Відомий англійський письменник Артур Конан-Дойль в одному з оповідань "Коли Земля скрикнула" вустами свого персонажа професора Челленджера розповідає про нашу планету як про величезний живий організм. Оповідання це, написане в першій чверті XXст., належить до жанру жартівної фантастики. Але автор гостросюжетних творів про Шерлока Холмса, а також серії науково-фантастичних та історичних творів не лише жартує. Він звертаєнашу увагу на новий аспект ставлення до Землі,пропонує сприймати її як живий організм. І це було зроблено задовго до того, як екологи всього світу почали говорити про "оскальповану" Землю, необхідність її охорони, почали відшукувати в ній прояви тих ознак, що властиві життю.
А може, письменник правий, і фантастика — це лише спосіб відзначити певні аналогії? Говорячи про характер прояву деяких тектонічних рухів, або коливаннях земної поверхні, ми називаємо їх "пульсаціями Землі". Іноді навіть пов'язуємо такі пульсації з епохами різної тектонічної рухливості. Це усталений у геології термін і положення. А пульс сприймається лікарями як одна з ознак життя. Академік і міністр геології колишнього СРСР О. В. Сидоренко (1978) уже в наш час формулював положення про "газове дихання" Землі — вуглеводневе, вуглекисле, азотне. Така подібність посилюється також періодичними підняттями й опусканнями окремих ділянок земної поверхні, що фіксується наступами й відступами моря і дуже нагадує дихання живого організму. Земля не така вже й безмовна, як це може здатися. Потрібно лише прислухатися до вибухів вулканічних вивержень або ревіння природного газу, що виривається зі свердловини. Ці звуки мало поступаються тому "скрику", який описував А. Конан-Дойль.
Пошуки таких зовнішніх подібностей можна продовжити. Наша планета може тремтіти. Щоб дізнатися, як це відбувається, достатньо ознайомитися з книгою відомого вулканолога Гаруна Тазієва "Коли Земля тремтить". Рухи материків можна порівнювати з м'язами людини, що напружуються та розслаблюються. А структурно-геологічні перебудови, які періодично відбуваються, дуже нагадують конвульсивні рухи. Переважання в певні інтервали часу минулого посушливих (аридних) або вологих кліматів дозволило б говорити, що Земля може "температурити" або потіти. Навіть більше — у нашої планети є пам'ять! Щоправда, це магнітна пам'ять, яка фіксує магнітні режими минулого, що проявляється в певній намагніченості окремих рудних мінералів, за якими ми можемо відновлювати існування прямої та зворотної магнітності, характер переміщення літосферних плит у давній історії. І родовід є, адже говоримо ж ми про "кам'яний літопис Землі", зафіксований накопиченими шарами, що містять відбитки організмів, які жили колись.
Усі ці й багато інших ознак подібності й аналогій можна було б зарахувати до категорії жартів і курйозів. Але іноді хочеться замислитися: а може, ми маємо справу зі своєрідною формою життя? І взагалі — що таке життя? Наші численні словники й енциклопедії визначають це поняття як самовідтворення, самопідтримку й саморозвиток великих і складних систем. Більш ранні визначення її як особливої форми руху матерії, що виникає на певному історичному етапі її розвитку, або як "способу існування білкових тіл" (Ф. Енгельс) трактуються сьогодні або як занадто загальні, або як окремі випадки. Спробуємо з усіх цих позицій проаналізувати можливість називати життям форму існування нашої планети.
Якщо опустити в трактуванні поняття "життя" необхідність зараховувати її лише до форми існування білкових тіл, то поняття про самопідтримку й саморозвиток цілком стосується Землі. Вона має певні режими (динамічні, гравітаційні, теплові, або температурні, магнітні та ін.), безупинно розвивається. Зокрема, з часом змінюється склад її атмосфери, гідросфери й земної кори, які формують її процеси, з'являється потужна водна оболонка (гідросфера). Земля росте за рахунок безперервного надходження на її поверхню космічної речовини (метеорити, тектити та ін.). А як щодо самовідтворення: чи може вона щось народити? У певному розумінні — так. її потомством можна вважати утворені на планеті своєрідні мінерали, гірські породи, шари земної кори, гори й океани. До того ж, якщо уявити, що колись Земля буде зруйнована якимись природними процесами/то ми повинні припустити, що з цього матеріалу може утворитися нова планета або космічні тіла. Хіба це не форма життя?
У побуті поняття про життя значно ширше, ніж у науці. Наприклад, ми можемо говорити про життя книги. Причому шляхом підклеювання сторінок, які випали, або закликів бібліотекарів берегти книги — навіть продовжувати її життя. Не менш поширеним є поняття про життя лісу. Не певної рослини, що є його складовою, а єдиної екосистеми. Для неї можна встановлювати, коли вона зародилася, спостерігати, як вона розвивається й дає матеріал для народження нового лісу, а іноді (на жаль, досить часто) бачити, як гине в результаті вирубування або пожеж. Таке ж трактування може мати поняття "життя гір" (назва відомої роботи В. О. Варсано-фьєвої). Ми можемо точно визначити, коли та як вони почали формуватися, які сили зумовлюють їхній ріст і як у процесі природного руйнування (денудації) вони перетворюються на рівнину, коли на цій ділянці планети вщухають внутрішні сили, що зумовлюють відповідні підняття.
І знову про "Землю, що скрикнула" А. Конан-Дойля. Невже йому першому спало на думку оживити планету? Можливо, що він використав порівняно свіжі для того часу наукові джерела. Ще в 1840 р. X. Кефферштейн у роботі "Історія геології" розвинувдумку про Землю як про живий організм. Таких трактувань було досить багато. Зокрема, у 1717 р. єзуїтський пастор Кірхер у своїй роботі "Підземний світ", опублікованій уже після його смерті, припускає в організмі Землі два типи внутрішніх органів: гідрофіляції, що відіграють роль нирок, у яких морська вода очищається від солей і у вигляді джерел надходить на поверхню, і пірофіляції — органів, що нагадують шлунок, у якому за високої температури переробляються й переплавляються гірські породи, а відходи, або шлаки, викидаються у вигляді вулканічних лав. Думаєте, це думки святотатця й неосвіченого священнослужителя? Аж ніяк ні. Відомий німецький астроном Йоганн Кеплер у своїй книзі "Гармонія світу" також розвиває уявлення про земну кулю як живий організм. Вулкани є його органами дихання, а мінеральні жили являють собою гній, що вилився й затвердів. Саме ці положення розвивали згодом шведський учений Е. Сведенборг (1722) і вже згадуваний Кефферштейн.
Цими випадками не обмежується смілива думка вчених, які намагалися оживити Землю. П. Міртін (1577) сформулював положення про "золоте дерево", що нібито росте в центрі планети. Його гілками були жили із золотом. Такі погляди середньовічних рудознавців і алхіміків добре підтверджувалися формою рудних жил, що спостерігалася ними. Тоді ж виникла ідея про "насіння" металів; Б. Паліссі, зокрема, вважав, що це кристали й конкреції піриту в глинах. Більш пізні уявлення.про "дерево металів" зустрічаються в Глаубера (1652), Е. Кьоніга (1703) та ін. Тож легко зрозуміти давньогрецького натураліста й філософа Аристотеля, який жив у IV ст. до н. є. й не лише порівнював Землю з живим організмом, але й говорив про її розвиток, про те, що вона проходить стадії юності, зрілості й старості.
Навіть короткий огляд подібних уявлень минулого дозволяє стверджувати, що багато новітніх або сучасних висловлювань про живу Землю, її життя — не гіперболічне сприйняття якихось окремих порівнянь, а цілком обґрунтована система поглядів. І якщо геологічний термін "жива тектоніка" (назва книги, що розглядає новітні рухи земної поверхні), оповідання К. Г. Стафєєва про життя вулкана або співчуття О. Ленькова оскальпованій Землі можуть трактуватися як своєрідне уособлення, то назва збірки "Життя Землі", яку з 1961 року почав видавати друком Музей землезнав-' ства МДУ, — це вже претензія на інше розуміння умов життєдіяльності, близьке до викладеного тут. І тоді вже цілком зрозумілою стає стаття-твердження 3. П. Полякова в журналі "Трибуна" "Земля — живий організм (про явища природи з погляду вченого)".'
Його слід заспокоїти: у нього були й постійно з'являються однодумці, які самостійно доходять таких же поглядів.
Міркуючи про життя Землі, корисно згадати роботи відомого філософа Б. М. Кедрова, який у 50-х рр. XXст. обґрунтував положення про геологічну форму руху матерії. Вони доповнювали класичні положення. Ф. Енгельса про прості, фізико-хімічні рухи, і більш високоорганізовані її форми — біологічні й соціальні. Геологічні процеси та явища, що становили основу, або суть, відповідної форми руху, мали займати в цій ієрархії проміжне положення, адже ті самі біологічні процеси й біологічна форма життя не можуть розвиватися у відкритому космосі, на базі лише найпростіших механічних і хімічних процесів. У цьому розумінні елементи життєдіяльності можна фіксувати в розвитку як планети в цілому, так і окремих її складових — житті гір, вулканів, ландшафтів, геологічних тіл і навіть окремих мінералів і гірських порід. До речі, ця думка також не нова. Ще в XVI ст. італійський математик, філософ і лікар Джіроламо Кардано у своєму трактаті "Про самоцвіти й кольори" писав: коштовні камені не лише живуть, але й страждають від хвороб, старіють і помирають.
Усе це дає нам можливість спостерігати багатогранне життя нашої планети, у тому числі її складених елементів. І не буде перебільшенням говорити про життя Землі в цілому. А якщо це так, то її, як будь-яку живу істоту, слід берегти. Тим більше, що вона в нас одна. І неповторна, унікальна, на що звертає увагу багато фахівців. Екологи вже давно говорять про необхідність охорони біосфери, атмосфери, гідросфери. Віднедавна до них приєдналися геологи, які заговорили про раціональне використання надр, виділення геологічних пам'ятників природи, охорону геологічного середовища, яким ми, до речі, дуже активно й не завжди грамотно користуємося. Настав час прислухатися до всіх цих закликів.