1.1 Комунікативна компетенція
Поняття «комунікативна компетенція» у лінгвістичних науках нерідко асоціюється з поняттям «компетентність». У загальному розумінні «компетентність» означає відповідність вимогам, що ставляться, встановленим критеріям та стандартам в існуючих сферах діяльності і при вирішенні певного виду задач, наявність необхідних активних знань, здатність впевнено добиватись результатів і володіти ситуацією (від латинського слова compete - підходити, відповідати, добиватись).
Вперше у лінгвістичній науці поняття компетенції (competence) ввів американський мовознавець Н. Хомський, маючи на увазі під цим терміном знання своєї мови мовцем-слухачем [27, с. 30]. Науковець, власне, мав на увазі суто лінгвістичну компетенцію, яка є явищем індивідуального сприйняття світу та оточення. Н. Хомський також був переконаний, що лінгвістична компетенція формується співвіднесенням «вроджених знань» та «набутого мовного матеріалу» Поняття «компетенція» вперше стало використовуватись в США в 60-і роки в контексті діяльнісної освіти (performance-basededucation), мета якої полягала у тому, щоб підготувати професіоналів, що були б здатні успішно конкурувати на ринку праці. Спочатку компетенція зводилась до простих практичних навичок, котрі формувались у результаті «автоматизації знань» в традиціях біхевіоризму. Такий підхід піддавався справедливій критиці, яка полягала у тому, що компетенції у вигляді практичних знань були недостатніми для розвитку творчості та індивідуальності тих, хто вивчає мову. Було запропоновано розрізняти два поняття: компетентність і компетенції (competenceandcompetencies). Компетентність стала розглядатись як особистісна категорія, а компетенції скомпонували «анатомію» компетентності [27, с. 31].
Так, Р.П.Мільруд вважає, що компетенції нерідко використовуються для характеристики потенційних можливостей спеціаліста отримати роботу на ринку праці [55, с. 300]. Для цього потрібно володіти, принаймні, «ключовими компетенція ми». У сучасному світі вони охоплюють рівень грамотності володіння мовою (literacy), комп’ютерну грамотність (informationtechnologyskills), володіння способами вирішення проблем (problem-solvingskills), гнучке інноваційне мислення (flexibilityandadaptabilitytoinnovations), схильність і здатність до безперервного навчання (life-longlearning). Ключеві компетенції показують, що мовне навчання може відповідати життєвим потребам, якщо у вузькому розумінні комунікативна компетенція (як готовність до ефективного спілкування) буде доповнена підготовкою до реального життєвого спілкування [55, с. 300].
В свою чергу, на думку Р.П.Мільруд, компетентність можна представити як комплекс компетенцій, таким чином, компетентність – це комплексний особистісний курс, що забезпечує можливість ефективної взаємодії з навколишнім світом і тій чи іншій сфері і який залежить від необхідних для цього компетенцій [55, с. 322].
Д. Хаймс застосував термін «комунікативна компетенція», протиставляючи його терміну «лінгвістична компетенція», застосованого Н. Хомським. Науковець стверджував, що людина, яка має лише лінгвістичну компетенцію буде неспроможна спілкуватись, так як породжуватиме лише граматичні структури [53, с. 121].
Що стосується компетенції, то існує така загальноприйнята класифікація компетенції:
· предметна компетенція, яка полягає у розумінні світу, його компонентів та їх системних та структурних зв’язків, функцій, тенденцій розвитку та змін.
· культурна компетенція, яка виявляється у здатності особистості орієнтуватись у певній культурі через яку людина сприймає світ;
· лінгвістична компетенція , що полягає у здатності належним чином використовувати засоби мови, її структури та категорії на усіх рівнях;
· комунікативна компетенція, що виявляється у здатності використовувати мову у певних контекстах та комунікативних ситуаціях, а також здатність здійснювати вплив на співрозмовників [53, с. 121].
У нашому дослідженні нас цікавить саме комунікативна компетенція як інформативна основа в процесі комунікації.
Комунікативна компетенція є складним, системним утворенням. За твердженням Р.Белла, у сучасній соціолінгвістиці її розуміють саме як систему, що виконує функцію балансування існуючих мовних форм, які визначаються з опорою на мовну компетенцію комуні канта на тлі певних соціальних функцій [71]. А відтак, починаючи з 80-х років, з’являються окремі моделі її як системи. У 1980 р. М.Кенел та М.Свейн запропонували структуру комунікативної компетенції, що складається з чотирьох компонентів (видів компетенції):
1. дискурсивна компетенція – здатність поєднувати окремі речення у зв’язне усне або письмове повідомлення, дискурс, використовуючи для цього різноманітні синтаксичні та семантичні засоби когезії;
2. соціолінгвістична компетенція – здатність розуміти та продукувати словосполучення з такою формою та таким значенням, які відповідають певному соціолінгвістичному контексту ілокутивного акту комунікації (ілокутивний акт – втілення у висловлюванні, породжуваному в ході мовлення, певної комунікативної мети; цілеспрямованість; функція впливу на співрозмовника);
3. стратегічна компетенція – здатність ефективно брати участь у спілкуванні, обираючи для цього вірну стратегію дискурсу, якщо комунікації загрожує розрив через шум, недостатню компетенцію та ін., а також адекватну стратегію для підвищення ефективності комунікації;
4. лінгвістична компетенція – здатність розуміти та продукувати вивчені або аналогічні їм висловлювання, а також потенційна здатність розуміти нові невивчені висловлювання [46, с. 33].
Л.Бахман і А.Палмер у 1982р. запропонували таку модель комунікативної компетенції:
· лінгвістична компетенція (яка складається з організаційної, прагматичної, функціональної та соціолінгвістичної компетенції);
· стратегічна компетенція;
· психомоторні вміння, когнітивні процеси [66].
Пізніше Л.Бахман додав ще ілокутивну компетенцію, яка передбачає здатність належним способом формувати ілокутивний (мовний) акт (попросити щось, запросити, поінформувати когось) відповідно до ситуації спілкування [66].
Модель М.Халдія виходить із взаємозв’язку трьох «світів» - тексту, його ідеї (концепції) та інтерпретаторів. Учений зробив припущення, що «світи» тексту та його ідеї, тобто норми та зміст речень тексту. Мають інший ступінь визначеності, ніж «світ» інтерпретаторів, тобто учасників комунікації [64].
Модель Р.Кліффорда називають трисекційною, оскільки володіння нерідною мовою за цією моделлю визначається трьома компонентами: функцією, тематикою та точністю у комунікативних актах [64].
М.М.Вятютнєв пропонує розглядати лінгвістичну, психологічну та соціолінгвістичну компетенції як складові комунікативної компетенції [64].
В.О.Коккота подає таку модель комунікативної компетенції:
· фонологічна компетенція;
· лексико-граматична компетенція;
· соціолінгвістична компетенція;
· країнознавчі знання, навички і уміння, що забезпечуються дискурсивною, ілокутивною та стратегічною компетенціями. До країнознавчої компетенції він відносить і лінгвокраїнознавчу компетенцію – знання та правила використання таких іншомовних слів та висловів, що називають предмети, явища, факти, ідеї, яких або немає у своїй країні, або називаються вони інакше, тобто без еквівалентних слів та виразів [64].
Н.І.Гез вважає, що складовими комунікативної компетенції є:
· вербально-комунікативна компетенція;
· лінгвістична компетенція
· вербально-когнітивна компетенція;
· мета комунікативна компетенція [64].
В.М.Топалова пропонує таку модель комунікативної компетенції:
1. країнознавча компетенція;
2. соціолінгвістична компетенція;
3. лінгвістична компетенція;
4. дискурсивна компетенція;
5. стратегічна компетенція;
6. ілокутивна компетенція [64].
Таким чином, аналіз наведених вище моделей переконливо свідчить про те, що комунікативна компетенція передбачає володіння широким спектром різноманітних видів компетенції. Важливим є той факт, що для успішного процесу комунікації не достатньо володіти лише мовною компетенцією, а саме знаннями теоретичної інформації про мову (її систему і структуру) та мовного матеріалу (одиниць мови, правил їх сполучення). Варто зазначити, що у майже у всіх вище зазначених моделях комунікації фігурують такі її елементи (або мікросистеми) як соціолінгвістична та соціокультурна компетенція, а це в свою чергу означає, що наявність саме цих двох видів компетенції є запорукою ефективного спілкування.
1.2 Соціолінгвістична компетенція
Важливим компонентом комунікативної компетенції є соціолінгвістична компетенція, яка сприяє ефективній комунікації та розумінню. Для того щоб зрозуміти сутність та зміст соціолінгвістичної компетенції потрібно ретельно проаналізувати поняття «соціолінгвістика» та, об’єктивно оцінивши цілі, завдання та мікросистеми, що включає в себе ця галузь науки, вивести необхідне визначення.
Термін «соціолінгвістика» є предметом дискусій протягом багатьох років. Наприклад, Д. Хаймс стверджує, що термін „соціолінгвістика” можна відносити до використання лінгвістичних даних та аналізу у інших галузях науки, що вивчають суспільне життя. Схиляючись до етнографічного підходу, він вказує на три питання, що є основними у соціолінгвістиці: форма організації мови, що є частиною організації мовної поведінки у суспільстві, розуміння якої вимагає відповідної нової форми опису мови; вивчення мови як багатопредметної галузі, для якої лінгвістика є обов’язковою поряд з іншими дисциплінами, такими як соціологія, соціальна антропологія, освіта; вивчення цього способу організації призводить до вивчення основ самої лінгвістики [32, с. 7].
О.Ахманова визначає соціолінгвістику як: 1) науку про вивчення співвідношень між фактами мови та фактами в соціальному житті; 2) як галузь лінгвістики, що вивчає розрізнення мов [32, с. 7]. Іншими словами, науковець стверджує, що будь-яке явище у мові якимось чином відображається на соціальному житті особистості або, навпаки, соціальні особливості життя особистості відображаються на її мові.