Питання про прабатьківщину людства дотепер далеке від свого вирішення, інформації про різні форми викопної людини змушує по-новому глянути на процес виділення найдавніших предків людини із тваринного миру й на основні етапи становлення людства. Проясненню багатьох проблем сприяє й дослідницька робота, що інтенсивно ведеться в ряді країн, над морфологією вже відомих знахідок, їхнім зіставленням з геологічним датуванням і історико-культурною інтерпретацією супровідного археологічного інвентарю. У підсумку можна сформулювати кілька тез, у яких відбиваються модифікація наших знань в області антропогенезу протягом останніх десятиліть і наші сучасні подання.
1. Палеогеографічна інтерпретація екологічної ніші людиноподібних пліоценових приматів у Сиваликських пагорбах у південних передгір'ях Гімалаїв разом з розширенням знання їхньої морфології дала можливість із досить надійними підставами висловити думка про положення тіла й двоногої локомоції в цих приматів - як думають багато дослідників, безпосередніх предків людини. При прямоходінні передні кінцівки були вільні, що створювало локомоторну й морфологічну передумову до трудової діяльності.
2. Датування найбільш древніх знахідок австралопітеків на території Африки викликають гострі дискусії. Якщо випливати не за найбільш крайніми точками зору й опиратися не на одиничні дати, а на серії дат, то й у цьому випадку стародавність найбільш ранніх австралопітеків повинна бути визначена в 4-5 млн років. Геологічні дослідження в Індонезії вказують на значно більшу, ніж уважалося раніше, стародавність пітекантропів і доводять вік найбільш архаїчних з них до 2 млн років. Приблизно той же, якщо не більше поважний, вік мають знахідки в Африці, які умовно можуть бути віднесені до групи пітекантропів.
3. Питання про початок історії людства тісно пов'язаний з рішенням проблеми про місце австралопітеків у таксономічної системі. Якщо вони входять у сімейство гоминид, або людей, то наведена дата їх найбільш раннього геологічного віку дійсно знаменує початок людської історії; якщо немає - це початок не може бути відсунуте від сучасності більше чим на 2-2,5 млн років, тобто на вік найбільш древніх знахідок пітекантропів. Бум, піднятий у науковій літературі навколо так званої людини вмілої (Homo habilis), не одержав підтримки з морфологічної точки зору: знахідку виявилося можливим включити в групу австралопітеків. Але виявлені разом з нею сліди цілеспрямованої діяльності, знахідки знарядь у шарах з кістковими залишками австралопітеків, або кістяна, індустрія південної групи африканських австралопітеків - повністю освоєне двоноге пересування й помітно більший, чим у людиноподібних мавп, мозок - дозволяють позитивно вирішити питання про включення австралопітеків до складу гоминид, а тому датувати поява перших людей 4-5 млн років тому.
4. Багаторічна дискусія в біологічній таксономії торкнулася й розробки класифікації копалин гоминид, привівши до появи схеми, у якій все сімейство гоминид редукувалося до одного роду із трьома видами - людиною австралопітековою, людиною прямоходячую (пітекантропи й синантропи) і людиною сучасного фізичного типу (пізні гоминиди - неандертальці). Схема одержала поширення й стала використовуватися в багатьох роботах. Але ретельна й об'єктивна оцінка масштабів морфологічних розходжень між окремими групами копалин гоминид змушує відкинути її й зберегти родовий статус пітекантропів, з одного боку, неандертальців і сучасних людей - з іншої, при виділенні декількох видів усередині роду пітекантропів, а також при виділенні неандертальців і сучасних людей як самостійні види. На користь такого підходу говорить і порівняння величин розходжень між копалинами гоминидами й родовими й видовими формами у світі тварин: розходження між окремими формами копалин гоминид ближче до родових, чим до видового.
5. Чим більше накопичується знахідок викопної людини (хоча їхнє число однаково мізерно), тим очевидніше стає, що найдавніше людство із самого початку існувало в багатьох локальних формах, ряд яких, можливо, виявилися тупиками еволюційного розвитку й не прийняли участі у формуванні більше пізніх і прогресивних варіантів. Еволюції копалин гоминид на всім протязі їхньої історії доводиться цим з достатньою визначеністю.
6. Прояв еволюції не скасовує стадіального принципу, але нагромадження інформації про конкретні форми викопних людей і усе більше зроблені способи оцінки їхнього хронологічного віку обмежують занадто прямолінійне використання цього принципу. На відміну від поглядів попередніх десятиліть, згідно яким перехід від більше ранньої до більше пізньої й прогресивної стадії морфологічного розвитку здійснювався, справедливої здається концепція, відповідно до якої мали місце постійні затримки й прискорення еволюційного розвитку, обумовлені ступенем територіальної ізоляції, характером розселення, рівнем господарського розвитку тієї або іншої групи гоминид, її чисельністю й іншими причинами географічного й соціально-історичного порядку. Співіснування протягом ряду тисячоріч форм, що ставляться до різного рівня стадіального розвитку, може вважатися зараз доведеним в історії сімейства гоминид.
7. Стадіальність еволюції знайшли яскраве відбиття в процесі формування сучасної людини. Після відкриття неандертальських кістяків у Східній Азії все Старе Світло ввійшло в ареал людини неандертальського виду, що зайвий раз підтвердило існування неандертальської фази в еволюції людини. Триваюча дискусія між прихильниками моно - і поліцентричних гіпотез походження людства значною мірою втратила свою гостроту, тому що аргументи на користь тієї або іншої точки зору, що опираються на старі знахідки, начебто б вичерпані, а нові знахідки залишків викопної людини з'являються вкрай рідко. Ідея переважного положення басейну, особливо східної її частини, і Передньої Азії у формуванні людини сучасного типу, мабуть, правомірна для європеоїдів і африканських негроїдів; у Східній же Азії виявляється комплекс морфологічних кореспонденцій між аборигенним сучасним і копалиною людиною, що знайшов також підтвердження у відношенні Південно-Східної Азії й Австралії. Класичні формулювання поли - і моноцентричної гіпотез виглядають зараз застарілими, а сучасна концепція еволюції стосовно до процесу походження сучасної людини вимагає гнучкого підходу в трактуванні перерахованих фактів і повинна бути звільнена від крайностей на користь лише моноцентризму.
Наведені тези - спроба підсумувати головні тенденції в розвитку теорії антропогенезу за останні два-три десятиліття. На додаток до величезної археологічної роботи, що мала на своєму рахунку чимало відкриттів більше раннє, чим передбачалося дотепер, оформлення багатьох суспільних інститутів і соціальних явищ (наприклад, мистецтва), дослідження демонструють складність і звивистість шляхів суспільного прогресу й залишають нам усе менше права на протиставлення протоісторії, і властиво історії. Практично історія починається й виступає в різноманітних локальних формах з появи перших австралопітеків, і тому, що ми звикли називати цивілізацією у вузькому змісті слова, - землеробському господарству зі стійловим скотарством, появі міст із ремісничим виробництвом і концентрацією політичної влади, зародженню писемності для обслуговування суспільного життя, що функціонально ускладнилося, - передував шлях дилиною в кілька мільйонів років.
До теперішнього часу накопичений величезний, майже неозорий археологічний матеріал, що малює основні етапи обробки кременя, що показує магістральні лінії розвитку кам'яної технології палеоліту, що дозволяє встановити технологічну наступність між хронологічно різночасними групами палеолітичного населення, нарешті, що взагалі демонструє потужний поступальний рух людства, починаючи з досить примітивних знарядь олдувайської культури в Африці й кінчаючи витонченою кам'яною й кістяною індустрією епохи верхнього палеолиту. Однак, на жаль, при аналізі факторів прогресивного розвитку людського суспільства на шляху до виробляючого господарства й цивілізації залишаються за межами розгляду два важливих моменти: розселення людства з областей передбачуваної прабатьківщини, тобто етапи й послідовність освоєння ойкумени з її різноманітними екологічними нішами, і ріст його чисельності.
Перший із цих моментів відбиває взаємодія суспільства із природним середовищем, характер цієї взаємодії і його вдосконалення силами самого суспільства - інакше кажучи, якийсь рівень пізнання природи й географічного середовища й підпорядкування їхнім потребам суспільства, зворотний вплив на суспільство географічного середовища, особливо в її екстремальних формах. Другий момент є найважливішою демографічною характеристикою, що акумулює фундаментальні біологічні й соціально-економічні параметри. В 30-е роки в наших географічної, археологічної, і економічної науках приділялася величезна увага проблемі людини як продуктивної сили й демографічні підходи займали значне місце при розгляді й рішенні цієї проблеми. Історичний матеріалізм ставить в основу вивчення продуктивних сил; людина - частина продуктивних сил будь-якого суспільства, і чисельність людей входить у характеристику продуктивних сил як компонент, що маркірує, якщо можна так виразитися, обсяг продуктивних сил, якими розташовувало будь-яке древнє суспільство.
Як ні великі досягнення в палеогеографічній реконструкції подій четвертинної історії, наші конкретні знання недостатні, щоб, користуючись цими реконструкціями, детально відновити характер розселення людських колективів в епоху палеоліту, особливо на його ранніх стадіях. Обмежимося тому лише деякими загальними міркуваннями.
Можна, очевидно, з достатньою визначеністю затверджувати, що райони високогір'їв не були заселені в нижньому палеоліті; всі знахідки кісткових залишків австралопітеків і пітекантропів зосереджені в передгір'ях на помірній висоті над рівнем моря. Тільки в середньому палеоліті, високогір'я було освоєно людськими популяціями, чому є прямі докази у вигляді стоянок, відкритих на висоті понад 2000 м над рівнем моря. Треба думати, що густі ліси тропічного пояса також не були доступні людині як регулярне місце перебування при слабкій технічній озброєності в час нижнього палеоліту і були освоєні пізніше. У центральних районах великих пустель субтропічного пояса, наприклад у пустелі Гобі, існують багатокілометрові ділянки, у межах яких не відкрито ніяких пам'ятників навіть при самій ретельній розвідці. Відсутність води повністю виключало такі ділянки не тільки із границь древнього розселення, але й з можливого району полювання.