— Соціалістична Румунія: закрито українські школи і ліцеї, заборонено Українську греко-католицьку Церкву, без румунського прізвища неможливо влаштуватись на добру роботу. З 840 тисяч українців у 1979 році визнали свою етнічну приналежність лише 159 тисяч. Крім національності "українець", румунський уряд запровадив ще інші "офіційні національності": "гуцул", "русин", "хохол".
— Соціалістичний Радянський Союз: кількість тих, хто вважає українську мову рідною, за ці три десятиліття зменшилась на 10 мільйонів осіб.
Висновок: чи феодалізм, чи капіталізм, чи соціалізм — доля поневоленого народу однакова: лінгвоцид, етноцид, а часами — і геноцид.
"Етноцид не може обійтися без геноциду: українець, якщо він не маскувався хоч трохи під перевертня, мусив вирушати назустріч своїй загибелі" (Л.Кіпніс).
Лінгвоцид через приниження статусу й престижу мови
Н. Карамзін у коментарі до української грамоти зауважив, що вона "писана варварською мовою, ні Російською, ні Польською". Це все одно, що назвати "варварською" італійську, бо вона ні французька, ні іспанська, або голландську, бо вона ні англійська, ні німецька. Такі аргументи можуть прийти до голови хіба що асимільованим вірнопідданим нацменам, до яких і належав цей історик.
"...Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші, подібні їм наріччя", — писав В.Бєлінський. Хоча те, що українська мова не є наріччям російської, переконливо доводили його сучасники І.Срезневський, А.Шляйхер, П.Шафарик, Ф.Міклошич та інші широковідомі європейські вчені.
"Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну і ту ж мету, не тільки стверджують відмінність наріч — намагаються зробити наріччя мовою", — обурювався М. Горький, висловлюючи сумнів у доцільності перекладати роман "Мать" українською мовою.
Коли так оцінювали нашу мову "світочі" братнього народу, то чого можна чекати від "тієї істинно російської людини, великороса-шовініста, негідника і ґвалтівника, яким е типовий російський бюрократ?" (В.Ленін). Чи набагато кращими були на українських землях польські, угорські, румунські бюрократи? І чи далеко втекли від них знахабнілі на українських харчах зайди-обивателі?
"Поетична мова України стала предметом зневаги і насмішок", — писав у минулому столітті М.Костомаров. "Вы говорите серьезно или по-украински?"—демонструвало свою дотепність "русскоязычное население" радянської України в 30-і роки в чергах за хлібом, відібраним в українських селян, котрі тим часом корчились, але не зі сміху, а від передсмертних голодових мук.
Ієрархи російської православної Церкви, різко виступивши проти спроб запровадити українську мову в богослужінні, переконували віруючих, що ця мова непридатна для служби Божої і взагалі неугодна Богові. Подекуди після українськомовних богослужінь навіть проводилось переосвячування церков.
І польські, і російські україножери люблять повторювати міфи про недорозвиненість української мови, її непридатність для спілкування у "вищих сферах" — науці, мистецтві, політиці, військовій справі, навіть щоденному житті. Це твердження стало у них одним із стереотипів побутової свідомості. На такі стереотипи неважко натрапити в художній літературі наших етнічних родичів і сусідів. Російська художня література і публіцистика віддавна практикують негативні типи хохлів, неоковирні пасажі українською мовою і т.п. Це можна надибати і в творах авторитетних письменників рівня М.Булгакова, В.Тендрякова, і в опусах бездарних заробітчан типу москвича А.Мінкіна чи одеситки Є.Риковцевої.
І нині можна почути, що українська мова в порівнянні з російською бідна, недорозвинена. Що ж, якась доля правди в цьому є, і добре відомо, чому в нашій мові бракує слів і виразів науково-технічного, військово-спортивного, офіційно-ділового та под. характеру.
З цього приводу визначний діяч єврейського національного руху В.Жаботинський ще десь 80 років тому писав, маючи на увазі українців: "Це наша національна мова, а російська — це ваша національна мова; якщо ваша мова багата й чудова, нам від цього ані тепло, ані холодно; ми мусимо зробити нашу мову такою ж багатою, створити нею всебічну й повноцінну культуру, мати можливість учитися від дитячого садка і аж до університету власною мовою і потребувати вашої допомоги не інакше і не більше, ніж ви потребуєте допомоги з боку німців або французи — з боку італійців".
Тим, хто вважає українську мову неповновартісною в порівнянні з російською, варто б пригадати, що писав свого часу О.Пушкін: "... але ученість, політика і філософія ще по-російськи не пояснювались; метафізичної мови у нас зовсім не існує ... лінощі наші охоче виражаються мовою чужою, якої механічні форми давно готові і всім відомі". Додамо до цього, що, працюючи у Руському інституті при Львівському університеті, доктор філософії І.Земенчик викладав експериментальну фізику, а професор П.Лодій — теоретичну і практичну філософію руською (українською) мовою ще до народження великого російського поета.
Якщо російська мова з недолугої попелюшки стала пишною красунею, то чому б такою не стати українській мові? Невже тільки тому, що цього не хочеться носіям російської мови?
А щодо, як тепер кажуть, конкурентноздатності мов, той же В. Жаботинський зауважив: "Але навіщо ігнорувати історію і запевняти, ніби все минулося без кулака і ніби успіхи російської мови на периферії доводять внутрішню безсилість інород-ницьких культур? Нічогісінько ці успіхи не доводять, крім старої істини, що підкутою закаблукою можна втоптати в землю найжиттєздатнішу квітку".
Тому не вірте тим, хто, маючи на увазі українську мову, нині по - фарисейськи запевняє: добрий товар не потребує реклами. Мовляв, якби вона була "високоякісною", то і сама пробила б собі дорогу в освіті, науці, спорті, на виробництві і т.д. Так говорять лицеміри, шахраї, невігласи та подібна шовіністична і манкуртська погань.
Між іншим, ця публіка у свойому російському мовленні замість виразу "украинский язык" вживає (очевидно, для "сатиры и юмора") українське слово "мова". Чи через багатолітню звичку говорити замість "коммунистическая партия" просто "партия", чи тому, що по-російськи "язык"— це не тільки "мова", а й "рухомий м'язовий орган у порожнині рота"? Зрештою, шукати в їхній мовленнєвій поведінці логіки, як і в їхньому ставленні до української мови елементарної порядності, — справа безнадійна.
Недарма сказав поет:
Мов поганих не існує в світі,
Є лише погані язики.
(А.Бортняк)
Лінгвоцид через оголошення мови неприродною.
Польські загарбники оголосили українську мову діалектною відміною польської мови. Так, римо-католицький архиепископ Львова граф А.Анквич стверджував, що в Галичині є лише один народ — польський і що русини говорять польським діалектом. Однак, коли греко-католицький митрополит М.Левицький запропонував запровадити в школах Галичини навчання українською мовою, від поляків до папи римського і австрійського цісаря полетіли доноси: Левицький сіє розбрат між народами імперії Габсбургів (вже тоді цінували "дружбу народів"), бо українська мова є "породою московської". Папський нунцій Северолі під тиском поляків рекомендував М.Левицькому занехаяти підготовку шкільних підручників рідною мовою, з чим митрополит, до його честі, не погодився.
У Росії теж була поширена думка, що українська мова — діалект польської. Так уважав, наприклад, відомий мовознавець німецького походження Н.Греч. Згодом тут перезорієнтувались: українська мова — це наріччя російської, зіпсоване польськими впливами.
Щоб дискредитувати це "наріччя", яке вперто завойовувало місце серед слов'янських мов, була придумана нова версія, що її дружно підхопили і польські і російські україножери: українську мову буцімто створили австрійські німці, зосібна герцог Франц Стадіон, призначений 1847 року губернатором Галичини.
Ще в двадцяті роки нашого століття деякі польські вчені мали нахабство стверджувати, що існування русинів (слово "українці" вони принципово не вживали) — це вияв "загарбницької інтриги" німців, австрійців.
Ця примітивно-безглузда версія і нині гріє душу не лише білогвардійським покидькам на кшталт графа Гагаріна, але й славному письменникові-дисидентові А.Солженіцину.
Лінгвоцид через оголошення мови неавтохтонною.
У середині минулого століття з'явилась "погодінська теорія", за якою територію Києва і прилеглих до нього земель Середнього Наддніпров'я до татаро-монгольської навали заселяли "великороси", котрі були частково винищені, а частково переселилися на північ, тобто на терени сучасної Росії. "Етнічний вакуум", що утворився таким чином у Середньому Наддніпров'ї, згодом був заповнений вихідцями з басейну Карпат — малоросами. З приводу подібних фальсифікацій історії Т. Шевченко саркастично писав про російських правителів, яким ніби-то Україна належала і в минулому:
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам...
Хоча російський академік Н. Погодін був відомий з "надмірної пристрасті до фантастичних побудов" ("Словарь Брокгауза и Ефрона"), його "теорія" отримала публіцистичну підтримку в статтях М. Каткова і філологічну — в працях академіка А.Соболєвського. Останній дещо її модифікував: "великороси" заселяли Київщину аж до кінця XV століття, а малоросійське "наріччя" за походженням не лише галицьке, а галицько-волинське.
Позаяк українська мова на Наддніпрянщині виявилась, таким чином, "прийшлою", то вона не має "історичного права" на існування в цій частині України. Це твердження стало одним із стереотипів не тільки побутового україножерського мислення. І хоча облудність та цілковиту неспроможність шовіністичної концепції Погодіна-Каткова-Соболєвського ще в минулому столітті блискуче, а головне — фактуально і аргументовано довели професори М.Максимович, В.Антонович, академіки А.Кримський, А.Шахматов, В.Ягич, ця "теорія" й донині затуманює мозок не одного "ревнителя російської словесності і вітчизняної історії". Письменник дисидентсько-монархістського штибу А.Солженіцин у палкому бажанні "облаштувати Росію" договорився до того, що заперечив існування української мови навіть там, звідки, за Погодіним-Соболєвським, вона бере свій початок — у районі Карпат. На його думку, це вже зовсім недавно тут було "вирощено спотворену українську ненародну мову" на "спокусу відлучити карпаторосів від російської мови".