Віднісши сіверян (за мовною ознакою акання) до великоросів, Шахматов вважав південноруськими (власне українськими) лише племена, розташовані на південь від Прип'яті та на захід від Дніпра: «Малоруси від берегів Прип'яті аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат говорять такими говорами, які ясно свідчать про племінну їх єдність» [85, с.339].
Правда, їх «пізніша історія по-різному відобразилася на мешканцях лісів — поліщуках, і на мешканцях відкритих місцевостей. Вивчення сучасних малоруських говорів відкриває різкі відмінності між північномалоруськими, що охоплюють лісовий простір — Полісся й південномалоруськими, чи українськими говорами». Тому автор приймає «споконвічний поділ південноруською групи на дві гілки — північну і південну» [85, с.339].
За Шахматовим, до «північної гілки південноукраїнської групи належали хорвати, бужани, які мешкали колись по Південному Бугу, древляни і, нарешті, поляни; до південної гілки цієї групи відносилися тиверці, уличі і волиняни» [85, с.344].
В подальшому Шахматов, на відміну від Михальчука, зупиняється на аналізові племінних міграцій та їх ролі у діалектотворчих процесах. Так, за ним, волиняни в русі з півдня (під тиском уличів, які рухалися з нижнього Дніпра в Пониззя, або Правобережжя - територію між Південним Бугом і Дніпром) зайняли територію дулібів, які жили на Південному Бугу, частково асимілювали їх, а частково витіснили на північ; витіснили древлян із Погориння, також потіснили на північ і бужан, які жили по Західному Бугу. Уличі ж і тиверці під натиском кочівників залишили Подніпров'я й зосередилися в Правобережжі (Пониззі).
Ріст Галицького князівства Шахматов пояснював поступальним рухом тиверців і уличів у землі хорватів: «... південне плем'я тиверців рухається в область північного племені хорватів; частково обидва племені зливаються, а частково хорвати залишають свої колишні території і заглиблюються у Карпати» [85, с.344], тобто на південь. Саме вони, за Шахматовим, привнесли в Карпати низку північноукраїнських рис. За вченим, «таке припущення про змішаний характер населення сучасної Галичини знаходить повне підтвердження в даних мови: по-перше, ми знаходимо в Карпатах такі говори, які безсумнівно повинні відноситися до північномалоруської групи (пор. перехід у них одовгого в у),по-друге, галицьке або червоноруське наріччя представляє на південномалоруській основі ряд північномалоруських особливостей, якими є, наприклад, ствердіння р, ствердіння т в 3-й особі обох чисел, заміна а під впливом попередніх пом'якшених приголосних в напрямку до е, співпадання ы та и в звукові ы і т.д.» [85, с.344].
Загалом же «малоруська група говорів відповідає за своїм складом давній південноруській групі», а «подібно до того, як південноруська племінна група ділиться на племена північні і південні, малоруське наріччя можна поділити на північне і південне піднаріччя» [85, с.369].
Обмеживши малоруські племена, що склали їх основу, правобережжям Дніпра (Шахматов вважав, що «малоруська група цілісніше, ніж всі останні, зберегла свій зв'язок з давньою групою відповідних їй говорів») [85, с.368], дослідник зіткнувся з ним же штучно створеною проблемою формування та поширення українських говорів на лівобережжі Дніпра, куди, за вченим, малороси перейшли не раніше XIV ст.
Так, за Шахматовим, північномалоруське піднаріччя сьогодні «чується в Чернігівській губернії..., далі в Поліссі, а саме в Радомишльському повіті Київської губернії, в північних повітах Волинської губернії і в південних (Мозирському і Пінському) повітах Мінської, на захід - в Підляшші, у більшій частині Гроденської і в усій майже Сідлецькій губернії, нарешті, до північномалоруського піднаріччя варто віднести й угоро-руські говори, які мають дифтонг — і звуки у, ю на місці давніх о, ö» [85, с.369-370].
Тому «територія північномалоруського наріччя не є суцільною і однорідною: ... угоро-руські говори повністю відірвані від інших південномалоруськими говорами Галичини» [85, с.371].
При цьому Шахматов залишав «у стороні заново заселену частину території, зайнятої північними малорусами (Подесення)» [85, с.370], позбавляючи права на автохтонність сучасних українців не лише південної, а й північної (сіверської) частини лівобережжя Дніпра.
Ретроспективно відштовхуючись у своєму діалектологічному аналізові від принципу старожитності, Всеволод Ганцов виходив з того, що «до кінця XV ст. українська територія власне не виходила з тих меж, в яких з давніх-давен, з передісторичних часів іще, живе український народ» [11, с.110-111]. Дослідник вважав, що, «грубо відмежовуючи цю старожитну ... територію від території новоколонізованої, треба провести лінію Балта - Канів - Суми. На північний захід від цієї лінії будуть старожитні діалекти, на південний схід – нові». Глибоке ж «дослідження старожитних українських говорів виявляє ... споконвічну відмінність серед них поміж двома групами говорів - північно-східною або поліською і південно-західною» [11, с.111].
Співставляючи обидві архаїчні групи говорів з давніми племінними групами, вчений відзначив, що «до північно-східної групи належали сіверяне, поляне, древляне і дуліби (вони ж волиняне і бужане), до південно-західної - тиверці, уличі і хорвати (якщо було таке плем'я)» [11, с.135].
Саме цей «передніший поділ на північно-східні і південно-західні говори» відповідає «теперішньому основному діалектологічному поділові на північні і південні українські говори» [11, с.131], за якими автором «визначалися ті головні діялектичні групи, на які, з генетичного виходячи погляду, можна поділити українську язикову територію. Це з одного боку північні українські говори, а з другого – південні». Південні «діляться на дві великі підгрупи — говори південно-східні або степові і говори південно-західні» [11, с.126].
Усі північні говори Ганцов поділив «на три головні групи:східню (лівобережні), посередню (правобережні від Дніпра до р. Горині) і західні (західна частина північної Волині і Підляшшя)». Дослідник не бачив підстав для відмежування підляських говорів «від західних поліських (тим більше від поліських у цілому», оскільки «принципіяльної відмінности поміж ними нема» [11, с.128].
Цьому висновкові передувало переміщення Ганцовим дулібів («вони ж волиняне і бужане» [11, с.135]) із південно-західного наріччя (за Михальчуком і Наконечним) у північно-східне.
Таким чином, Ганцовим було виділене північне (поліське) наріччя як суцільне територіально-мовне угрупування в його приблизно сучасних межах. Вартим уваги є й загальний підхід Ганцова до питання взаємозв'язків північних говорів з південними та південно-західних із південно-східними. З однієї сторони, «північні говори генетично становлять зовсім відрубну групу супроти південних» [11, с.104]. З іншої сторони, «південно-західні говори дуже різняться не тільки від північних, але й від південно-східних» [11, с.121], хоча «східні говори південно-східної групи становлять пізнішу формацію, що постала на основі давнішої південно-західної групи, а не на північно-східній». Однак і «участь останньої в утворенні цього нового діялектичного типу була дуже велика»; особливо цей вплив «позначився на системі морфології». За Ганцовим, «головним центром, який постачав колонізаційний матеріял для південного Лівобережжя, були Поділля і Галицька Наддністрянщина (як думали Михальчук і Шахматов)» [11, с.140].
Дещо пізніше (1928 р.) у праці „Діялектичні межі на Чернігівщині" [10] Всеволод Ганцов розвинув власні погляди на відмінну природу і суть перехідних утворень між давніми (старожитніми) говорами (чи мовами) та давніми і новоутвореними на прикладі північної і південної межі східнополіського діалекту.
Виходячи з того, що наукове осмислення діалектної одиниці розпочинається зі встановлення її зовнішніх меж, Ганцов прийшов до висновку, що «діялектологічне дослідження Чернігівщини ставить перед дослідником дві головні проблеми: проблему українсько-білоруського узграниччя і розмежування цих двох язикових територій і проблему взаємовідношення північних (поліських) і південних українських говорів, зв'язану з питанням про стару північноукраїнську діялектичну територію на Лівобережжі» [10, с.263].
У першому випадку йдеться про старожитню територію українсько-білоруських мовних контактів протягом багатьох століть. Врешті, як стверджує дослідник, зараз «ніде такої межі й немає»: маємо «широку територію говорів перехідних, що в ріжних комбінаціях і з ріжними варіаціями єднають в собі характеристичні особливості однієї з цих мов з особливостями другої» [10, с.262].
За Ганцовим, білоруський вплив на українські східнополіські говірки набагато виразніший і насамперед прослідковується у фонетиці: «акання і твердість ц з усіх білоруських рис чи не найглибше заходять на північноукраїнську територію» [10, с.264]. І якщо приблизна південна межа акання дослідником прив'язується до Десни, то друга риса за браком фактичного матеріалу окреслюється лише фрагментарно.
«Далеко більше труднощів» вченому завдавало «питання про українські, власне північноукраїнські, впливи на білоруські говори» [10, с.167]. У пошуках істини дослідник вважав за доцільне відштовхуватися від першооснов: від українсько-білоруської етнографічної межі та тих ключових мовних критеріїв, які слугували б розмежуванню української та білоруської мов.
Слідом за Є.Карським Ганцов найхарактернішою для розмежування української і білоруської мов вважав диференційну ознаку твердості-м'якості приголосних перед е та и: «Як твердість приголосних перед е та и в звуковій системі українській, так м'якість їх перед цими звуками в звуковій системі білоруській має кардинальну вагу» [10, с.267]. Йдеться про межу, проведену на Лівобережжі «від м. Любеча на схід в напрямку до м. Ріпки, далі з відхилом на північ до м. Городні, потім в тому ж напрямку до с. Клюси (майже на межі з Могилівською губернією), а звідти межею поміж колишніми повітами Новозибківським і Сосницьким, далі на схід Новгород-Сіверським повітом (близько до межі його з колишнім повітом Стародубським) до р. Десни і Десною до Орловської губернії» [10, с.268].