Горбачі роблять регулярно міграції з місць зимівель у теплих водах у райони літнього нагулу, розташовані в холодних водах (Охотське, Берингове моря). На початку XX століття в Японському морі горбаті кити зустрічалися у великих кількостях, але потім їх практично винищили. Спектр харчування горбатих китів більш різноманітний, чим в інших смугастиків. Основними об'єктами їхнього харчування будуть пелагічні і придонні організми - риби (терпуг, оселедець, минтай, тріска, лососі, окуні), ракоподібні й у меншому ступені головоногі молюски. Добове споживання корму може складати 2-3 тонни. Час перебування під водою звичайно не перевищує 10-15 хвилин. Горбачів відрізняє досить сильно розвитий інстинкт взаємної прихильності, самці ніколи не кидають поранену самку. У тиху погоду можна спостерігати як кити цілком вистрибують з води, розмахуючи в повітрі грудними плавцями. Горбаті кити як правило воліють триматися поблизу узбережжя, однак випадки їхнього обсихання вкрай рідкі. Кити самостійно можуть знятися з мілини за рахунок довгих грудних плавців.
СІРИЙ КИТ - Eschrichtius gibbosus
Дорослі кити мають довжину в середньому 11-13 м і важать близько 30 т. Тіло коротке, голова невелика, нижня щелепа масивна з кильовидним гребенем з переду. Спинний плавець відсутній, грудні плавці широкі і відносно короткі. Загальне забарвлення сіро-буре зі світлими плямами по всьому тілі. На боках хвостового стебла сірі плями більш темні і меншого розміру. Цідильний апарат представлений товстими, грубими пластинами.
У Японському морі зустрічаються сірі кити тільки охотсько-корейскої популяції. Зовсім недавно охотсько-корейска популяція сірих китів вважалася практично винищеною, однак із припиненням видобутку сірих китів з'явилася надія на відновлення чисельності цього виду. У сірих китів дуже чітко виражені сезонні міграції. Узимку кити в основному знаходяться біля берегів Кореї і Японії, а навесні мігрують на шельф північно-східного Сахаліну в Охотське море. Восени тварини роблять зворотні міграції. Літній нагул сірих китів, як показали результати спільної російсько-японської експедиції в липні-серпні 1995 р. в основному проходить на невеликій акваторії напроти затоки Пильтун поблизу східного Сахаліну.
Сірі кити харчуються донними тваринами. Важливу роль у харчуванні китів займають амфіподи, кільчасті хробаки і молюски, другорядна роль належить рибам. Здатність китів спушувати піщано-мулистий ґрунт кильовидним гребенем дозволяє тваринам добувати кормові об'єкти, що закопуються в поверхневих шарах.
Спостереження показали, що досить часто кити годуються невеликими групами в 4-6 осіб. Виявляється, що при груповій годівлі зовсім не обов'язково всім китам зорювати ґрунт. Молоді тваринні частину корму можуть одержувати знаходячись поруч з дорослими, проціджуючи розпушений ними ґрунт і не витрачаючи на це великих енергетичних зусиль. Материнська прихильність і взаємодопомога тут будуть однією з важливих форм поводження тварин.
На початку XX століття чисельність охотсько-корейскої популяції сірих китів у Японському морі складала приблизно 2,5-3 тис. осіб. Сучасна чисельність популяції приблизно в 10 разів нижче й оцінюється в 250 голів.
ПІВДЕННИЙ ГЛАДКИЙ КИТ - Eubalaena glacialis
У Японському морі виділяють у самостійний підвид японського гладкого кита. Кити характеризуються великими розмірами 14-16 м і великою вагою від 50 до 100 т.. Тіло коротке, товсте, забарвлення однотонне, темне. Спинний плавець відсутній, грудні плавці широкі. Підшкірний жировий шар дуже могутній, товщиною до 50 см..
Цей вид досить рідко зустрічається в Японському морі. Основним кормом китам служать дрібні планктонні ракоподібні, яких кити добувають переважно у верхніх шарах води. Кити дуже тихохідні, їхня максимальна швидкість менш 10 миль у годину. У результаті цей вид був легким видобутком для китобоїв. У XIX - початку XX сторіч вони практично були винищені в багатьох районах їхнього існування. У Японському морі чисельність південного японського кита вкрай низька.
КАШАЛОТ - Physeter macrocephalus
Самий великий представник зубатих китів з різко вираженим половим диморфізмом. Середній розмір самців 15-16 м, самок 11-12 м, вага самців 40-50 т. і більш. Цей вид відрізняється тим, що в нього величезна голова з непропорційно вузькою нижньою щелепою. Спинний плавець має форму горба, грудні плавці короткі і широкі. Забарвлення тіла темне, однотонне з дрібною плямистістю, на черевній стороні як правило мається біла пляма.
Основна їжа кашалотів - головоногі молюски, кальмари і восьминоги. Риба відіграє другорядну роль. Кашалот прекрасний нирець і може скоряти глибину до 2 тис. м, залишаючись під водою до півтори годин. На такій глибині кит зазнає утиску в 200 атмосфер. Шрами, яких буває безліч на голові і тулубі кашалота – свідки його постійних сутичок з гігантськими кальмарами і восьминогами, у пошуках яких він змушений занурюватись на великі глибини. У Японському морі кашалот не утворює значних скупчень і його сучасна чисельність не висока.
За даними звітів китобійних компаній кашалот найбільше часто зустрічається в південній частині Японського моря, у східних берегів Кореї. Відомі випадки заходу китів у затоку Петра Великого, а на початку 30-х років XX сторіччя одного кашалота бачили в бухті Золотий Ріг.
Добре розвинений локатор у дельфінів. Їхня основна здобич — досить дрібні (по океанських мірках) рибки, а «бачити» їх потрібно здалеку, інакше залишишся голодним. Тому в морських зоопарках — океанаріумах — вченим вдалося домогтися від деяких представників дельфінячого сімейства вражаючих результатів. Брали два м’ячика з різницею в діаметрі ледве більше 1 см., закривали дельфіну очі спеціальними присосками... І що ви думаєте? «Піддослідний» добре відрізняв два предмети один від одного, хоч куляста форма для ехолокації вважається найгіршою: звуковий промінь «зісковзує» із круглого м’ячика і майже не повертається назад.
Утім, неперевершений локатор — не єдина дивовижна особливість дельфінів. Досліди показали, що «мова» дельфінів — одна із найдосконаліших, у тваринному світі. За допомогою звукових сигналів вони не тільки оповіщають один одного про небезпеку, кличуть на допомогу, але і запрошують сусідів пообідати у великому косяку риби. Звичайно ж до багатства людської мови дельфінам ще далеко, але вони можуть вчитися один в одного. Не на прикладі, як всі інші тварини, а під час діалогу.
У два різних басейни помістили двох дельфінів. Не в один, розділений проникною для звуків перегородкою, а саме в два різних. Це дуже важливо, якщо згадати про чудо-локатор у дельфінячому чолі. У кожному з басейнів був установлений «підводний телефон» — спеціальні мікрофони і динаміки, з'єднані один з одним так, щоб один дельфін міг чути сигнали іншого. А «поговорити» дельфінам було про що: у першому басейні сидів «старожил» океанаріуму, навчений натискати на важіль спеціальної годівниці, щоб одержувати рибу, а в другому — новачок, що тільки недавно звик до неволі. Не пройшло і декількох годин, як молодий ненавчений дельфін уже ласував першою рибкою: більш досвідчений сусід «пояснив» йому, що потрібно робити.
Після цього задачу ускладнили: поставили годівницю з двома важелями, один із яких був відзначений колом, другий — трикутником; для одержання нагороди натиснути потрібно було тільки на один з них. І знову тільки в одному басейні був заздалегідь навчений дельфін, а в другому — незвичний до подібних експериментів. Цього разу часу сусідам треба було більше, але усе-таки вони зуміли зрозуміти один одного.
Такі дослідження змусили деяких учених навіть припустити, що дельфіни є не просто тваринами, а розумними істотами, чиє мислення не поступається людському. Приводилося багато доказів і «за» і «проти» цієї ідеї, було багато суперечок і навіть скандалів... Але загадка так до кінця і не розгадана. Поки що більшість учених дотримується обережної думки: у дельфінів — і те лише в деяких видів із двох сотень! — є зачатки осмисленої, розумової діяльності, такі ж, як у людиноподібних мавп. Один з найвідоміших і вивчених дельфінів — афаліна — по своєму «розумового розвитку» явно вище собаки чи слона, але до людини йому далеко.
Дельфін
Що ж стосується складної системи спілкування, то вона в дельфінів розвилася в результаті колективного, стайного способу життя. У великих родинах афалін (а кожна зграя — це саме одна родина, навіть якщо нараховує десятки тварин!) обов'язки розподіляються не гірше, ніж у будь-якій іншій: хтось призначається «вартовим» — обмацує море своїм локатором, щоб ворог не підкрався; деякі «йдуть у розвідку» — пливуть у різні сторони в пошуках риби; досвідчені «тіточки» допомагають родити іншим самкам, виштовхують на поверхню немовляти для першого вдиху; за молодняком доглядають не тільки матусі, але і всі старі досвідчені дельфіни. Від акул уся зграя відбивається разом, узгоджено, іноді і полювання на риб'ячі косяки проходить на подив злагоджено: більш сильні і швидкі самці підганяють здобич ближче до самок з дитинчатами, що не можуть довго переслідувати рибу, тому що швидко утомлюються.
Коли зоологи всерйоз зайнялися вивченням дельфінів, вони знайшли дивний факт: дельфін плаває удвічі швидше, ніж йому дозволяє мускулатура! По всіх розрахунках виходило, що він не повинний розвивати швидкість більше 20—30 км/год.; проте зграя дельфінів легко тримається урівень з бойовим кораблем, що йде на швидкості 50 км/год., а іноді і швидше, причому протягом багатьох годин, без всяких ознак утоми! Для морських мешканців це дуже багато, адже вода в 800 разів щільніше повітря, і такої гарної опори для поштовху, як суша, не дає.
У розгадці секрету дельфінячої швидкості зацікавлені багато хто — не тільки біологи, але і фізики, кораблебудівники, військові моряки... Але дотепер не усе з'ясовано. Деякі результати, утім, є: навчилися робити покриття для кораблів і підводних човнів, яке по своїх властивостях нагадує пружну дельфінячу шкіру. Не вдвічі, але на чверть, швидкість корабля ця «шкіра» збільшує. Розгадано і ще одне «пристосування», що інженери поки не можуть повторити: дельфін регулює силу і напрямок потоків, що обтікають його тіло, не допускає «гальмуючих» завихрень. Для цього особливим образом скорочуються підшкірні м'язи, і від голови до тіла прокочується своєрідна хвиля — техніка на таке не здатна.