Денотативний підхід передбачає посилену увагу до опису позамовного кореляту пропозиції - ситуації та укладання переліку таких корелятів пропозицій, які дозволяють коректне використання концепту. Цей підхід зустрічається в багатьох дослідженнях як допоміжний; оберемо для ілюстрації його можливостей одну працю, але таку, де він використовується як основний. Автор розглянув лексему російської мови "долг-1" ("моральная норма, существующая независимо от воли его носителя или каких-либо посторонних лиц"), зафіксував такі її якості, як зв'язок із нормативністю - ненормативністю існування, безумовність обов'язку (відсутність утилітарної мети), належність до етичних проскрипцій (обов'язку підкоряються з внутрішніх спонукань), міжособистісний характер обов'язку, та описав основні вимоги до ситуацій (як говорить автор, "типи ситуацій"), де в російській мові може фігурувати "долг-1". Таким вимогам відповідає певний реєстр ситуацій. Це (1) ситуації, коли Х і У пов'язані специфічними соціальними відносинами, а саме: Х добре знає і любить У, тобто У є близьким, дорогим для Х, і ця любов може бути заснована й на інстинкті (рос. "материнский долг", "христианский долг", "долг дружбы"). Це (2) ситуації, коли виникає необхідність захистити інтереси У - в найширшому розумінні: матеріальні, моральні, інформаційні (серед прикладів наведений, зокрема, такий: "Ваш долг - скакать в армию теперь, когда армия в опасности" (Л. Толстой. Война и мир). Це (3) ситуації, коли Х здатний свій обов'язок виконати: якщо у Х такої можливості немає, некоректно говорити про обов'язок Х (на відміну від ситуацій, де фігурує та ж лексема, але в іншому значенні, так звана лексема "долг-2", значення якої реалізується у словосполученні рос. денежный долг). Це (4) вимога до ситуації, відповідно до якої Х має бути спроможним виконати обов'язок лише шляхом витрати якихось важливих для нього власних ресурсів (виконати долг дружбы, вважає автор, не говорять, якщо Х допоміг без якихось помітних втрат для себе). Зі сказаного випливає, що російською концептуально неправильно реагувати висловлюванням Х выполнил долг вежливости перед У, коли Х штовхнув У у транспорті й вибачився; так само невірно вживати висловлювання выполнил долг, якщо Х розбив машину У і відремонтував її; якщо Х пожертвував гроші на дитячий притулок (хіба що виконав християнський обов'язок) і подібних. Денотативний підхід не пропонує кінцевого визначення концепту, але є необхідним кроком на такому шляху.
Сигніфікативний підхід до визначення концепту передбачає осмислення даного феномену через аналіз його сигніфікативного поля - чи через спрощену сітку універсалій бінарних, тернарних, четверичних і подібних систем, чи в єдності енциклопедичних і лінгвістичних компонентів, чи в єдності профанних, секуляризованих і міфопоетичних, передусім етнічних - язичницьких і християнських, смислів. Відповідно можна зафіксувати такі варіації сигніфікативного підходу: наївно-мовний, за визначенням О. Шмельова, або семантичних примітивів: лінгво-енциклопедичний, лінгвоміфопоетичний. Цікаво, що багато з праць, де представлені варіанти сигніфікативного підходу, носять порівняльний характер. Так, С.Воркачов (лінгво-енциклопедичний підхід) у процесі дослідження концепту любові/кохання в російській та іспанській пареміології передусім виділив типи сем для опису концепту - дефініційні (дозволяють виділити об'єкт з класу подібних), енциклопедичні (надмірні, вони перевищують достатній рівень відомостей), імплікативні (проміжні) - і в процесі аналізу дійшов певних висновків. Набір дефініційних сем концепту любов/кохання майже повністю представлений у російській пареміології: наприклад, серед інших зафіксована ознака центрального положення цієї цінності (Деньги прах, одежа тоже, а любовь всего дороже), невмотивованість вибору об'єкта і неконтрольованість почуття (Не по хорошему мил, а по милу хорош, Любовь зла, полюбишь и козла) разом з "оптичним зсувом" (Хоть ряба, да мила). Аналогічна сфера в іспанській пареміології є, на думку автора, лакунарною: представлена лише індивідуалізованість об'єкта (як приклад наведено паралелі російського виразу: С милым и в шалаше рай). Енциклопедичні смисли і в російській, і в іспанській представлені фразеологізмами, які відсилають до образу кохання як страждання (Любовь - крапива стрекучая - російською мовою, Любовь входит со смехом, а уходит с плачем - переклад з іспанської), варіюють мотив ідеалізації предмета й обставин кохання (відповідно Любовь слепа / Кто любит жабу, тому она кажется луной). Лише російська фіксує непідконтрольність кохання свідомості (Сердцу не прикажешь), тільки іспанська - невгамовність любовної жаги (Любовь не говорит: хватит - переклад), а також динаміку любовного почуття (Любовь похожа на месяц: если не растет, то уменьшается - переклад). Ці та інші спостереження дозволяють автору подати парафрази двох різних концептів кохання у двох мовах.
Лінгвоміфопоетичний підхід до визначення концепту має сьогодні багато прибічників і, відповідно, пропонує кілька варіантів осмислення поняття.Л. Г.Панова у процесі дослідження концепту гріх у російській та італійській мовах передусім постулювала релігійну домінанту даного концепту, потім виділила блок спільних, старозавітного походження, компонентів значення даного концепту в російській та італійській мовах (так, у Новому Завіті грішником виступає людина, у Старому - народ; у Новому Завіті заповіді носять характер припису, у Старому - заборони, табу; у Новому Завіті основна функція Бога - прощати, у Старому - карати), і блок розбіжних, похідних від різного осмислення тексту Нового Завіту, смислів, закріплених за концептом у двох мовах. До останніх належать такі: якщо для католицтва гріх - свідоме порушення норм і заповідей, то для православ'я - свідоме і несвідоме (порівняймо переклад з італійської: Где нет злого умысла, нет и греха і фрагмент молитви російською: Отпусти ми, недостойному, и прости… вольныя мои грехи и невольныя, ведомыя и неведомыя); грішник у російській православній традиції може бути покараний за життя і після смерті, у католицькій - тільки після смерті; для носія італійської католицької свідомості (особливо порівняно з російською) число гріхів різко зростає, а для російської православної свідомості без гріха лише Бог, а також Адам і Єва до гріхопадіння, тому ідея покірливості є дуже актуальною, на відміну від італійської, де Данте навіть насмілився визначити собі місце в Чистилищі, уникаючи самоприниження. Згадані відмінності обумовили високий ступінь десакралізації концепту у профанній традиції італійської мови, і всі вони проілюстровані у статті відповідним мовним і культурологічно вагомим матеріалом. Інший варіант лінгвоміфопоетичного зіставлення російських концептів зависть и совесть - через дохристиянську міфопоетичну парадигму - запропонувала О.Єрмакова. Наприклад, її спостереження показують, що совість у росіян має риси живої одухотвореної істоти (с совестью говорят, советуются, идут на компромисс, с ней не уживаются, к ней взывают, с ней примиряются, ее усыпляют, убаюкивают, пробуждают, мучают, пытаются заглушить ее голос, убить, удушить), але не подібної до людини (совесть - когтистый зверь, кошка, змея, огонь, она царапает душу, рвет когтями, ятрит), часто божественної природи (нет бога в душе - нет совести).
Шлях реконструкції концепту через аналіз наївно-мовних уявлень про певний феномен об'єктивного світу широко використовується сьогодні. Так, наприклад, О. Шмельов осмислення універсалій часу, простору відокремлено і синкретично (як хронотопу) у російській мові здійснив через призму опозицій спереду - позаду, близький - далекий, молодий - старий та інших і дійшов висновку про парадоксальність мовної об'єктивації часу, коли, наприклад, один і той самий префікс російської мови пред - у складі слів несе і значення попередній (предыдущий, предшествующий), і значення наступний (рос. предстоящий), як і російський прислівник вперед. Так само парадоксально виглядає можливість водночас визначити давно минулі часи як давній світ і молодий, новонароджений світ, час предків, які жили перед теперішнім поколінням. На наш погляд, дані парадокси фіксують прадавні міфологічні уявлення про світобудову: відокремлення космосу від хаосу колом, замикання кола золотого часопростору вирію, розмикання кола певною подією (часто гріхом, злочином), після чого розвиток подій іде висхідною спіраллю міфологічного, згодом історичного (емпіричного) часу. Спіралеподібний розвиток часу передбачає реверсивність компонентів опозиції позаду - попереду, близький - далекий та інших, що ми й спостерігаємо в сучасній мові. Звичайно, міркування О. Шмельова про парадокси позначень часу в російській мові склали лише фрагмент опису концепту час, до складу якого ввійшло багато інших компонентів, зокрема, ранок - вечір, день - ніч та аналогічні.