До покоління письменників 60-х належать представники нашого краю Р. Андріяшик, С. Будний, В. Ярмуш. На жаль, С. Будний та В. Ярмуш передчасно померли, так і не розкривши до кінця своїх творчих можливостей. Їхня лірика характеризується романтичним забарвленням, щирістю почуттів до рідної землі, особливо – у зображенні природи. Це яскраво ілюструють поезії С. Будного циклу “Земля” та більшість віршів В. Ярмуша із збірки “Казка про тебе”.
Р. Андріяшик у своїх прозових творах ще у 60-х роках по-своєму прочитав сторінки історії України у романі “Люди зі страху”, “Полтва” та ін.
Сьогодні в царині літератури, зокрема в поезії, працюють тернополяни Г. Петрук-Попик та ін.
o Білет 24
1.Історія українського народу на сторінках художніх творів.
Історична тема – одна із традиційних, провідних тем в українській літературі. Уже пам'ятка давньої літератури “Слово о полку Ігоревім” відбиває події, пов'язані з походом князя Ігоря проти половців.
У багатьох своїх творах, особливо в поемі “Гайдамаки”, Т. Шевченко звертався до звитяжної доби в історії українського народу – козаччини, відтворю-вав події гайдамацького руху. Великий Кобзар змалював образи Богдана Хмель-ницького, Івана Ґонти, Максима Кривоноса, Байди Вишневецького.
Першим історичним романом української літератури є роман “Чорна рада” П. Куліша. Історію рідного народу і його боротьбу за незалежність змальовано у художніх творах І. Франка (“Захар Беркут”), М. Старицького (“Останні орли”, “Оборона Буші”). Із творів І. Франка, Ю. Федьковича, В. Гжицького, Г. Хотке-вича дізнаємося про опришківський рух і славного ватажка опришків Олексу Довбуша.
XX століття внесло в історичну долю українського народу свої драматичні події, на які відгукнулися поети, прозаїки, драматурги. Через літературні твори пройшло осмислення подій І та II світових воєн, революції 1905 та 1917 років, голодомору і репресій 20-30-х років.
Особливе місце в українській літературі відведено подіям революції 1905 року, її поразки. І Леся Українка, і М. Вороний, і В. Винниченко, і О. Олесь у своїх творах висловили свої надії, сподівання на революцію 1905 року. Чимало творів малих форм присвятив цим подіям і М. Коцюбинський. Серед них “Intermezzo”, “Коні не винні”, “Сміх”, “Подарунок на іменини”, “Він іде” та ін.
Твором світової слави став роман І. Багряного “Сад Гетсиманський”, в якому передано трагедію українського народу у зв'язку з репресіями, нищенням української інтелігенції. Змальовуючи жахіття більшовицького терору, безглуздість звинувачень, огидні методи НКВДистів під час катувань в'язнів, І. Багряний в образі головного героя Андрія Чумака показує незламну волю до життя, утверджує романтику вітаїзму. На цю ж тему написаний І. Багряним і роман “Тигролови” (перша назва “Звіролови”).
Проблеми історичної долі від часів козаччини і до проголошення незалеж-ності України по-своєму осмислює Р. Іваничук у романі “Орда”. Варто підкре-слити, що у своїх творах Р. Іваничук розробляє переважно історичну тему.
До історичних подій неодноразово звертався у своїй поетичній творчості М. Бажан. У 1942 році під час війни з фашистською Німеччиною поет пише свою поему “Данило Галицький”. В основу написаного твору лягли події 700-літньої давності – перемога русичів під керівництвом князя Данила Галицького над тевтонським орденом мечоносців.
Історичну тематику впродовж усієї творчості розробляє П. Загребель-ний. Його перу належить роман “Диво”, тема якого пов'язана із будівництвом Софійського собору. “Роксолана” – твір про полонянку легендарної слави Настю Лісовську із Рогатина. Роман “Я, Богдан” належить до кращих творів української літератури.
Сьогодні стає відомою “заґратована” творчість шістдесятників. Народження незалежної України також знайшло своє художнє осмислення у творчому доробку письменників.
Поет вірив у своє повернення на Батьківщину. Важливим для нього було те, що він зможе чесно подивитися Їй у вічі, як син, який до кінця виконав свій обов'язок.
2.Мужність і стійкість ліричного героя у нерівній боротьбі зі злом і неправдою (на прикладі поезії Василя Стуса).
У В. Стуса є прекрасні слова про поета: “Поет – це людина. Насамперед. А людина – це добродій”. Коли ж довкола тебе зло, сваволя, наруга і беззаконня, то ти – людина-добродій – мусиш протистояти злу. І В. Стус протистояв злу. За його крилатими словами – вчинки, за ними – “дорога болю”, невизнання, ув'язнення, брежнєвські табори. В. Стус мужньо переніс всі випробування долі і “в смерті повернувся до життя”.
Його лірика – одкровенна розмова добровільного вигнанця, політв'язня, який до кінця був переконаний в тому, що правда і добро здолають зло. Розумів поет й інше: без боротьби у державі “напівправди, напівпітьми” добро не восторжествує.
Філософія життя і смерті не є позою поета і він переконав нас у цьому осо-бистим прикладом, повернувшись на Батьківщину в труні.
Без каяття, чесно проніс він свій хрест, не похитнувся ні перед суддями, ні перед стражданням. Підсумовуючи пережите, В. Стус писав: “Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верств, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття...”.
Таке сходження на Голгофу гідне подиву. Та для В. Стуса важлива не слава заради слави. Його стійкість у неймовірно важких таборових умовах підкреслю-вала правильність обраного шляху, вселяла віру іншим у можливість перемоги. Тому ув'язнення не зламало духу поета, не поставило його на коліна. Навпаки, з кожним днем він ставав все більш фізично загартованим, ше краще усвідомлював свою місію борця проти тоталітарної системи.
У творах В. Стуса в'язничного періоду немає конкретних випадків соціальної кривди чи зла. Ліричний герой поета підноситься над особистими прорахунками із суспільством. Навіть у вірші, присвяченому пам'яті художниці Алли Горської, яка стала жертвою кадебістської жорстокості, В. Стус підноситься над власним болем за втраченим другом. Передає його як біль всієї України – “у чорній стужі сонце України...”. До власної музи тут лише єдине благання: “Ярій, душе! Ярій, а не ридай!”
Автор висловлює думку, що час “молитов і сподівань” на добро, порядність, чесність минув. Україна, на думку поета, ніколи не стане демократичною держа-вою вільних громадян, національне свідомих патріотів, якщо лише пасивно вболі-вати над власною недолею. Мужні духом повинні приймати хресну дорогу протистояння і боротьби. Глибока любов до України, прагнення бачити її вільною поглиблювали вимогливість поета до співвітчизників брати на себе відпові-даль-ність за долю держави. Ганебна мовчанка осмислюється поетом як великий гріх.
Без сумніву, фізичні страждання В. Стуса у снігах Сибіру, тюрмах і таборах Мордовії були безмежними. Його виснажувала виразка шлунку, яка загострю-валася в умовах в'язничного життя, та карцерні випробовування, яким піддавали не раз непокірного тюремному режимові поета. Та він здолав неподоланне. Вороги вбили його фізично, але героїчний чин його духу приборкати не зуміли. Адже поетові байдуже було, що буде з його власним життям, коли йшлося про духовні ідеали. З цього приводу він писав: “...я відчуваю власну смерть живою, як і загибель сам о вороттям”. Він щодня був готовий гідно зустріти смерть, хоча за життя боровся активно. В. Стуса більше турбував стан власної душі. Національна свідомість, голос духу засвідчували його усвідомлений патріотизм
Поет вірив у своє повернення на Батьківщину. Важливим для нього було те, що він зможе чесно подивитися Їй у вічі, як син, який до кінця виконав свій обов'язок.
Білет 25
1.Відображення національної самосвідомості героїв у творах Олександра Довженка.
Довженко – митець, вихований на багатому духовному національному грунті. Тому в його творах зображені сентиментальні, добрі, працьовиті люди, закохані в красу рідного краю і пісні, типові представники української нації. Такими вивів їх письменник у “Звенигороді”, “Землі”, “Поемі про море”, “Зачарованій Десні” та багатьох інших творах. Однак у творах О. Довженка до початку 40-х років персо-нажі хоча й відчувають себе українцями, але тільки підсвідомо проявляють риси національної ментальності: у повазі до старших, особливо батьків; у любові до праці, до землі, на якій живуть; у готовності піти на самопожертву заради інших. Ці персонажі все-таки ще гостро не відчувають своєї приналежності до україн-ської нації. Вони – радянські українці. У творах довоєнного періоду О. Довженко не загострював проблеми національної самосвідомості, не порушував питання тотального нищення української нації.
З усією гостротою тема української самосвідомості героїв зазвучала у творах сорокових років. Національно-світоглядна еволюція О. Довженка, яка вилилася у конфлікт із пануючою комуністичною ідеологією, позначилася і на відображенні національної самосвідомості героїв його творів. Лаврін Запорожець, Купріян Хутірний (кіноповість “Україна в огні”), Іван Орлюк (кіноповість “Повість полум'яних літ”) – це носії кращих рис народу, його духовної та фізичної величі, нескореності, які зі зброєю в руках захищають рідну землю, свідомо ставляться до свого обов'язку оборонця незалежності українського народу. Саме тому Купріян Хутірний намагається зупинити відступаючих солдатів: “– Не пущу. Я царя захищав, не тікав. А ви свою владу одстояти не можете”.
Розмова Запорожця із Забродою після трагічної смерті старої селянки Левчи-хи по-особливому увиразнює відчуття приналежності героя до свого,україн-ського народу. Непрості перипетії Заброди він вважає “внутрішньою справою”, яку не можна порівнювати із спробою поневолити весь народ. Тому він переконує Заброду, що “часом в'язні й судді повинні битися поруч, коли Батьківщина гине”. У цій розмові автор робить суттєве уточнення: “А зараз Батьківщина гине, Україна!”