Визначення змісту терміну «дискурс» вимагає його відмежування від суміжних, до яких, у першу чергу, належать «текст» й «мовлення». (ДИСКУРС;24) Термін дискурс, як він розуміється у сучасній лінгвістиці, близький за змістом до поняття «текст», однак підкреслює динамічний характер мовного спілкування, який розвивається у часі. На протилежність цьому, під текстом розуміється статичний об’єкт, результат мовної діяльності. У тій самій статті наводиться цитата Г. Г. Почепцова, який вважає, що текст і дискурс можна розглядати за аналогією з реченням і висловленням: «Речення – звичайний для нас елемент структури. Висловлення поєднує в собі як власне речення, так і соціальний контекст його використання. На вищому рівні ті ж відносини повторюються в тексті й дискурсі.»(ДИСКУРС;24) Основна відмінність дискурсу від тексту полягає у властивих першому ідеях розвитку та зумовленості екстралінгвістичними чинниками, а відмінність між дискурсом і мовленням – у чітко вираженій соціальній орієнтації першого й індивідуальному характерові другого. Дискурс – це своєрідне “віддзеркалення” тексту в свідомості конкретного індивіда у конкретній ситуації в конкретний момент. На відміну від тексту, він є носієм не тільки інформації, а й усього, що її спричинило: чинників, що породжують нову інформацію і нові тексти.
Міждисциплінарний напрям, який вивчає дискурс, а також відповідний розділ лінгвістики називаються однаково – дискурсивним аналізом (discourseanalysis) або дискурсивними дослідженнями (discoursestudies). Серед попередників дискурсивного аналізу як окремої наукової дисципліни слід згадати принаймні дві дослідницьких традиції. По-перше, це традиція етнолінгвістичних досліджень, орієнтованих на запис і аналіз усних текстов різних мов; серед найбільш відомих представників цієї традиції – школа американської етнолінгвістики, основана Францем Боасом. По-друге, це чеська лінгвістична школа, створена Вілемом Матезіусом, яка відродила зацікавленість до таких понять, як тема і комунікативна організація тексту. Термін discourseanalysis вперше був використан у 1952 році Зеллінгом Харрісом. Однак оформлення дискурсивного аналізу як дисципліни відноситься скоріш до 1970-х років. У цей час були опубліковані важливі роботи європейської школи лінгвістики тексту (Т. ван Дейк, В. Дресслер, Я. Петефі та ін.) і основоположні американські роботи, які пов’язують дискурсивні студії з більш традиційною лінгвістичною тематикою (У. Лабов, ДЖ. Граймс, У. Чейф).
1.2.2 Одиниці і структура дискурсу
Центральне коло питань, які досліджують у дискурсивному аналізі, - питання структури дискурсу. Для висвітлення цього питання візьмемо за основу статтю І. С. Шевченко «Когнітивно-прагматичні дослідження дискурсу», у якій авторові вдалося виділити і систематизувати важливі складові структури дискурсу і сформувати більш-менш єдине її поняття. Лінгвісти поки не дійшли до спільної думки і кожен має свої уявлення з приводу структурування дискурсу. І. С. Шевченко бачить проблему в тому, що відомі спроби змоделювати структуру дискурсу нерідко змішують в одній типології одиниці мовлення і одиниці дискурсу (ДИСКУРС;111). Різниця між одиницями мовлення і одиницями дискурсу представлена у таблиці.
| Одиниці мовлення | Одиниці дискурсу |
| текст | дискурс |
| макродіалог | мовленнєва подія |
| мікродіалог | трансакція |
| діалогічна єдність | крок, обмін |
| репліка | хід |
| висловлення | мовленнєвий акт |
Отже, мінімальною одиницею дискурсу слід визнати мовленнєвий акт – мовленнєву взаємодію мовця і слухача для досягнення певних перлокутивних цілей мовця шляхом конструювання ними дискурсивного значення у ході спілкування. Мовленнєвий акт складається з аспектів адресанта і адресата (однаково активних у дискурсі), іллокутивного, денотативного, локутивного, інтенційного, ситуативного, контекстуального (у широкому сенсі), мета комунікативного аспектів та розгортається за певним когнітивним сценарієм з урахуванням прагматичних пресу позицій.(ДИСКУРС; 113)
Поєднані у послідовність, мовленнєві акти утворюють мовленнєвий хід, хоча мовленнєвий хід може складатися із одного мовленнєвого акту мовця. Мовленнєвий хід відповідає поняттю репліки і в діалозі визначається межами мовлення одного мовця. Послідовність зв’язаних мовленнєвих ходів складає мовленнєвий крок або обмін, який здебільш трактується як суміжна пара реплік, інтерактивний блок або діалогічна єдність. Послідовність декількох мовленнєвих кроків, з’єднаних тематично і які служать для досягнення поставленої мети спілкування, позначається як трансакція – відповідник поняття (мікро)діалога в мовленні. У фактичному спілкуванні трансакції дискурсу співпадають із фазами комунікації. Найбільшим елементом структури дискурсу є мовленнєва подія, яку визначають як закінчене мовленнєве спілкування, розмову, інтеракцію, що відповідає у мовленні макродіалогу або (мікро)тексту. Прикладом мовленнєвої події служать усні й письмові дискурси: переговори, телефонні розмови, бесіди хворого з лікарем, тексти листів та ін.. (ДИСКУРС;114)
За своєю структурою дискурс може бути простим та складним. Прикладами складних дискурсивних комплексів, де розгортання дискурсу відбувається поступово, слугують парламентські слухання або дебати з певної проблеми, що тривають кілька днів поспіль, телевізійний серіал, книга з продовженням та ін.. Доказом того, що такі комплекси справді утворюють єдиний складний дискурс, слугує наявність категорійних ознак дискурсу: на протязі усього часу розгортання у складного дискурсу зберігається адресант/адресанти і адресат/адресати з їх незмінними інтенціями, зберігається пресу позиція, топік, стилістика мовлення, ті чи інші конверсаційні стратегії кооперації та ввічливості, загальна мета дискурсу тощо.
1.2.3 Типологія дискурсу
При вивченні дискурсу, як будь-якого природного феномену, постає питання о класифікації: які типи і різновиди дискурсу існують. Велика кількість різних типологій дискурсу, пропонованих сучасними дослідниками, є наслідком того, що в основу класифікацій покладено різні принципи. У даній роботі представимо типологію дискурсу, критерії виділення якої пов’язані з категоріями дискурсу (адресатністю, ситуативністю, інформативністю, інтенціональністю, його стратегіями й тактиками, когезією, когерентністю, інтертекстуальністю та ширше – інтердискурсивністю) та можуть бути розрізнені у термінах семіотичної моделі – формальних, функціональних, змістовних критеріїв. Увесь загал дискурсу можна логічно розділити за тим чи іншим окремим критерієм. Зокрема, на цій підставі виділяються такі типи й підтипи дискурсу:
· за критерієм форми дискурсу виділяємо усний і письмовий типи дискурсу;
· за видом мовлення – монологічний або діалогічний;
· протиставлення спілкування, зорієнтоване на індивіда або на його статусну роль (адресантний критерій) дозволяє виділити інституційний і персональний типи дискурсу. У першому адресатом та/або адресантом виступають суспільні інститути, або людина, чия роль зумовлена її статусом представника такого інституту; він же обмежує і набір ситуації спілкування. В останньому має місце спілкування, зорієнтоване на особистість, здебільш у неофіційних ситуаціях;
· за умов різних загальних настанов, комунікативних принципів реалізуються аргументативний (переговори, обмін думками), конфліктний (лайка, сварка, бійка тощо) та гармонійний (унісон) типи дискурсу;
· за соціально-ситуативним параметром логічно виділяти такі підтипи інституційного дискурсу, як політичний, адміністративний, юридичний, військовий, релігійний, медичний, діловий, рекламний, педагогічний, спортивний, науковий, електронний (інтернет-дискурс), медійний дискурс (засобів масової інформації) та ін.;
· фокус на окремих властивостях адресанта і адресата зумовлює виділення дискурсів певних комуні кантів та груп: за соціально-демографічними критеріями виділяються дитячий, підлітковий та дискурс людей похилого віку, або жіночий та чоловічий, дискурс мешканців міста й села тощо. За соціально-професійним критерієм можна говорити про дискурси шахтарів та моряків і т.ін., за соціально-політичним – про дискурс окремих партій;
· функціональна й інформативна складові дискурсу розрізняють такі його типи, як інформативне та фатичне спілкування, де у першому випадку дискурс функціонує для передавання когнітивної значущої, а у другому – мета комунікативної інформації. Серед інформативних типів можна, у свою чергу, також вичленувати окремі підтипи дискурсу, що реалізують ті чи інші функції мовлення: емотивний, оцінний, директивний дискурси тощо;
· застосування формального й змістовного критеріїв в функціонально-стильовому аспекті має результатом виділення різних за жанром типів дискурсу, які припускаються вважати жанровими «форматами дискурсу» відповідно до жанрів і регістрів мовлення: художній, публіцистичний і т.ін., офіційний та неофіційний типи дискурсу. (ДИСКУРС;235-236)
У реальному спілкуванні типи й підтипи дискурсу нечасто зустрічаються у «чистому вигляді», вони здебільшого перемішуються й накладаються один на одного. Отже виділення типів і підтипів дискурсу є евристичним завданням дослідника, який обирає ту чи іншу типологію згідно з конкретними цілями свого аналізу.
1.3 Чужа мова у художніх текстах як лінгвістичне явище
1.3.1 Характеристика чужої мови та її оцінність у художньому мовленні
Під поняттям «непряма чужа мова» ми об’єднуємо різні у стилістичному, комунікативному та семантичному плані конструкції і протипоставляємо прямій мові не тільки непряму, але і сукупність способів непрямої передачі чужого висловлення.(давидова, стр 5)