Тоді в натураліста не було можливості по уважніше вивчити нових звірів. У людей з'явилися більш важливі задачі: їм потрібно було вижити в суворих північних умовах, наближалася зима, і до неї необхідно було готуватися, ослаблих мореплавців долали численні хвороби. Наступна зустріч з невідомими істотами відбулася лише через півроку. Морякам необхідно було поповнити запаси припасів, і вони вирішили пополювати на цих тварин. Звичайно, звір міг виявитися хижаком і люди самі стали б бажаним обідом, але положення було таким безвихідним, що нічого іншого їм не залишалося. Мисливцям повезло — грізні на вид звірі виявилися неповороткими і цілком мирними.
Діставши гарпуни і багри, моряки напали на страшних чудовиськ. Коли одне з них витягли на сушу і гарненько розглянули, то стало ясно, що це зовсім нова і невідома науці істота. Дивна здобич одночасно схожа на тюленя і кита. Стеллер звернув увагу на те, що тварина дуже нагадувала ламантинів, тільки її розміри були в два рази більше. Такого гіганта серед морських корів ще ніхто не зустрічав.
На щастя, незважаючи на зайнятість і сильну втому, Стеллер зміг докладно описати у своєму щоденнику невідоме створення, розповісти про його поводження і звички. Тільки завдяки йому наука тепер знає про морську корову-капусницю (ще одна назва стеллерової корови) досить багато. Крім Стеллера, ніхто з учених-біологів не встиг її побачити.
Відповідно до опису натураліста, корови покриті дуже товстою і міцною шкірою чорного кольору, безволосою і горбистою. Голова капусниці невелика, очі маленькі, що зовсім потонули в складках шкіри, вух нема, замість них лише невеликі дірочки, що закриваються шкірною складкою, коли тварина занурюється у воду. Тулуб звужується до голови і хвоста, хвіст трохи нагадує китовий.
Стеллер пише, що найчастіше капусниць можна було зустріти на мілководді, де вода добре прогрівається сонцем, а дно покривають пишні зарості морських водоростей. Паслися тварини великими групами, що розділялися на сімейні пари з дитинчатами, але усі плавали поруч один з одним. Під час зимових штормів звірам доводилось дуже важко, трави ставало менше, а сильні бурі частенько калічили корів і викидали їхні тіла на берег.
Морські гіганти, на своє лихо, були дуже довірливі і частенько підпускали людей майже впритул.
Коли вони плавали неподалік від берега, то на їхні спини постійно сідали птахи, збираючи всякий дріб'язок, що оселився на шкірі капусниць. Під час годівлі корови могли надовго затримувати подих і виринали лише через 10—15 хвилин, щоб галасливо віддихатися. Після ситного обіду вони відпливали недалеко від берега і засипали, — здавалося, що люди їх зовсім не турбують.
Моряки регулярно полювали на дивних звірів: м'ясо їх виявилося ніжним і смачним. Мирним створінням було важко чимось захистити себе від нападу, але все-таки одноплемінники ніколи не кидали своїх у біді. Уся череда намагалася врятувати нещасну жертву, і іноді їм це вдавалося. Особливо разюча та вірність, з якою самець випливав за своєю пійманою подругою: навіть коли вона вже мертва лежала на березі, він не відразу залишав її.
Досить довго, потерпівша аварію корабля експедиція, знаходилася на маленькому острівці, але все ж таки ціною героїчних зусиль люди змогли повернутися додому. Причому повернулися вони переможцями, їм вдалося привезти не тільки карти нових земель, але і великий вантаж дуже дорогих і рідких хутр. Довідавшись про це, багато заповзятливих торгових людей вирішили відправитися в подорож по тим краям, де можна було зустріти різних звірів, які ще не навчилися боятися людини. Тоді ж і почалося безжалісне винищування морських корів. Мисливські експедиції одна за іншою припливали до берегів Командорських островів, і капусниці виявилися для них приємним сюрпризом. Адже тепер можна було не витрачати багато часу на полювання — один убитий морський гігант міг забезпечити м'ясом десять чоловік на цілий тиждень.
Йшли роки, полювання на капусниць продовжувалася. Через 27 років з моменту відкриття була з'їдена остання корова. Як стверджують старі джерела, це сталося в 1768 р. Цілий вид живих істот був просто з'їдений безтурботними людьми ледве більше, ніж за чверть століття. На пам'ять іншому людству, немов гіркий докір, залишилися нечисленні кістяки, суха шкіра й олівцеві замальовки живих капусниць. Здавалося б, це кінець сумної історії людської жадібності і дурості. Але існує надія, що в розповіді може бути зовсім інший фінал.
З тих пір як відбулася експедиція командора Берінга, пройшло більше ста років, і в 1879 р. учені довідалися зовсім неймовірну річ: жителі острова Берінга затверджували, що під час риболовлі зустріли дивних тварин. По їхніх описах дослідники зрозуміли, що мова йде про стеллерову корову, Відтоді в газетах періодично з'являються різні заяви про зустріч з вимерлими тваринами. Багатьом з них просто не можна не повірити. Наприклад, у 1962 р., під час наукової експедиції російські вчені помітили біля узбережжя Камчатки плаваючих неподалік від берега величезних чорних звірів, що походили не те на моржів, не те на дельфінів, тільки величезних розмірів.
Через кілька років камчатські рибалки розповіли місцевим натуралістам, що бачили біля берегів одного острова дивних тварин, і дали їхній докладний опис. Коли їм показали малюнок із зображенням стеллерової корови, вони відразу ж пізнали її. Учені не могли повірити, що капусниці ще десь зустрічаються, але в моряків не було причин для обману. Науковий світ розділився на два табори. Одні вважали усі свідчення неправдою і містифікацією, інші заявляли, що не виключено можливість існування стеллерових корів і в наші дні — океан великий, і вони цілком могли вижити де-небудь у лабіринті Командорських островів. Нам залишається тільки сподіватися, що дивні і цікаві морські ссавці ще зустрінуться людям на морських просторах, і знову буде шуміти прибій, а хвилі стануть гладити спини добродушних капусниць.
ЛАРГА - Phoca largha
Ларга чи плямистий тюлень зустрічається в Японському морі цілий рік. Довжина дорослих самців і самок до 190-220см., максимальна вага восени може складати 130-150кг, навесні звичайно не перевищує 80-100кг. Окрас тюленів досить різноманітний і може змінюватися від сріблисто-сірого до темно-сірого. По всій спині, на боках і череві знаходяться дрібні чорні чи бурі плями неправильної форми. Улюбленими місцями тюленів є мілководні бухти, невеликі острови й окремі групи каменів поблизу узбережжя. Треба сказати, що даний вид дуже обережний, боїться людини і при постійному занепокоєнні залишає обжиті місця. У Японському морі ларга досить широко розселена уздовж узбережжя. Великих скупчень тюлені не утворюють, лежбища можуть нараховувати від декількох десятків до 100 і більш тюленів. Навесні, можна спостерігати скупчення ларги в Татарській протоці і на північно-західному узбережжі Сахаліну.
В Примор'ї ларга досить звична в затоці Петра Великого. З руйнуванням льодового покриву в березні-квітні її можна побачити на крижинах безпосередньо з будинку Інституту біології моря. У недалекому минулому (початок XX століття) існував навіть промисел ларги під Владивостоком, де добували до сотні тюленів. Чисельність ларги в затоці Петра Великого помітно зросла з організацєю Державного морського заповідника, ініціаторам створення якого став академік А.В. Жирмунський. В останні роки збільшилася чисельність ларги в районі о. Фальшивий (камені Бутакова), кекуры Баклан’ї й О. Бельцова. Найбільш велике лежбище ларги (до 500 голів) знаходиться на о. Матвєєва.
Ларга хоч і вважається рибоїдним тюленем, однак у її раціоні не останню роль грають креветки, дрібні краби і восьминоги, яких вона з успіхом добуває в прибережній зоні. Роди в тюленів відбуваються в Амурській затоці в лютому-березні. У більш північних районах Японського моря період народження дитинчати перейде на більш пізніші терміни березень-квітень. Ларгеня народиться в білому убранні, через що й одержав назву «бельок». У місячному віці ларгенятко здобуває плямисте забарвлення, типову для дорослих осіб. До місячного віку дитинча харчується в основному молоком матері, потім починає поступово освоювати дарунки моря - ловить дрібних крабів, креветок і восьминогів. Початковий етап видобутку проходить при особистій участі самки з якою він знаходиться. До осені щенята підростають і здатні переходити на самостійне харчування. Прихильність до батьків у щенят зберігається приблизно більше року, тюлені як правило на залежаннях лежать разом.
ПІВНІЧНИЙ МОРСЬКИЙ КОТИК - Callorhinus ursinus
Північний морський котик є коштовним промисловим об'єктом. Хутро котиків має високу якість і тривалий час користувалося великим попитом на зовнішньому і внутрішньому ринках. Морські котики - тварини середніх розмірів з чітко вираженим половим диморфізмом. Довжина дорослих самців-сікачів 180-210 см., вага 190-320 кг, самки значно поступаються у розмірах (120-140 см.) і вазі тіла (35-60кг). Полової зрілості самки досягають у віці трьох років, самці - у 3-4 роки, однак у цьому віці самці-холостяки не беруть участь у розмноженні через сильну конкуренцію з боку сікачів. Кінцівки в котиків представлені у виді ластів, на яких відсутній волосяний покрив. Пазурі на передніх ластах рудиментарні, на задніх найбільшого розвитку мають середні (2-4-й) за допомогою яких тварини розчісують своє хутро. Волосяний покрив складається з довгих грубих остьових, перехідних і ніжного пухового волосся. Саме коштовне хутро і стало причиною їхнього винищування в XVIII-XX сторіччях на о. Тюленевому (Охотське море), островах Прібилова і Командорських (Берингове море).
У дорослої самки за даними американського дослідника котиків Віктора Шеффера на шкірі нараховується близько 300 млн. волосин. У період перебування тварин у воді волосяний покрив виконує роль термоізолятора і дозволяє тварині без перешкод освоювати холодні і теплі водяні маси. Адже котиків з успіхом можна назвати морськими блукачами, що змушені восени мігрувати іноді за 2‑3 тис. миль від рідних лежбищ. У них добре розвинений зір і тварини прекрасно бачать у воді, навіть при слабкому освітленості. Котики є прекрасними плавцями й основною локомоторною роллю в них, як і в сивуча, виконують передні ласти. Це і дає зрозуміти, що у вухатих тюленів більше розвинута мускулатура шийного і грудного відділів тулуба. На окремих відрізках шляху морські котики здатні розвивати швидкість від 20 до 35 км/год. При переслідуванні тварини звичайно пливуть зі швидкістю 22-25 км/год., однак через 20-30 хвилин намагаються позбутися від переслідувачів занурюючись і змінюючи напрямок руху.