Все це змушує думати, що нерівномірність розселення із самого початку людської історії була його істотною характеристикою: ареал найдавнішого людства в палеолітичний час не був суцільним, він був, як прийнято говорити в біогеографії, мереживним.
Питання про прабатьківщину людства, про місце, де відбулося виділення людини із тваринного миру, дотепер, незважаючи на достаток присвячених йому робіт, далеке від свого рішення. Величезна кількість палеолітичних пам'ятників, у тому числі й архаїчному вигляді, виявлених на території Монголії в останні роки, знову змусило дослідників звернути свої погляди на Центральну Азію. Не менше число знахідок на Африканському континенті, що ілюструють ранні етапи антропогенезу, приковує увага вчених археологів до Африки, і саме її багато хто з них уважають прабатьківщиною людства. Однак не можна забувати, що Сиваликські пагорби, крім винятково багатої третинної й фауни, дали кісткові залишки більше древніх, чим австралопітеки, форм - тих форм людиноподібних мавп, які коштують у початку людському родоводу й безпосередньо (і морфологічно, і хронологічно) передували австралопітекам. Гіпотеза південноазіатської прабатьківщини людства завдяки цим знахідкам також знаходить прихильників. Але при всій важливості досліджень і дискусійних обговорень проблеми прабатьківщини людства до розглянутої теми про найдавніше розселення людства вона має лише непряме відношення. Істотно лише те, що всі передбачувані області прабатьківщини розташовуються в тропічному поясі або субтропічних зонах, що примикають до нього. Очевидно, це єдиний пояс, що був освоєний людиною в нижньому палеоліті, але освоєний крім районів високогір'їв, безводних просторів, тропічних лісів і т.д.
В епоху середнього палеоліту тривало подальше освоєння людиною тропічного пояса й субтропіків за рахунок, якщо можна так виразитися, внутрішніх міграцій. Збільшення щільності населення й підвищення рівня технічної оснащеності дозволили почати освоєння гірських районів аж до обживання високогір'я. Паралельно із цим ішов процес розширення ойкумени, усе більше інтенсивного поширення колективів середнього палеоліту. Географія стоянок середнього палеоліту дає безперечні докази розселення носіїв ранніх варіантів культури по всій Африці і Євразії, за винятком, може бути, лише районів за Полярним колом.
Ряд непрямих спостережень привів деяких дослідників до висновку про те, що заселення Америки було здійснено в час середнього палеолиту ще колективами неандертальців і, отже, азіатська й американська Арктика були освоєні людиною на кілька десятків тисяч років раніше, ніж передбачалося дотепер. Але всі теоретичні розробки подібного роду ще вимагають фактичних доказів.
Перехід до часу верхнього палеоліту ознаменувався великою віхою в історії первісного людства - освоєнням нових материків: Америки й Австралії. Заселення їх здійснювалося по мостах суши, обрису яких зараз із більшим або меншим ступенем деталізації відновлені за допомогою багатоступінчастої палеогеографічної реконструкції. Судячи з дат, отриманих на території Америки й Австралії, освоєння їхньою людиною вже до кінця епохи верхнього палеоліту стало історичним фактом. А звідси треба, що люди не тільки заходили за Полярне коло, але й освоїлися в найтяжких умовах заполярної тундри, зумівши культурно й біологічно пристосуватися до цих умов. Виявлення палеолітичних стоянок у заполярних районах підтверджує сказане.
Таким чином, до кінця палеолітичної епохи вся суша на її більш-менш придатні для життя людей ділянках була освоєна, границі ойкумени збіглися із границями суши. Зрозуміло, і в більше пізні епохи мали місце значні внутрішні міграції, заселення й культурне використання територій, що пустують раніше; підвищення технічного потенціалу суспільства дозволяло експлуатувати ті біоценози, які не можна було освоїти раніше. Але факт залишається фактом; на рубежі переходу від верхнього палеоліту до неоліту вся суша у своїх границях була заселена людьми й до виходу людини в космос історична арена життя людства не розширилося скільки-небудь істотно.
Які наслідки розселення людства по всій суші нашої планети й обживання найрізноманітніших екологічних ніш, у тому числі й екстремальних? Ці наслідки виявляються як у сфері біології людини, так і в сфері його культури. Адаптація до географічних умов різних екологічних ніш, привела до різко вираженого розширення діапазону мінливості практично всього комплексу ознак у сучасної людини в порівнянні навіть із іншими зоологічними видами-убиквистами. Але справа не тільки в розширенні діапазону мінливості, але й у локальних сполученнях морфологічних ознак, із самого початку свого формування, які мали адаптивне значення. Ці локальні комплекси виявлені в сучасному населенні й одержали найменування адаптивних типів. Кожний з них відповідає якому-небудь ландшафтному поясу - арктичній, помірному, континентальній зоні й зоні високогір'я - і виявляє суму генетично детермінованих пристосувань до ландшафтно-географічних, біотичних і кліматичних умовам цього пояса, що виражається у фізіологічних характеристиках, сприятливих у терморегулятивному відношенні сполучень розмірів і т.д. Зіставлення історичних етапів розселення людства по земній поверхні й функціонально-адаптивних комплексах ознак, що одержали найменування адаптивних типів, дозволяє підійти до визначення хронологічної стародавності цих типів і послідовності їхнього формування. Зі значною часткою визначеності можна припускати, що комплекс пристосувань до тропічного пояса є споконвічним, тому що він сформувався ще в областях первісної прабатьківщини. До епохи середнього палеоліту ставиться додавання комплексів пристосувань до помірного й континентального клімату й зони високогір'я. Нарешті, комплекс арктичних адоптацій зложився, мабуть, в епоху верхнього палеоліту.
Розселення людства по земній поверхні мало величезне значення не тільки для формування біології сучасної людини. У контексті передумов, що цікавить нас, появи цивілізації ще краще виглядають його культурні наслідки. Заселення нових районів зіштовхувало найдавніших людей з нової, незвичної для них мисливським видобутком, стимулювало пошук інших, більше зроблених способів полювання, розширювало асортименти їстівних рослин, знайомило з новими породами придатного для знарядь кам'яного матеріалу й змушувало винаходити більше прогресивні способи його обробки.
Питання про час виникнення локальних розходжень у культурі дотепер не вирішений наукою, довкола нього не затихають гострі суперечки, але вже матеріальна культура середнього палеоліту з'являється перед нами у великій розмаїтості форм і дає приклади окремих своєрідних пам'ятників, що не знаходять скільки-небудь близьких аналогій. Матеріальна культура в ході розселення людини по земній поверхні перестала розвиватися єдиним потоком. Усередині її сформувалися окремі самостійні варіанти, що займали більш-менш великі ареали, що демонстрували культурну адаптацію до тих або інших умов географічного середовища, що розвивалися з більшою або меншою швидкістю. Звідси відставання культурного розвитку в ізольованих районах, його прискорення в областях інтенсивних культурних контактів і т.д. Культурна розмаїтість людства в ході заселення ойкумени стало ще більш значним, чим його біологічну розмаїтість.
Все сказане вище опирається на результати сотень археологічних досліджень. Тому, визначенню чисельності найдавнішого людства, присвячені одиничні роботи, в основі яких лежить найвищою мірою фрагментарний матеріал, що не піддається однозначної інтерпретації. Взагалі палеодемографія в цілому робить лише перші кроки, дослідницькі підходи не підсумовані повністю й базуються часто на вихідних посилках, що значно різняться. Стан фактичних даних таке, що наявність значних лакун у них заздалегідь очевидно, але заповнені вони бути не можуть: дотепер і найбільш древні стоянки первісних колективів, і кісткові залишки найдавніших людей відкриваються в основному випадково, методика планомірного пошуку дуже далека від досконалості. Чисельність кожного з нині живучих видів людиноподібних мавп не перевищує декількох тисяч особин. Із цієї цифри й потрібно виходити при визначенні числа індивідуумів у популяціях, що виділилися із тваринного миру. Палеодемографії австралопітеків присвячене велике дослідження американського палеоантрополога А. Манна, що використовував весь кістковий матеріал, накопичений до 1973 р. Фрагментарні кістяки австралопітеків знайдені в зцементованих відкладеннях печер. Стан костей таке, що змусило ряд дослідників припустити штучне походження їхніх скупчень: це залишки індивідуумів, убитих леопардами й принесених ними в печери. Непрямим свідченням такого припущення є перевага статевонезрілих особин, на яких воліють полювати хижаки. Як тільки, що перебувають у нашім розпорядженні конгломерати, костей не являють собою природних вибірок, що ставляться до них цифри числа особин мають лише орієнтовне значення. Зразкове число індивідуумів, що відбуваються з п'яти основних місцезнаходжень у Південній Африці, коливається відповідно до різних критеріїв підрахунку від 121 до 157 особин. Якщо врахувати, що нам відомо дотепер лише незначне число місцезнаходжень із загального їхнього числа, то можна припускати, що порядок цих цифр більш-менш відповідає чисельності сучасних людиноподібних мавп. Таким чином, чисельність людства почалася, треба думати, з 10-20 тис. особин.