Вернадський - вчений та дослідник (стр. 2 из 3)

Вернадський вважав, що з бібліотекою пов'язаний важливий етап його життя і діяльності, і згодом упродовж довгих років постійно цікавився її справами.

Науково-організаційна і культурна діяльність Вєрнадського у Києві в 1919 році розгорнулася настільки широко, що важко розкрити всі її вияви, як неможливо врахувати і ті численні усні та письмові консультації, бесіди, поради, які він давав київським та іншим українським ученим, спеціалістам, студентам, усім, хто цікавився наукою, вивчав природу.

Восени 1919 року у трьох відділах Академії — історико-філологічному, фізико-математичному і соціально-економічному — працювало 26 науково-дослідних кафедр, 15 комісій, кілька комітетів і кабінетів, три інститути, бібліотека. Вивчалися флора, фауна, мінералогія України, були підготовлені і друкувалися праці про корисні копалини України, готувався історичний словник української мови, видавалися українські писемні історичні пам'ятки, створювалися музеї.

«Перебування Володимира Івановича на Україні було недовгим,— висловився пізніше один з найталановитіших учнів і соратників Вєрнадського М. Холодний.— Однак його короткочасна праця залишила глибокий слід у науковому житті цієї частини нашої великої країни».

У 20—30-х та першій половині 40-х років діяльність ученого розвивалася у Ленінграді і Москві. Але зв'язки з Україною не переривалися. Україна завжди залишалася в його серці і думках. Він стежив за розвитком науки і культури на Україні. Постійно читав українські газети і журнали. Вступив у другій половині 20-х років у члени Ленінградського товариства дослідників української історії, літератури і мови.

В. Вернадський протягом усього життя зберігав незмінний інтерес до діяльності виплеканої ним Академії наук УРСР, період створення і становлення якої лишив особливий незабутній слід у його душі й пам'яті. Він писав у своїх листах: «Для мене і Україна, і Київ, і Українська Академія дорогі і близькі, залишилися з моєю старою особистістю». «Мені страшенно дорогі і дуже хочеться бачити ближче і конкретніше і Академію, і Бібліотеку. Я так радію їхньому зростанню і так вірю в їхнє велике призначення, і мені так дорога Академія». До кінця життя академік Вернадський, будучи членом Академії наук УРСР, вважав своїм обов'язком інформувати українських академіків про результати своїх досліджень, надсилав до Києва свої роботи з Петрограда, а потім з Парижа, Праги, Москви, просив направляти йому академічні видання, прагнучи завжди бути в курсі наукових досягнень Української Академії наук.

Протягом 20—30-х років Вернадський кілька разів приїздив до Києва. У 1926 році він прибув на Другий всесоюзний геологічний з'їзд і одноголосно був обраний його головою. З травня 1928 року він взяв участь у засіданні ради Української Академії наук, на якій був обраний президентом Д. Заболотний. Члени ради — 33 українських академіки — обрали Вєрнадського головою засідання. А наприкінці літа цього ж року Вернадський відвідав виїзну групу своїх співробітників з біогеохімічної

лабораторії, які працювали при сприянні Української Академії наук на Старосільській біологічній станції під Києвом. Ці роботи Вернадський вважав відновленням своєї експериментальної праці 1919 року тут же, на Старосіллі. Моторним човном по Дніпру він дістався до біологічної станції, оселився у будиночку лісника і брав участь у наукових дослідженнях, зокрема провів повний хімічний аналіз відмираючого водяного горіха. Сюди до Володимира Івановича приїздив М. Холодний.

Весною 1939 року Академія наук Української РСР запросила Вер-надського взяти участь у наукових конференціях із порівняльної фізіології та вивчення пегматитів і рідкісних елементів УРСР. Це була остання зустріч Вернадського з Україною, з Києвом.

Повернувшись до Москви, він писав А. Кримському (12 вересня 1939 р.): «Дуже радий, що побував у Києві. Так чи інакше з ним пов'язана дорога для мене смуга мого життя. Зовсім інше, коли побачиш своїми очима і своїм єством, а не тільки почуєш чи прочитаєш».

З 16 липня 1941 по ЗО серпня 1943 року В. І. Вернадський з іншими академіками перебував у евакуації в Казахстані, де інтенсивно творчо працював.

У спогадах Вернадського відбилося його велике зацікавлення історією України. Він взагалі захоплювався історією і, вступаючи до університету, навіть вагався у виборі факультету. В університеті слухав лекції не тільки з природничих наук, а й з історії, філософії. І тоді ж написав перше наукове дослідження про становище закарпатських українців — «Угорська Русь з 1848 року».

В спогадах вченого, хоч це часом короткі зауваження, примітки, коментарі, відчуваємо глибину розуміння ним історичних процесів, що відбувалися на Україні. Він розкриває історичну суть козацтва як вияв антифеодального протесту українських народних мас, говорить про грабіжницький характер реформи 1861 року. Дуже цінне зауваження Вернадського про Південне товариство декабристів, яке було більш революційним і діяльним, ніж Північне і не замикалося у дворянському колі, а поширювало свій вплив і на козацькі прошарки.

Цікава висловлена вченим думка про історичні корені революції 1917 року у визвольному русі російського і українського селянства минулих століть.

Вернадський заперечує концепцію, що панувала в історичній літературі в часи написання ним спогадів, і тепер, між іншим, іноді висловлюється деякими істориками — про нібито схоластичний характер викладання філософії у Києво-Могилянській академії,

Багато уваги приділяє Вернадський у спогадах історії свого родоводу. Він по документах вивчав історію свого роду, в чому йому допомагав небіж В. Модзалевський, автор «Малоросійського родословника», один з будівничих архівної справи на Радянській Україні. Володимир Іванович відверто пише про сумнівні джерела збагачення предків своєї матері та дружини — українських козацьких старшин — за рахунок закріпачення і розорення селян і рядових козаків. Водночас з певною долею гордості вказує на походження із запорізького козацтва свого діда з батьківського боку. Хоча не забуває сказати і про його домагання дворянського звання, що так типово було для української козацької верхівки, яка у другій половині XVIII століття наполегливо добивалася зрівняння у правах з російським дворянством.

Для Володимира Івановича Вернадського вивчення історії свого

родоводу мало принципове значення. Вчений, який обгрунтував закон єдності природи, людини, космосу, усього сущого, спостерігав і зв'язок поколінь. У листі до сина (6 жовтня 1944 р.) він писав: «Обдумуючи своє життя, я бачу, відчуваю зв'язок поколінь. На всіх наших родинах досі відчувається минуле життя предків. Я вважаю великою помилкою, незрозумілою, чому у нас зупинилася робота з генетики».

Досліджуючи геохімічну еволюцію живої речовини на різних структурних її рівнях, вчений величезного значення надавав дії інтимних механізмів спадковості. Він листувався з М. Вавіловим. Вивчаючи історію науки, Вернадський помітив прояв спадковості наукового таланту у вчених кількох поколінь — «спадковий вузол обдарованості», який він також вважав проблемою генетики. 10 вересня 1944 року він пише М. Холодному про те, що не дозволять друкувати брошуру про Сєченова, «між іншим, вважаючи дрібницями дуже важливі факти. Стосовно Сєченова ми маємо тут випадок такого вузла обдарованості. Протягом кількох поколінь ми тут маємо вузол обдарованостей аналогічний тому, що у Великобританії являє собою родина Дарвіна. До них належать: Ляпунови, Сєченови, Філатови. На жаль, у нас знищені усі центри наукової роботи з генетики. Але по підбору наукових працівників в Академії я бачу згубні наслідки цієї державної помилки».

Іноді про події свого життя і діяльності на Україні Вернадський пише в спогадах дуже коротко, побіжно. Маємо змогу дещо доповнити, використавши передусім дані з листів (у Вернадського було понад три тисячі кореспондентів, з них триста зарубіжних), а також з щоденників (їх вів Вернадський з перервами майже 70 років).

Володимир Іванович згадує, що він був у тісному контакті з Полтавським природно-історичним музеєм і у ньому науково працював. Справді, Вернадський, стояв біля самих джерел створення в 1891 році цього музею земством за ініціативою засновника наукового ґрунтознавства В. Докучаєва. Вернадський підтримував зв'язки з цим музеєм впродовж багатьох десятиріч.

У 1890 році у складі Докучаєвської ґрунтознавчої експедиції Вернадський вивчав грунти Кременчуцького і Полтавського повітів. Оскільки в наступному році роботи по вивченню грунтів, які проводив В. До-кучаєв, були земством припинені, Вернадський продовжував дослідження Кременчуцького повіту за власний кошт. Програма його досліджень значно розширилася. Уже в той час виявилися притаманні творчості Вернадського комплексність і багатогранність наукових інтересів. Крім вивчення грунтів, найбільше він зацікавився питаннями геологічної будови місцевості, а також наніс на карту не тільки ті точки, звідки були взяті зразки грунту, а й усі могили і так звані «кам'яні баби», що стояли на них, тобто старовинні скульптури різних епох — бронзи, скіфських часів і періоду кочів'я печенізьких і половецьких племен, а також інші археологічні пам'ятки. Молодий учений розкопав і вивчив палеолітичну стоянку недалеко від містечка Гонці. Докучаєв визнав дуже важливими ці археологічні пошуки і сказав, що «коли б він знав про це раніше, то зробив би обов'язковим для всіх, хто працював».

Разом з іншими членами полтавських експедицій Вернадський взяв участь у складанні під керівництвом В. Докучаєва першої в Росії 10-вер-стової карти грунтів Полтавської губернії. Робота Вернадського з описом механічного складу, властивостей, розподілу і генезису грунтів Кременчуцького повіту була опублікована у 1892 році в книзі «Матеріа

ли до оцінки земель Полтавської губернії. Природничо-історична частина». В. Докучаєв використав її результати у своїй книзі «Наши степи прежде и теперь». Докучаєв передав щойно створеному музею 4 тисячі зразків грунту, 500 зразків гірських порід, 800 аркушів гербарію. Вернадський у цьому ж році подарував музею археологічну карту з позначками могил і кілька кам'яних баб, яких він привіз у Полтаву, а також рукопис статті про розкопки і вивчення Гонцівської палеолітичної стоянки.