядку, яке не має нічого спільного з морфологією.
Л. Теньєр розглядає вигуки не як тип слів, а як тип речень і, власне, не включає їх до класифікації частин мови. З цього приводу слід зауважити, що О.О. Шахматов називав вигуки словами-висловленнями, а В.В. Виноградов вважав їх як еквівалентами слів, тобто він визнавав їхню належність до морфології, так і еквівалентами речень, що свідчить про їх належність і до синтаксису. На думку Л. Теньєра, деякі з вигуків можуть виражати дуже складні й тонкі стани «душі й розуму», які не можна передати одним реченням, а лише довгими перифразами. Такі слова-речення Л. Теньєр називає фразоїдами. Г. Пауль під вигуками розумів «звуки, що мимоволі вириваються у людини і викликаються станом афекту, в тому числі й такі, що зовсім не пов’язані з наміром зробити якесь повідомлення». Вигуки передаються з покоління в покоління, а «характеру мимовільних проявів емоцій вони набувають лише завдяки асоціаціям», а тому одні й ті самі емоції можуть виражатися по-різному в різних мовах і діалектах і навіть у різних індивідів, що говорять на одному діалекті.