Пьер Гиробачить в мовній грі серйозну лінгвістичну проблему, яка примушує задуматися про форми і функції мови. В.Г.Гак також підкреслює особливий статус мовної гри, яка «... не носить агональний характер, який має, виступаючи як змагання з партнером (...), коли чоловік проявляє своя майстерність, але розгортається як гра ради самої гри, ради задоволення, яке мовна гра доставляє всім її учасникам, і активним, і пасивним» [8, c. 34-37].
Тобто стратегія мовної гри завжди орієнтована на досягнення нестандартного ефекту дії на адресата, в результаті якого відбувається актуалізація лексичного фону і ситуативне переосмислення одиниць, що входять в його склад. Іншими словами мовна гра визначає комунікативну интенцию що говорить.
У рамках теорії мовних актів комунікація розглядається як цілеспрямована діяльність, керована системою конвенціональних правил, що не зводяться до однієї лише граматиці, але пов'язаних зі всією сукупністю комунікативно-поведінкових процесів, що становлять. Сказане в особливому ступені торкається так званих перформативных мовних актів і вживань мови, коли акцент робиться не на інформації, що повідомляється, а на пов'язаною з нею ілокутивною дією на партнера або адресата: вирок, образа, прокляття, загроза, застереження, обіцянки, похвала і так далі.
З часу перших досліджень в області мовної прагматики список подібних функцій виріс. Так, тільки в області жанру сімейної бесіди виділяються тактики (подяки, запрошення, вибачення) етикеток, тактики турботи і участі (похвали, ради і пропозиції), тактики сімейного єднання (затвердження цінності сімейного спілкування, компліменту), тактики зацікавленості, мовна підтримка, тактики неприйняття, реакції етикеток і так далі.
1.2 Культурний плюралізм і етнонаціональна політика
Визнані теоретики націй та націоналізму – від Е. Ренана і М. Вебера до Х. Сетона-Вотсона і Я. Тамір – погоджуються з тим, що нації існують остільки, оскільки люди усвідомлюють свою приналежність до них. Самосвідомість – одна з найприкметніших характеристик нації, а нація – одна з найбільш “суб'єктивних” людських спільнот. Її міцність і життєздатність залежать насамперед від наявності волі і вміння людей, що належать до неї, будувати державу, від усвідомлення необхідності здійснювати свій суверенітет, розвивати культуру і загалом влаштовувати своє життя відповідно до власних уявлень.
Україна зараз проходить політичні випробування щодо того, чи не зруйнують відмінності у свідомості окремих суспільних груп – етнічних, а ще більше регіональних – їхню здатність і їхнє бажання разом творити і розвивати демократичну державу, бути лояльними до неї як цілого, а не тільки патріотами свого міста, області чи регіону. Тобто, питання культурної багатоманітності в Україні та питання національної єдності й суспільної інтегрованості, мають розв’язуватись паралельно.
Неабияку роль у врегулюванні суперечностей між групами, в гасінні, а ще краще – недопущенні конфліктів у цій сфері має відігравати етнонаціональна політика, яка повинна була б ґрунтуватися на двох взаємно пов’язаних цілях: 1) гарантуванні прав і максимальному створенні рівних можливостей для задоволення потреб та інтересів усіх суб’єктів етнонаціональних відносин; 2) створенні й приведення в дію важелів загальнонаціональної інтеграції і формуванні подвійної (етнічної та громадянсько-національної) ідентичності.
Мета доповіді полягатиме в з’ясуванні особливостей культурного (етнічного та регіонального) плюралізму в Україні в контексті зразків, що є в інших країнах, та оцінка адекватності і перспектив державної етнонаціональної політики.
Для характеристики міжетнічних, мовно-культурних та регіональних відмінностей, які так чи інакше впливають на процеси національної консолідації в зарубіжних країнах і в Україні, буде використано термін „етнокультурний” або просто „культурний” плюралізм у таких його проявах як етнічні, мовні, регіональні, ціннісно-ідеологічні відмінності, які так чи інакше впливають на процеси національної консолідації. Водночас, об’єктом розгляду не будуть гендерні та деякі інші відмінності в культурі, які не належать до питань, пов’язаних з національною консолідацією.
Як і більшість суспільствознавчих термінів, поняття культурного плюралізму – неоднозначне. У найвужчому розумінні воно є характеристикою політичної системи з точки зору наявності в ній ексклюзивних інституцій, через які здійснюється висловлення і задоволення прав та інтересів етнокультурних груп. Таке тлумачення терміну притаманне, з одного боку, політологам, які обґрунтовували концепцію консенсусної демократії в плюральних (у розумінні – поділених, сегментованих) суспільствах [2, c. 71-74], а, з іншого боку, – декотрим антропологам, які з 50-60-х років шукали концептуальних моделей для опису колоніальних і ранніх постколоніальних суспільств [6, c. 39].
Найширше трактування культурного плюралізму пов’язане з його ототожненням із етнокультурною гетерогенністю. Тоді цей термін виступає як переважно дескриптивне поняття на відміну від, скажімо, мультикультуралізму, в якому дослідники завжди вбачають нормативне навантаження [5, c. 123-127]. Ці поняття дуже близькі, і популярна в наш час доктрина мультикультуралізму починала свою історію в США саме як концепція культурного плюралізму, яка ще в період першої світової війни з’явилась як антитеза концепціям „плавильного казана” й асиміляції [13, c. 97]. Частина сучасних дослідників багатокультурності і нині вважають її пом’якшеною, а тому – більш прийнятною формою мультикультуралізму.
Загалом же і культурний плюралізм (множинність культур, а точніше – суспільних груп, що є їхніми носіями), і мультикультуралізм (багатоманітність культур, що співіснують у складних суспільствах) можуть як описувати стан культурної гетерогенності, так і приписувати норми та правила співжиття за таких умов. У другому випадку кожне з цих понять підноситься до рівня нормативної вимоги щодо визнання етнокультурної різноманітності, виступає в у ролі принципу, який лежать в основі політичної організації суспільства та державної етнокультурної політики. При цьому категорія культурного плюралізму завжди містить у собі конотацію політично віддзеркалених відмінностей, які впливають на формування політичних інституцій та публічну політику держав.
Саме через політичний підтекст і контекст поняття політичного плюралізму є, на мій погляд, найбільш підходящим для аналізу культурної багатоманітності українського суспільства, яка в її найбільш відчутному вимірі – регіональному – має виразне політико-культурне, ціннісне забарвлення. Прийнятність терміну „культурний плюралізм” для даного аналізу обумовлена ще й тим, що він не містить категоричного припису (як це переважно буває при вживанні терміну „мультикультуралізм”) концентрувати увагу саме на збереженні відмінностей, інколи на шкоду єдності та інтеграції суспільства як цілого.
1.3 До питання про взаємини між культурою і мовою
Питання про взаємини між культурою і мовою далеке від дозволу, хоча він обговорюється вже близько двох сторіч.
У Росії дослідження по міжкультурній комунікації до недавнього часу проходили під знаком соціолінгвістичних орієнтирів. В рамках цієї дисципліни можна виділити, по-перше, порівняльні дослідження використання однієї мови в якості лінгва – франка декількох етнічних або культурних груп і, по-друге, функціональні обмеження, з якими стикається мова однієї (зазвичай меншою) етнічної групи в ситуації міжкультурного спілкування.
Інший напрям філологічних досліджень впливу культури на мову, об'єднуване терміном «етнолінгвістика», займається в першу чергу віддзеркаленням культурно-специфічних понять в лексиці мови в історичній перспективі і залишає за рамками розгляду їх роль в крос – культурній комунікації.
Кінцевою метою, як вважає М.Б. Бергельсон [2, c. 87-89], є створення такої дослідницької програми, яка вивчила б мовну інтеракцію мови і культури, мало представленої в роботах зарубіжних фахівців, і радила б основним напрямам лінгвістичних досліджень, що розкривають механізми тиску суспільства і культури на мовні взаємодії.
Розглянемо визначення основних понять.
Слово культура багатозначно у всіх європейських мовах. Академічний словник дає декілька значень цього слова, розглядаючи культуру як сукупність досягнень людського суспільства у виробничому, суспільному і духовному житті суспільства. У англійських визначеннях слова culture повторюється слово customs «звичаї, традиції», часто використовується слово beliefs «вірування», а також словосполучення thewayoflife «спосіб життя».
Визначення слова мова давалося багатьма ученими різних країн і епох. Вони сходяться в головному: мова – це засіб спілкування, засіб виразу думок. Це найосновніші функції. Мова служить комунікації, це найголовніший, самий експліцитний, самий офіційний і найвизнаніший зі всіх видів комунікативної поведінки. Як відзначав Е. Сепір, мова є комунікативним процесом в чистому вигляді в кожному відомому нам суспільстві [13, c. 102-104].
Комунікація – акт спілкування, зв'язок між двома або більш індивідами, заснована на взаєморозумінні; повідомлення інформації однією особою іншому або ряду осіб.
Визначення міжкультурної комунікаціїочевидне з самого терміну: це спілкування людей, що представляють різні культури. У Є.М. Верещагина і В.Г. Костомарова [6, c. 42] дається наступне визначення:
«Міжкультурна комунікація. Цим терміном називається адекватне взаєморозуміння двох учасників комунікативного акту, що належать до різних національних культур ».
Зупинимося на співвідношенні мови і культури. Їх тісний зв'язок очевидний. Мова не існує поза культурою як «соціально успадкованою сукупністю практичних навиків і ідей, що характеризують наш спосіб життя».