Для городянина, який тисячі разів у своєму житті переходить вулицю, заповнену транспортом, що рухається, знак світлофора у вигляді крокуючої зеленої людини є саме собою символ, що розуміє, переходу через вулицю. Але яку складну еволюцію повинне було пройти людська свідомість, щоб освоїти навіть цю найпростішу знакову систему із природним і людським оточенням лише того, що його захищає, рятує й т.д. Така здатність, природно, з'являється лише з формуванням у людини абстрактного мислення, уміння виходити за межі конкретної ситуації, з появою надситуаційної фази в процесі самоідентифікації людини зі своїм оточенням (первісним злиттям людини із природою й соціумом). Сучасні дослідження дозволяють затверджувати, що в історії людини виживали лише ті особини, які змогли виробити в себе так зване парадоксальне поводження. В.М. Розин приводить епізод з розповіді Є. Сетон-Томпсона «Тито». Самку койота переслідували хортиці. Вони вже доганяли її. «Але раптом Тито зупинилася й пішла назустріч собакам, привітно помахуючи хвостом. Хортиці - зовсім особливі собаки. Вони готові наздогнати й розтерзати всякого, хто біжить від них. Але той, хто не тікає й спокійно дивиться їм в очі, відразу перестає бути їм ворогом. Так трапилося й тепер... Хортиці відмовлялися нападати на звіра, що виляв хвостом і не бажав тікати».
Тито зуміла вийти за межі ситуації погоні й своїм поводженням (самогубним - з погляду середнього койота) повністю змінила її. До речі, у всіх розповідях Сетон-Томпсона, присвячених тваринам-героям, так чи інакше описуються розпачливі ситуації, коли тварини рятувалися за допомогою парадоксальних, несподіваних дій. Можливо, це і є прояв зачатків абстрактного мислення у тварин. У зв'язку із цим пригадується один епізод із громадянської війни в нашій країні, описаний у документах, присвячених проблемам боротьби з панікою у військах. Випадок був такою. Під тиском ворога один полк із дивізії В.І. Чапаєва в паніці біг з позицій. Чапаєв на коні намагався зупинити червоноармійців, він наказував, лаявся, хльостав людей нагайкою - нічого не виходило: полк біг мовчачи, у людей від переляку навіть ока стали білими. Тоді, видимо, від розпачу Чапаєв раптом закричав: «Стій, знімай чоботи!», і трапилося чудо: сталі, що бігли, зупинятися й знімати чоботи. Командири швидко привели людей у порядок. Як бачимо, парадоксальність наказу командира, якого вони знали й поважали, вивела людей зі стану паніки, і самоврядування особистості, основа будь-якого керування людьми, було відновлено.
Підбиваючи підсумок, можна сказати, що в історії становлення людини парадоксальне поводження, що свідчить про силу абстрактного, узагальнюючого мислення (у тому випадку, якщо воно приводить до бажаного результату - порятунку, успішному полюванню й т.д.), стає нормою, закріпленої досвідом. Це веде до появи в людини здатності до уявного накладення на безпристрасні факти реальності свого порядку й до добору для практики лише того, що відповідає даному порядку. Цей момент і є початок становлення людської культури. Отже, джерела культури лежать у самій людині, у його природі.
Філософія й соціальна антропологія про природу людини
Природі людини в історії філософії, культури й антропології присвячені тисячі сторінок різних текстів. Будь-яке навчання неодмінно має свою позицію в цьому питанні. Систематизуємо основні концепції.
Античність. Основними й суперечними один одному є концепції Платона й Аристотеля. Платон сформулював модель «людина - суспільство». Її можна виразити математично: І = f(С), де І (індивід) - залежна змінна, С (суспільство) - незалежна змінна. Інакше кажучи, природа людини пояснюється лише через суспільство, тобто бере свій початок поза людиною - у його штучному оточенні.
Аристотель сформулював модель взаємин «людина - суспільство»: С = f(І). Суспільство відповідно до цього - залежна, а людина - незалежна змінна в цій системі. Усе, що з'являється в суспільстві, зобов'язано своїм існуванням природі людини, тобто історично будь-яке суспільство є реалізація потенціалу заданої природи людини. У суспільстві - у минулому, сьогоденні, майбутньому - не може бути нічого нелюдського. Це дозволяє в будь-який момент історії людям сьогодення розуміти дії людей минулого й обумовлює можливості прогнозування розвитку суспільства.
Французький матеріалізм (Ж.Ж. Руссо, П.А. Гольбах, Д. Дідро) виходив з того, що кожна людина з народження має невід'ємні права на життя, волю й власність. Люди рівні й незалежні - це продиктовано природною природою людини. (Для будь-яких суспільств, по їхньому твердженню, категорія природного права є еталоном при оцінці дійсних відносин.)
Марксизм затверджує, що людина є суспільна тварина (Аристотель; «людина є політична тварина»), що суспільство є «продукт взаємодії людей». Можна сказати, що марксизм розуміє людини як «кентавр систему», де є тваринна підстава (тіло) і людська (культурна) «надбудова» у вигляді особистості людини.
Соціал-дарвінізм. До найбільш відомих авторів ставляться Ж.А. Гобино - ідеолог расизму; Ч. Ломброзо, що розробив вчення про вплив анатомо-фізіологічних особливостей людей на соціальні процеси, увів поняття природжений злочинець, атавізм у соціальних актах; О. Аммон, що затверджував, що природна природа людини диктує закон боротьби за існування й природний добір в органічній природі; Л. Гумплович, що вважав, що в знищенні слабких проявляється природний закон боротьби за існування. Цьому напрямку властиве абсолютизація біологічного початку в людині, заперечення прогресивної ролі культури в житті народів. Згадаємо Геббельса з його фразою: При слові «культура» моя рука тягнеться до пістолета.
Фрейдизм. Людська природа в цьому навчанні зводиться до інстинктів і волі. Інстинкти, у свою чергу, зводяться до інстинкту смерті (танатос) і інстинкту життя (ерос). Культура формує в людини супер-его (внутрішню цензуру), що переорієнтує енергію природної агресивності людини в напрямку до самого себе (саморегулювання, саморефлексія, самокритика). Це може породжувати різного роду неврози людини. Неофрейдизм (Е. Фромм, Г. Маркузе) переносить джерела захворювань і відхилень людського поводження в соціальне середовище.
Екзистенціалізм. Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Ясперс, Марсель, Бердяєв, Тичин) і атеїстичний (Гайдеггер, Сартр, Камю, Мерло-Понти). Основні положення: особистість - самоціль, колектив - засіб, що забезпечує матеріальне існування тридцятилітніх його індивідів. Суспільство покликане забезпечувати можливість вільного духовного розвитку кожної особистості, гарантуючи правовий порядок. Релігійні екзистенціалісти дотримуються положення, що особистості ні, якщо немає буття, вище її вартого. У людині є кілька шарів; природний, досліджуваний природничими науками його природну індивідуальність; соціальною, досліджуваною соціологією; духовний світ, що є предметом вивчення історії, філософії, мистецтвознавства й т.д.; екзистенціальний, котрий не піддається науковому пізнанню і який може бути лише освітлений філософією. Модусами екзистенції (буття, відповідно до атеїстичного напрямку, зверненого до ніщо й який знає про це) є турбота, страх, рішучість, совість і т.п.; вони визначаються через смерть і представляють суть руху до ніщо. Від пошуків порятунку людини через історичний розум, прогрес, еволюцію екзистенціалізм прийшов до ідей самопорятунку через звертання до внутрішнього голосу, апеляції до людської дійсності, почуття людського достоїнства як джерелу мужності й моральної стійкості. (Особливо яскраво це виразилося, відповідно до екзистенціалістів, у роки Другої світової війни.)
Культурно-антропологічний напрямок. Основна теза: людина є недостатня тварина, тобто він не спеціалізований заздалегідь природою. М. Шелер - один із засновників філософської антропології, затверджував, що особистість є носієм цінностей, які осягаються завдяки любові, спрямованої на особистість. Серед актів переживання цінностей Шелер висуває співучасть, співчуття, любов і ненависть. Вища форма любові - любов до Бога. Трагічність, по Шелеру, є присутнім у речах, людях, у всім космосі завдяки їхній співвіднесеності із цінностями. Людина, будучи духовною істотою, вільний від вітальної залежності й відкрита миру. У цьому кардинальну відмінність людини від тварини. Як бачимо, культурна антропологія в Шелера перетворюється в релігійну.
А. Гелен, великий представник філософської антропології, у своїй головній праці «Людина». Його природа й місце у світі (1940) доводить, що людина - недостатня істота, вона обділений повноцінними інстинктами, тому на нього лягає непосильний вантаж виживання й самовизначення. Головним виявляється розвантаження, людина покликана не жити, як тварина, а вести життя, планомірно, обачно змінювати своїми діями себе й навколишніх. Прогресуюче розвантаження, що розуміється як діяльне само здійснення, усе більше вивільняє дію із ситуативної визначеності, і на високому рівні необхідна функція виконується вже лише символічним образом. Діючи, людина створює культуру, що належить саме природі людини й не може бути поза нею. Виникаючі при спільному житті людей інститути розвантажують людини від небезпек, дозволяють йому діяти інстинктивне, визначаючи його свідомість і волю. Відсутність взаємоузгодження інститутів між собою й з моральним життям людини означає для останнього важкий вантаж необхідності ухвалювати рішення щодо свого розсуду.
Коротко підсумуємо сказане про природу людини. Всі погляди можна розташувати в межах континуума, де полюсами виступають судження:
а) природа людини задана апріорно, вона незмінна в ході історії (сюди ставляться всі релігійні погляди, соціал-дарвінистські абсолютизації тварини початку в людині, уявлення про людину як істоті, підлеглій лише схемі стимул - реакція);
б) природа людини змінюється в ході історії. В основі цієї ідеї лежать подання про еволюційний і революційний характер розвитку культури, суспільному прогресі. Цю точку зору найбільше яскраво виразив К. Маркс, висловивши думку про те, що людина, змінюючи зовнішню природу, змінює й свою. Розуміючи під зміною людини розширення його потреб в історії, марксизм у той же час затверджує, що потреби людини в ході історії піднімаються. Інакше кажучи, людство, поступово позбуваючись від нестатку й небезпеки знищення, переходить до задоволення більше високих рівнів потреб