Оцінне ставлення прийнято розглядати як один з видів модальності, що супроводжує мовні вирази. Ставлення мовця до дійсності, що постулюється як основна ознака модальності, тією чи іншою мірою, характерне для будь-якого висловлювання. Оскільки ставлення мовця до дійсності може виражатися різними морфологічними, лексичними, фразеологічними, синтаксичними, інтонаційними та стилістичними засобами, то "модальність виявляється категорією, притаманною мові в дії, тобто в мовленні, а тому є самою сутністю комунікативного процесу". В поняття модальності включається й емоційно-експресивна оцінка мовця.
Категорія модальності може бути представлена на двох видах значень: об'єктивно-модальному та суб'єктивно-модальному. М.Є. Петров визначає об'єктивну модальність "як кваліфікацію змісту всього сказаного самим мовцем з точки зору його вірогідності, а суб'єктивну як емоційне ставлення, реакції мовця-суб'єкта, що викликаються загальною обставиною, загальною метою думок". Модальність - це ставлення до дійсності взагалі, а оцінка передбачає оцінювання дійсності, тобто її можна й потрібно розглядати як складову частину модальності.
Отже, оцінку можна представити у вигляді модальної рамки, головними елементами якої є суб'єкт та об'єкт, пов'язані оцінним предикатом.
В оцінці постійно взаємодіють суб'єктивний та об'єктивний фактори, причому кожний з них торкається і суб'єкта, і об'єкта оцінки. Так суб'єкт виражає оцінку як на основі власних емоцій, так і з урахуванням соціальних стереотипів. Об'єкт оцінки також припускає об'єктивні властивості і ті, що можуть оцінюватися, виходячи з надання їм переваги індивідуальним суб'єктом. Найбільш перспективним напрямком дослідження лінгвістичної оцінки є вивчання її у висловлюванні, тексті. Текст є передусім носієм номінативної й комунікативної функції мови. У зв'язку з цим у ньому знаходять відображення такі його аспекти, як змістовий та модальний, у яких виражається ставлення суб'єкта до висловлюваного. Комунікативний аспект тексту передбачає його цілеспрямоване використання в найрізноманітніших мовленнєвих актах.
Оцінка є одним із засобів в вираження ставлення мовця до повідомлюваного, а тому, відповідно, спричиняє модальне оформлення тексту. Оцінні мовні засоби, тісно переплітаючись із денотативними одиницями, служать для вираження різних прагматичних цілей.
Таким чином, аналіз оцінки у власне лінгвістичному плані спирається на розуміння суб'єктивного й об'єктивного значень оцінних слів і висловлювань у її" співвідношенні. В оцінних висловлюваннях суб'єктивне й об'єктивне нерозривно пов'язані, утворюючи континуум, де та й інша сторони наростають або спадають зворотньо пропорційно одна одній.
Проблема оцінних значень та засобів їх вираження в мові й мовленні - тема дуже багатоаспектна. Людська свідомість прагне не тільки до об'єктивного відображення світу, для неї також характерна й оцінна діяльність, яка пов'язана з прагматичним фактором у найширшому смислі. В оцінних висловлюваннях поєднуються відомості про навколишній світ і ставлення до них суб'єкта мовлення. Звідси й призначення оцінки - не просто називати, а, називаючи, характеризувати явище, виражати ставлення мовця до нього.
Розділ 2. Лексико-тематичні групи номінативних одиниць поля "людські стосунки"
Немає ні найменшого сумніву в тій величезній ролі, що відіграє спілкування в житті і діяльності суспільства. Уже сам процес соціалізації людської особистості, процес становлення окремої людини як "суспільної людини", неможливий без спілкування. "Спілкування складає як би внутрішній механізм життя колективу (чи соціальної групи)". Не передача інформації, а взаємодія з іншими людьми як внутрішній механізм життя колективу. Не передача інформації, а сам обмін ідеями, інтересами і формування установок. Мова є найважливішим засобом людського спілкування, знаряддям активної діяльності людини, однією з форм взаємодії суб'єкта й об'єкта діяльності, сполучною ланкою між суспільно-історичним досвідом і колективною діяльністю суспільства.
Пізнаючи дійсність у художньому тексті, пізнаючи предмети і явища в їхніх зв'язках і відносинах з іншими предметами і явищами, герой виділяє в цих предметах істотні ознаки, абстрагує їх, закріплює і передає іншим людям, що проектують закріплене в такий спосіб суспільне знання, суспільний досвід на нову дійсність, опосередковуючи їм своє пізнання.
Зв'язок відображення людьми один одного в спілкуванні з їхніми взаєминами є очевидним. "У спілкуванні виражаються стосунки людини з їхньою різною активністю, вибірковістю, позитивним чи негативним характером. Способом чи формою спілкування і стосунки є зверненням людини з людиною". В умовах вільної взаємодії можуть виявлятися щирі стосунки, а в умовах несвободи і залежності однієї людини від іншого відношення у взаємодії не виявляються, а ховаються і маскуються. Характер взаємодії залежить не тільки від стосунків, а і від зовнішніх обставин і положення взаємодіючих.
Взаємовідношення відіграє істотну роль у характері процесу взаємодії й у свою чергу представляє результат взаємодії. Ті переживання, що виникають у процесі взаємодії, зміцнюють чи руйнують, реорганізують стосунки. Будучи об'єктом і результатом стосунків, що виникають у спілкуванні, персонаж у художньому тексті одночасно виступає в цьому спілкуванні і як суб'єкт визначених відносин. І хоча людина може це і не усвідомлювати, від неї самої в більшій мірі залежить характер поведінки стосовно навколишніх людей, а виходить, характер її переживань від спілкування з людьми і ті оцінки, що вона цим людям дає.
"Говорячи про специфічність пізнання в художньому тексті людиною людини, необхідно також бачити, що це пізнання, зв'язано з встановленням і збереженням комунікації" [2,6,32]. Будучи проявом такого пізнання, образи інших людей і узагальнене знання, що складається в людини про неї постійно залежать від цілей і характеру його комунікацій з іншими людьми, а на ці комунікації, у свою чергу, завжди впливає та діяльність, що поєднує людей, її зміст, хід і результати.
Образи і поняття, що формуються в людей один про одного, несучи їм інформацію про об'єктивні характеристики кожного учасника діяльності і про його можливості, дозволяють їм поводитися відповідно до відмічуваних в іншої людини властивостей і доцільно планувати свою поведінку.
Людина в ролі об'єкта пізнання, як і будь-який об'єкт дійсності, викликає в людей, що пізнають визначене відношення. Але через те, що вона сама здатна "створювати світ", активно впливати на хід спілкування, вона своїм поводженням найсильнішим чином впливає на відношення до неї навколишніх людей. А наявні в цих людей стереотипи й установки, актуалізуючись при взаємодії з оцінюваною людиною, у свою чергу, у дуже великому ступені обумовлюють конкретну своєрідність враження, що ця людина потім у кожного з них викликає.
Спілкування між персонажами в художньому тексті спрямовано на встановлення психічного контакту між людьми. Метою його є зміна взаємин між людьми, встановлення взаєморозуміння, вплив на знання, думки, стосунки, почуття й інші прояви спрямованості особистості. У ході спілкування, тобто комунікації, відбувається таким чином обмін інформацією між людьми.
Своєрідним змістом комунікації варто визнати стосунки, що наповняють спілкування, додають йому своєрідний колорит, забарвлення. "Відношення - це позиція особистості до усього, що її оточує і до самої себе". Людина так чи інакше відноситься до речей, подій, людей. Почуття, інтереси, увага - от ті психічні процеси, що виражають відношення людини, її позицію.
Література відіграє особливу роль у розвитку розуміння людиною навколишньої дійсності і самої себе. "За кожним текстом стоїть мовна особистість". Щоб читач одержав представлення про визначене життєве середовище, письменник свої ідеї і представлення дає через характери, "створені цим середовищем, по яких і судять про ті" закономірності життя, що сформували його саме таким.
"Увага Крісті Вольф прикута до фігури Касандри, що пророчила загибель Трої під час греко-троянської війни". Відправним пунктом, що дав імпульс усьому задуму, послужила, по власному визнанню письменниці, от така загадка: чому пророцтвам Касандри - царської доньки, до того ж жриці, чиї пророкування сприймалися як воля богів, - ніхто не вірив? Версію про немилість Аполлона, що таким чином нібито покарав Касандру за норовистість, довелося відкинути як свідомо казкову. Потрібно було достовірне, реалістичне пояснення. І воно знайшлося: очевидно, Касандра знала те, чого інші знати просто не хотіли, їй вистачило розуму, мужності, а може і провісного дарунка розглянути хід подій у його реальному світлі, зрозуміти дійсні мотиви війни і відрізніти їх від приводів, за допомогою яких війна була розв'язана. Іншими словами, їй вдалося розглянути обман, якого інші чи не помітили, або віддали перевагу не зауважувати його. Це перше питання спричинило за собою наступне, не менш важливе: чи дійсно Касандра була така самотня у своєму всевіданні? Невже всі її співвітчизники були так катастрофічно сліпі і довірливі ? І так далі - ланцюжок питань і умовиводів, ланки якого, як провідна нитка, допомагали автору добиратися до історичної правди, читач легко становить і сам.
Мабуть, сама смілива і несподівана знахідка Крісти Вольф у повісті про Касандру - це вгадана усередині міфологічного сюжету історія виникнення міфів політичних, за допомогою яких ворожа народу державна влада підкоряє маси не тільки і не стільки силою, скільки обманом і вміло психозом, що нагнітається". За галасом офіційних святкувань і подій "державної важливості" (відправлення трьох кораблів, помпезна зустріч легендарної цариці Олени, якій, - от воістину щасливе осяяння письменниці, - зовсім не було в обложеної Трої), Касандра розглянула злочинну механіку ідеологічної неправди, безвідмовно функціонуючу і понині - досить згадати витончену практику гітлеризму, що ввергнуло людство в саму кровопролитну з воєн. "Коли починається війна, ми відразу довідаємося про це, але коли починається підготовка війни? Якщо тільки тут є правила, треба розповісти про них вам, передати іншим. Відтиснути на глині, висікти на камені,передавати із покоління в покоління. Що буде там написано? Раніше всіх інші слова: "Не дайте своїм обдурити вас".