Останнє велике вимирання відбулось у крейдяному періоді мезозойської ери – 65 мільйонів років тому, яке було спричинене падінням астроїда в зоні півострова Юкатан у Мексиці. Правда, воно не було настільки катастрофічним як попередні – втрачено лише 17% родин. Проте, вимерли всі представники тодішньої мегафауни, і зокремадинозаври, але саме це вимирання дало поштовх до бурхливого еволюційного розвитку птахів та ссавців.
Це були суто природні вимирання – в силу обставин, які склались на Землі чи у Сонячній системі, або у ближчих до нас секторах Галактики. Сьогодні ж спостерігається невтішна тенденція – людство ставить під питання виживання десятки тисяч таксонів, починаючи від форм і рас різних видів й закінчуючи цілими родинами, а то й рядами. Більшість біологів вважають, що це початок Четвертинного – шостого вимирання…
Учені забили на сполох десь в середині минулого століття, коли науково-технічний проґрес впевнено і переможно крокував планетою. У якийсь момент цієї ходи в індустріальних суспільствах трапився злам свідомості – людство призамислилось… Чи реальним є глобальне вимирання? Чи людина може його спровокувати? Скільки ще треба руйнувати біосферу, щоб це трапилось? І тут бачимо уже не романтично-філософську концепцію ноосфери Вернадського, коли людство створює оболонку розуму планети, підпорядковуючи природу своїм потребам. А реалістичний процес знищення біосфери і самого людства!
Вчені Європи і Америки в один голос заявляють про те, що наступило глобальне вимирання біологічних видів, спричинене людиною, причому, це вимирання, як дехто стверджує, набирає темпів, які значно перевищують темпи вимирання, що коли-небудь були на Землі, навіть при “метеорній катастрофі”. Прогнозується, що за найближчі 30 років на планеті вимре близько п’ятої частини біологічних видів. Це при тому, що на сьогодні відомо лише трошки більше дох мільйонів виді живих організмів, а за оцінками більшості біологів кількість біологічних видів на планеті може становити від 10 до 100 мільйонів видів. Навіть взявши за основу 10 мільйонів видів, які населяють біосферу, то при таких темпах вимирання буде втрачено 2 мільйони! Над біосферою – нашим спільним домом нависла реальна і, можливо, незворотна екологічна катастрофа. В першу чергу, вимиратиме сучасна мегафауна – слони, носороги, жирафи, антилопи, тигри, ведмеді, кити та багато інших великих видів. Причиною таких глобальних негативних процесів є, в першу чергу, дуже швидке зростання населення людей на планеті, що потребує нових територій для існування, відповідно вирубуються ліси, розорюються нові території, промислове зростання спричинює процеси глобального потепління. Усе це разом змінює клімат, скорочує кількість природних місць для проживання тварин і рослин, і як результат, є предтечею до початку вимирання глобальної екологічної катастрофи.
Плазуни в порівнянні із земноводними є наступним етапом пристосування хребетних тварин до життя на суші. Найдавніші плазуни — котилозаври — з'явилися в середньому карбоні і ще зберігали в своїй будові ознаки, характерні для земноводних палеозою (стегоцефалів). У подальшому плазуни розділилися на 2 головних стовбури — звіроподібних (що дали в кінці тріасу початок ссавцям) і діапсид (лепідозаврів і архозаврів, які дали початок птахам). Плазуни домінували в наземних біоценозах з перму до початку кайнозою. Найбільшого розквіту досягли в мезозої, коли серед них з'явилися також морські (іхтіозаври, завроптеригії, плакодонти, мозазаври) форми, що літають (птерозаври). Найбільші тварини суші входили до числа динозаврів. Перехід від мезозою до кайнозою співпав з вимиранням всіх перерахованих груп мезозойських плазунів і бурхливою експансією ссавців і птахів — прогресивних нащадків плазунів.
6 підкласів: анапсиди (включаючи сучасних черепах), архозаври (включаючи сучасних крокодилів) і лепідозаври (включаючи сучасних дзьобоголових і лускатих), а також повністю вимерлі іхтіоптеригії, синаптозаври і звіроподібні.
Походження плазунів пов'язане з ароморфозами, що забезпечували розмноження на суходолі: внутрішнє запліднення, запас поживних речовин в яйці, вкритому щільною оболонкою, яка захищала його від висихання. Під час розвитку зародка всередині яйця нагромаджувалась рідина, в якій зародок знаходився як в акваріумі, відбувається формування зародка. Це дало змогу плазунам завоювати всі середовища існування: суходіл, повітря і повторно оселитися у воді. Прогресу плазунів сприяв розвиток рогового покриву, який захищав від висихання, досконаліший розвиток легень, кровоносної системи, кінцівок, головного мозку. Все це дає підстави визнати плазунів першими справжніми наземними хребетними.
Панівного становища набули плазуни в мезозойську еру (близько 180 млн. років тому). Вони заселили сушу (динозаври), водойми (іхтіозавр, плезіозавр), освоїли повітряне середовище (птерозаври). Багато видів динозаврів досягли гігантських розмірів, наприклад, диплодок сягав 30 м завдовжки, а брахіозавр — до 23 м при висоті 12 м. Динозаври були поширені в Європі, Азії, Африці і Північній Америці. На Україні рештки динозаврів знайдено у Криму. До кінця крейдяного періоду динозаври вимерли, причому дуже швидко.
Причини вимирання давніх гігантських плазунів остаточно не з'ясовані. Існує багато гіпотез, автори яких намагаються пояснити причини зникнення цих рептилій (падіння астероїда, отруєння покритонасінними рослинами, спалах нової зірки тощо). Відповідно до одного з припущень, вимирання більшості давніх ящерів було зумовлене багатьма причинами і насамперед — горотворними процесами в кінці крейдяного періоду, які супроводжувалися перебудовою ландшафтів, перерозподілом моря і суші, змінами клімату, що став більш посушливим і континентальним. Крім того, гігантські ящери не могли конкурувати з теплокровними тваринами (птахами і ссавцями), які у той період вже населяли Землю.
1) Берман З. И., Завадский К. М., Зеликман А. Л. и др. История эволюционных учений в биологии. - Л., 1966.
2) Биологический энциклопедический словарь / Гл. ред. М. С. Гиляров; Редкол.: А. А. Баев, Г. Г. Винберг, Г. А. Заварзин и др. — М.: Сов. энциклопедия, 1986. — 831 с.
3) Біологія: Комплексний довідник. /Р. В. Шаламов, Ю. В. Дмитрієв, В. І. Подгорний. — Х.: Веста: Вид-во «Ранок», 2006. - 624 с.
4) Грант В. Эволюция организмов. - М., 1980.
5) Завадский К. М. Развитие эволюционной теории после Дарвина (1859—1920 годы). - Л., 1973.
6) Завадский К. М., Колчинский Э. И. Эволюция эволюции. - Л., 1977.
7) Левонтин Р. Генетические основы эволюции. - М., 1978.
8) Майр Э. Популяции, виды и эволюция. - М., 1974.
9) Наумов С.П. Зология позвоночных. – М.: Просвещение, 1982.
10)Рауп Д., Стэнли С. Основы палеонтологии. - М., 1974.
11)Самарський С.Л. Зологія хребетних. – К.: Вища школа, 1967.
12)Северцов А. С. Основы теории эволюции. - М., 1987.
13)Северцов А.Н. Эволюционная теория. – М., 1967.
14)Согур Л.М. Зоологія: курс лекцій. – К.: Фітосоціоцентр, 2004. – 308 с.
15)Татаринов Л. П. Палеонтология и эволюционное учение. - М., 1985.
16)Тимофеев-Ресовский Н. В., Воронцов Н. Н., Яблоков А. В. Краткий очерк теории эволюции. - М., 1977.
17)Филипченко Ю. А. Эволюционная идея в биологии. - М., 1977.
18)Шмальгаузен И. И. Проблемы дарвинизма. - Л., 1969.
19)Шмальгаузен И. И. Факторы эволюции. Теория стабилизирующего отбора. - М., 1968.
20)Эволюция /Под ред. М. В. Мины. - М., 1981.
21)Яблоков А.В., Юсупов А.Г. Эволюционное учение. – М.: Высш. шк.