Якщо підвести підсумок першої частини, то можна зробити такі висновки.
Текст служить для передачі і зберігання інформації і діїна особистість одержувача інформації. Найважливішими властивостями будь-якого тексту(не тільки художнього) є його інформативність, цілісність, і зв'язність. Текст може бути письмовим і усним (фольклор). Величина тексту може бути різною і залежить від автора, жанру і інших чинників. В межах художньої літератури обсяг тексту і його сегментація можуть бути регламентовані стосовно літературного жанру. В забезпеченні зв'язності тексту і його запам´ятовуваності велику роль грають різні типи висунення, котрі сприяють експресивності, емоційності і естетичному ефекту. Конституючим чинником є комунікативне завдання, тобто розв'язання відправника повідомлення або, іншими словами, прагматичний аспект.
Число робіт по загальній теорії тексту безперервно росте, текст і його теорія посідає в лінгвістиці все більше місця.
Дискурс є складним багатоплановим феноменом, що знаходиться у центрі уваги сучасної науки у цілому і лінгвістики зокрема. Визначення змісту терміну «дискурс» вимагає його відмежування від суміжних, до яких, у першу чергу, належать «текст» й «мовлення». Основна відмінність дискурсу від тексту полягає у властивих першому ідеях розвитку та зумовленості екстралінгвістичними чинниками, а відмінність між дискурсом і мовленням – у чітко вираженій соціальній орієнтації першого й індивідуальному характерові другого.
Мінімальною одиницею дискурсу слід визнати мовленнєвий акт – мовленнєву взаємодію мовця і слухача для досягнення певних перлокутивних цілей мовця шляхом конструювання ними дискурсивного значення у ході спілкування. Структура дискурсу являє собою ієрархію одиниць, перелічених за ступенем зменшення: мовленнєва подія, трансакція, крок, хід, мовленнєвий акт.
Потрібно відзначити, що оцінка чужої мови може характеризувати:1) вже існуючу думку про чужу мову, 2) безпосередньо представлений вислів. Досліджені язикові одиниці різних рівнів об'єднані загальним значенням «оцінки чужої мови» і загальною функціональною спрямованістю – їхня ціль виразити ставлення суб'єкта до чужої думки.
Архетиктоніко-мовні форми (види мови)- це загальне поняття: для передачі реального усного висловлювання, та висловлювання в художній літературі. В епічному творі розрізняють мову автора, та мову персонажів, тобто висловлювання дійових осіб.Автор не може відкрито грати роль дійової особи (щоденник, мемуари , автобіографія в розповіді від першої особи), але ми завжди можемо прослідити його індивідуальність. У творах також може існувати розповідач від першої або третьої особи. Оповідь героїв може виражатись за допомогою прямої мови, невласне-прямої мови, а також непрямої мови.
пряма мова художній дискурс
Розділ II.Невласне-пряма мова у художньому мовленні
2.1 Поняття невласне-прямої мови
В живому, інтенсивному процесі мови сучасної художньої літератури відображається структурно-семантична еволюція способів передачі мови автора і мови персонажів; підвищена структурно-семантична багатоплановість прямої мови, порушення традиційних схем і поява емоційних елементів в непрямій мові, подальша еволюція, а іноді і повна трансформація форм невласне-прямої мови.
Невласне-пряма мова як спосіб передачі мови, як стилістичний прийом і синтаксична конструкція володіє невичерпними естетичними можливостями, вона широко використовується в літературі різних методів і напрямів, стала невід’ємною рисою літератури XX ст., тому цілком зрозуміло звернення дослідників до вивченнятеоретичних проблем невласне-прямої мови, її стилістичного потенціалу, естетичних можливостей.
Невласне-пряма мова - складне і багатогранне явище мови і стилю літератури ХХ ст. В її вживанні відображаються, а іноді і тісно переплітаються різноплановічинники лінгвістичного і екстралінгвістичного характеру. Язикова структура зумовлюється певними психологічними чинниками; психологічна природа нерідко надає філософське значення.
Історія дослідження невласне-прямого мовлення - це історія наукових суперечок, дискусій, теоретичних пошуків. В німецькій мові для позначення досліджуваного феномена вживалися терміни verschleierteRede (Kalepky), berichteteForm (Bechaghel), ImperfektumderRede (Е. Lerch), RedealsTatsache (Е. Lerch), erlebteRede (Lorck), uneigentlichdirekteRede (G. Lerch), pseudoobjektiveRede (Spitzer).
Проте найспоживаннішим в німецькій філологічній літературі є термін Е. Лорка erlebte Rede (пережита мова) - ним користувалися
O. Вальцель, В. Шоллер, До. Бюллер, В. Кайзер, Х. Біссингер, Ф. Штанцель, P. Шторц, Ф. Мартіні, Д. Штефан, А. Нойберт, В. Гюнтер, В. Гофмейстер, Е. Р. Різель та інші дослідники.
Мабуть, через традицію термін erlebteRede стає відносно стабільним, витісняє існуючі раніше і нові терміни, що з'являються, вірніше, перетворює їх на доповнююче-уточнюючі синоніми до основного терміну (erlebteReflexion, erlebteEindrucke, dargestellteRede, halbdirekteRede та ін.), репрезентуючи різні сторони цього багатопланового явища, різний підхід до нього (з лінгвістичних, стилістичних або психологічних позицій) [27:9].
У французькій мові відносно стабільним є термін discoursindirectlibre, в англійському freeindirectspeech (можливе, із тієї причини, що невласне-пряма мова в цих мовах ближче до непрямої мови). В інших європейських мовах переважає термін, що калькувався, з німецького uneigentlichdirekteRede. Цей термін Р. Лерха, перекладений на російську мову В. Н. Волошиновим (невласне-пряме мовлення), стабілізувався також в російській мові.
Невласне-пряма мова – особлива лінгвопрагматична категорія художнього тексту, сформована на основі злиття перспектив автора й персонажа, особливим чином взаємодіюча із сюжетною лінією оповідання й відрізняється набором специфічних лінгвопрагматичних ознак [47:17].
За змістом і мовленнєвим оформленням невласне-пряма мова відрізняється як від авторського мовлення, так і від мови героя. Невласне-пряма мова представляє собою поєднання суб’єктних планів автора і героя, сполучає ознаки і знаходиться ніби у проміжньому положенні: вона включається в авторську мову, але не настільки, щоб злитися з нею; і вона виділяється з неї, але не настільки, щоб стати мовою героя.
Критеріями відмежування невласно-прямої мови від авторського оповідання служать: прономінальна транспозиція, темпоральне зрушення, модально-прагматичний і синтаксичний аспекти. Розходження невласно-прямої мови й мови героя складається, по-перше, у неоднаковій взаємодії із сюжетною лінією, а по-друге, у розбіжності лінгвістичних ознак.
Чільною прагматичною характеристикою невласно-прямої мови є дейксис, що у її структурі має наступні види: прономінальний, локальний, темпоральний, іменний, дискурсивний. Кожний з перерахованих видів дейксиса має свої підвиди й засоби вираження.
Темпоральний, іменний і дискурсивний дейксис формують, у свою чергу, прагматичну функцію більш високого рівня - компресію інформації, під якою розуміється здатність язикових одиниць імпліціювати додатковий зміст, а саме вбирати в себе значеннєву інформацію значного обсягу [36:40].
2.2 Концепції невласне-прямої мови
Існує багато концепцій невласне-прямої мови. Але, на мій погляд, Кусько Е. Я. вдалося чітко систематизувати їх та зробити найбільш повну та деталізовану класифікацію, яка представлена у її монографії.
Концепція I, представників і послідовників женевської школи Ш. Баллі, інтерпретуючих невласне-пряме мовлення як різновид, модифікацію непрямої мови, звідси відповідний цій концепції термін, запропонований Ш. Баллі: Lestyleindirectlibr.
Концепція II, представлена в дослідженні Р. Лерх і її численних послідовників, що сприйняли невласне-пряме мовлення як модифікацію прямої мови, або ж як спосіб її репрезентації в структурі авторського оповідання. Слідством такого підходу до сприйняття єства невласне-прямого мовлення є самий споживаний в сучасній філологічній науці термін uneigentlichdirekteRede.
Концепція III, представлена, зокрема, першими дослідниками невласне-прямого мовлення А. Тоблером і П. Козловськім, вони сприйняли її як змішення прямої і непрямої мови. Якщо положення про «змішуванні» (в механічному розумінні) неодноразово піддавалося різкій критиці, то сама ідея «змішування» в розумінні стилістичного возз'єднання лягла в основу новітніх концепцій невласне-прямого мовлення. «Невласне-пряме мовлення пише А. А. Андрієвськая— возз'єднує в собі особливості прямої і непрямої мови, відрізняючись в той же час від кожного з цих способів передачі мови...».
Концепція IV, представлена більшістю дослідників невласне-пряме мовлення, радянських і зарубіжних, котрі вважали її не модифікацією прямої або непрямої мови, а самостійною формою передачі чужого вислову (Т. Калепки, Е. Лерх, Лорк, О. Вальцель, В. Гюнтер, Е. В. Гулига, Ю. Я. Никуліхин, Р. М. Чумаков та ін.). Наявність загальної теоретичної позиції в підході до невласно-прямого мовлення, як самостійної форми передачі мови у даних авторів в практиці конкретних спостережень над лінгвістичною і стилістичною структурою невласне-прямого мовлення, особливо в інтерпретації її сутнісної природи, привело до розгалуження цієї концепції (виникненню модифікацій), а разом з тим і до різнопланової термінологічної системи.
Т. Калепки, один з перших дослідників невласне-прямого мовлення, сприйняв її як засіб приховати, завуалювати пряму мову, звідси введений їм термін verschleierteRede (концепція «прихованої, завуальованою мови»).
Інакше до розуміння єства невласне-прямого мовлення підходить Е. Лерх. В статті про генезис невласне-прямого мовлення він підкреслює, що у французькій мові, так само як і в німецькій, у випадках з невласне-прямим мовленням ми спостерігаємо не різновид непрямого стилю, а передачу фактичної мови (коли мова або гадка відображається як факт).