Колись депутати Думи ухвалили, щоб навчання для інородців у школі провадилось їхніми рідними мовами: польською, латиською, татарською, киргизькою, черкеською, чеченською і навіть — "на сміх" (!) — єврейською. "Але українцям і на сміх не схотіли позволити" (М.Грушевський). Серед причин депутати Думи називали і те, що "українські селяни самі не просять української школи". Нині, майже через дев'яносто років, шовінізмофренік Круглов, депутат Республіки Крим, твердить, що українці півострова не потребують української школи. А щоб це довести, однодумці Круглова розгромили недільну українську школу в Севастополі.
П.Струве писав, що "створення середньої і вищої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратою психічних сил населення". "Населення" ж до подібних застережень не прислухалось. Воно знало, що "відсталість українців щодо писемности в порівнянні з іншими народами, що заселяли Російську Україну, — це безпосередній наслідок русифікаційної політики царського режиму" (С.Сірополко). Тому "населення" вперто домагалося національної школи, на що російський уряд відповідав у своїй звичній манері — заборонами і переслідуванням. Так, лише куратор П.Зілов від 1905 до 1912 року закрив 12 приватних гімназій,звільнив 32 директорів та 972 учителів, а 822 учителів "перевів" до інших шкіл. Коли 1905 року 1400 студентів Київського університету подали петицію з вимогою відкрити в університеті 4 кафедри україністики з українською мовою викладання, ректор відповів, що університет — це "загальнодержавна інституція" і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.
Чорносотенець професор І.Сікорський поширював думку: українська і російська мови ніби-то різняться фонетично (фізично), але збігаються духом (психологічно). Існування паралельних мов є розкіш, якої природа не терпить. Отже, українську мову треба заборонити.
Оскільки повного паралелізму між мовами насправді ніколи не буває, то в радянські роки українську мову почали "паралелізувати" до російської, щоб не лише російським шовіністам, а й українцям вона видалася непотрібною.
"Та ось я перед вами російськомовний українець. Як запхали мене в сім років у російську школу, а потім у російський інститут, так і став я російськомовним",— пише відомий публіцист Володимир Коваленко.
На окупованій Польщею Волині, Поліссі й Холмщині у міжвоєнний час не було жодної української школи. У Галичині відкрити початкову українську школу можна було за умови, що в населеному пункті мешкає мінімум 25% українців і коли було щонайменше 40 нотаріально засвідчених заяв батьків. Щоб відкрити польську школу (при костьолі) достатньо було двох польських сімей на село.
У відносно ліберальний (геноциду таки не було) хрущовсько-брежнєвський період кількість дітей, що навчались в українських школах, неухильно зменшувалась. Цей процес продовжувався аж до самого скону СРСР. Якщо в 1985—1986 навчальному році українською мовою навчалось 48,2% дітей республіки, то в 1990—1991 році частка таких дітей зменшилась до 47,9%. За п'ять років "перебудови" приріст контингенту російськомовних учнів перевищив приріст українськомовного контингенту в 2,7 раза.
Коли врахувати, що українці складають нині майже 73 % населення України, то кожна третя українська дитина позбавлена можливості навчатися рідною мовою. Жодної української школи немає в Криму, де проживає щонайменше сімсот тисяч українців. У процентому відношенні це більше, ніж росіян в Україні в цілому. Однак за кримським ''Законом про освіту" обов'язковим предметом є лише російська мова, а українська, як і кримськотатарська, вивчатиметься "за бажанням". Задовольнити це "бажання" можливості немає, тому що українська мова у шкільних навчальних планах відсутня, є тільки один урок літератури — на вибір між українською і кримськотатарською.
Уявімо собі подібне ставлення до російської школи і російської мови! Як на це реагували би російські парламентарі, російський уряд та інші захисники прав "русскоязычного населения"! Українці ж мовчать. Мовляв, не те було — в кущах пересиділи. Дай Боже пересидіти і на цей раз. Може, й справді "хто терпен — той спасен"?
Немає або майже нема українських шкіл у містах Сходу і Півдня України, що зовсім не заважає російським ура-патріотам лякати публіку українізацією і боротись за ... права російської мови, або, як вони делікатно висловлюються, "за пропорційність мов".
Хай би вони краще звернули увагу на таку пропорцію. У Донбасі серед науковців українці становлять лише 15% (Р.Лях), хоча в загальній кількості населення відсоток українців перевищує цифру 50 (насправді, етнічних українців значно більше, але чимала кількість із них записана росіянами).
У 30-і роки були ліквідовані всі без винятку українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади (факультети) на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході і т.д. Ось як дбала радянська соціалістична вітчизна про розквіт мови одного з "молодших братів". І мало хто з синів "старшого брата" вбачав у цьому несправедливість. "У своїй свідомості росіяни розчинили Україну давно" (А.Стрєляний).
До зниження престижу української мови спричинилася й радянська педагогіка. Викладання рідної мови в школі впродовж багатьох років було організоване в такий спосіб, щоб викликати нехіть і відразу до цього предмету. "В уяві постають потворні картини уроків мови, які деформують дитячу свідомість. Саме тут корені нашого "малоросійства", національної "неповноцінності", національної закомплексованості. ...Дитина має вивчати мову не як збірник правил, а як продукт власної духовної та інтелектуальної діяльності" (М.Турчик, учителька). Може, і не "саме тут" корені нашого малоросійства, але що і "тут теж" — то це безперечно.
Зате для російської мови створювались неабиякі привілеї. 1978 р. (жовтень) ЦК КПРС і Рада Міністрів видали постанову "Про заходи щодо дальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках", у 1983 р. (травень) вийшла постанова "Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік". У постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР (травень 1984 р.) "Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи" писалося: "У національних школах союзних республік виділяється додатково 2-3 години на тиждень у ІІ-ХІ(ХІІ) класах на вивчення російської мови". На основі цих та багатьох інших постанов партійні органи та урядові структури УРСР розробляли деталізовані заходи щодо подальшого запровадження російської мови, що означало витіснення мови корінного населення.
Оплачувалися ж усі ці заходи, зрозуміло, коштом самих українців. Значною мірою це продовжується й досі.
"Українська держава не повинна фінансувати неукраїнську (а часто — і антиукраїнську) освіту" (Б.Парахонський). З цим не можна не погодитись. Проте українцям не лише в галузі освіти доводиться констатувати: за моє жито та ще й мене бито.
Лінгвоцид через демографічну політику
Демографічна політика щодо нашого народу здійснювалась за принципом, відомим із фольклорного гасла: "хай живе москаль на Україні, а хохол на Сахаліні".
Зараз захисники прав "русскоязычного населения" вимагають запровадження в Україні другої державної мови на тій основі, що в Україні проживає більше одинадцяти мільйонів росіян. До уваги не береться ні той факт, що росіяни мають державну мову в Росії, ні те, що в Україні вони з'явилися в основній масі зовсім недавно.
У 1742 році в Києві на 20 тисяч мешканців було лише 129 росіян — "великороссийских торговых людей".
Щоб позбавити козаків народної підтримки, а заодно відкрити шляхи на Крим, Катерина II видала у 1762 і 1763 роках два маніфести про іноземну колонізацію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, греки, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям давали по 60 десятин землі на душу, звільняли їх на ЗО років від податків, наділяли всілякими пільгами, зокрема правом на купівлю українських кріпаків, яке переходило на їхніх нащадків. Що ж до українців, то вони мали безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.
1777 року дипломат Бакунін розробив план: заселити кримські степи українцями, на обжиті ними місця переселити росіян із центральної Росії, а татар "вон из Крыма". У здійсненні цього плану брав участь генералісимус А.Суворов, який за лічені дні виселив на півдні України 32 тисячі душі чоловічої статі (інші душі не рахувались).
У 1820 році маркіз Габріель де Кастельно писав про українців: "... Численна ця нація простягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жодної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частину Курщини й Вороніжчини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини — і все це населення без жодної різниці в звичаях і норовах". Сьогодні ж нам доводять, що Харків — "исконно русский город", що до Одеси "понаехало хохлацкое быдло" ("Голос України", 7.03.92), що українці Донбасу за своїм характером і звичаями ближчі до росіян, греків і татар, ніж до українців інших регіонів, що українсько-російська етнічна мішанина виникла спонтанно, сама собою.
За законами від 21 листопада 1869 року та 13 червня 1886 року "В десяти Південно-Західних губерніях особам російського походження, виключаючи, однак, місцевих уродженців, надаються доплати...". Це була плата за русифікацію. "І як це не дивно, ще й тепер не скасовано цього закона...",— писав у 1918 році І.Огієнко.