Добування лисиці з року в рік зменшується, тому слід дозволити полювання на неї тільки в час, коли хутро найдоброякісніше, а не цілорічно, що приводить до винищення її. Останнім часом думка про її "шкідливість" дещо змінилась — винищуючи велику кількість мишей, лисиця приносить сільському і лісовому господарству велику користь.
Вовк необхідний в Карпатах, як співчлен цієї екологічної системи і як вид. Своєю діяльністю він сприяє підвищенню якості мисливських тварин. Але, на жаль, не маємо даних про оптимальне співвідношення чисельності вовка до кількості його жертв, внаслідок чого не можемо управляти його популяцією. Канадські і американські вчені, спираючись на багаторічні дослідження, вважають, що стан динамічної рівноваги наступає тоді, коли на одного вовка припадає 30 лосів. А як у Карпатах, де живе олень, козуля і дика свиня та хижаки рись і ведмідь? Ця справа вимагає вивчення і вирішення. При регулюванні чисельності вовка необхідно застосувати тільки спортивний вид полювання в зимовий період, тобто без капканів, отруєних принад чи винищування виводків у лігві.
Куниця та борсук потребують охорони — перших досить інтенсивно виловлюють браконьєри різними пастками і капканами, а других добувають з-під землі.
Тхір, горностай і ласка знищують значну кількість мишей — заслуговують на якнайбільшу охорону.
Білки, часто попадають в пастки-колибки, наставлені на лісову куницю.
6.3 ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ВІДТВОРЕННЯ ПОПУЛЯЦІЙ
Для Українських Карпат стан популяцій видів, означених тут як великі ссавці, слід визнати неблагополучним. Тенденції зміни їх чисельності інакше як тривожними назвати не можна. Так, порівняно з 1990 роком чисельність оленя благородного й козулі в Івано-Франківській області зменшилася майже вдвічі, у Львівській - на третину, значно спала кількість цих тварин у Закарпатській і Чернівецькій областях. Стабільну, переважно, тенденцію до скорочення виявляє також дика свиня. Динаміку чисельності названих ви-., дів досить повно охарактеризував М. С. Гунчак. На додаток до його невтішної статистики підкреслимо, що показники щільності поголів'я оленя, козулі, дикої свині оптимального рівня практично не досягають. При цьому щільність в угіддях Держкомлісгоспу дещо вища порівняно з угіддями інших користувачів.
Зубр у Карпатах зберігався до початку XVIII століття (гірсько-карпатська форма). Про це відомо з записок Д. Кантеміра (1717). За даними А. Нахлика (1992), останнього карпатського зубра вполювали 1762 року. Реакліматизацію виду розпочали 1965 року. До мисливського господарства «Майдан» тоді завезли 10 зубрів (4 самці й 6 самиць) кавказько-біловезької лінії. Наступних років зубрів випустили на території Буковинського мисливського господарства (1970 року - 8 самців й 11 самиць) і Надвірнянського лісокомбінату (1976 року - 4 самці й 4 самиці; 1978 року - 2 самиці; 1982-го -8 особин). Вилов і перевезення тварини переносили більш-менш задовільно, водночас траплялися випадки загибелі окремих екземплярів відразу після перевезення і випуску в угіддя внаслідок фізичного виснаження та захворювань. Гинули тварини також внаслідок нещасних випадків та від браконьєрства. Максимальної чисельності (понад 250 голів) зубри в Карпатах досягли на початку 90-х років, згодом їх чисельність зменшилася. У трьох осередках розселення на 1 січня 2000 року обліковано 183 особини (у Львівській області - 31, Чернівецькій - 148, Івано-Франківській - 4).
Ведмедів 1991 року обліковано 597 особин, 1995-го - 474, а 1998-го -396 {Гунчак, 1999). На кінець другого тисячоліття залишилося 360 тварин. За 1990-2000 роки відстріляли 6 ведмедів. Щодо відстрілу браконьєрського, то він, за підрахунками М. С. Гунчака, міг досягати 80-90 голів на рік.
Рись у Карпатах дуже нечисленна, нині її кількість ледве виходить за межі 200 особин (усього в Україні налічується до 340 цих тварин).
Причин такої ситуації багато, для їх вивчення, систематизації та обґрунтування необхідних заходів потрібні ретельні комплексні дослідження за єдиною регіональною програмою.
Поза сказаним слід також констатувати, що і на сьогодні в Українських Карпатах великі ссавці - найменш вивчена група наземних хребетних тварин (на відміну від гризунів, рукокрилих, яким присвячено багато різнопланових наукових праць, утому числі докторських дисертацій: гризунам присвячена докторська дисертація М. П. Рудишина, рукокрилим - Ю. Ю. Крочка). Що ж до великих ссавців, то в повному обсязі відсутні навіть біометричні дані. Не систематизовані матеріали про трофейну цінність мисливських видів. Регіональна програма науково-дослідних робіт мала б охоплювати, поряд з іншими, такі питання:
- особливості територіальної (в тому числі у зв'язку з висотною поясністю) та харчової поведінки;
- якісний склад кормів та кормові ресурси;
- реакція на лісогосподарську та екотуристичну діяльність;
- прогнозування ефективності охоронних і біотехнічних заходів.
У найхарактерніших місцях існування згаданих тварин слід закласти маршрути для систематичних стаціонарних спостережень.
При обґрунтуванні заходів щодо збереження і відтворення великих ссавців слід уникати усереднених показників. Загальна площа Українських Карпат - 1384 тис. га - мало що говорить про можливість благополучного існування тут тих чи інших великих тварин. Карпати густо заселені, розчленовані транспортними й іншими магістралями, господарська, в тому числі й лісогосподарська діяльність високоінтенсивна. Традиційні методи природокористування мають переважно екстенсивний характер і вкрай повільно поступаються екологічно невиснажливим методам (сільському туризмові, оздоровленню тощо). В результаті знецінюються кормові й захисні властивості місць можливого існування великих ссавців. Територія поширення цих тварин не суцільна, а розчленована на фрагменти; площа, що забезпечує життєдіяльність виду, може становити дуже невеликий відсоток території. Так, за О. О. Слободяном (1988), індивідуальна територія ведмедя в Карпатах займає близько 1000 га. Якщо це в геометричному окресленні - ситуація одна, якщо в біотопічному - цілком інша. Так чи інакше, а основними притулками великих ссавців стають місця малодоступні або ж малопридатні для господарської діяльності людини. Такі місця - своєрідні комфортні центри ареалу -слід було б паспортизувати, пов'язати в єдину систему природоохоронних об'єктів, визначити екологічні коридори між ними. На основі окресленого в такий спосіб біотопічного каркасу території можна забезпечити найвищу ефективність охорони тварин і біотехнічного піклування про них.
Великі тварини - традиційні об'єкти полювання. Якраз вони насамперед терплять від переслідування людиною та від погіршення внаслідок господарської діяльності умов існування. Для прикладу згадаємо тура, тарпана, їхньої долі ледь не розділив зубр. До Червоної книги України (1994) з великих ссавців, крім зубра, занесено рись, 90% української популяції якої зосереджено в Карпатах.
Зменшення чисельності червонокнижних та мисливських видів пов'язане передусім з антропогенним тиском: погіршенням умов існування внаслідок трансформації середовища, надмірним добуванням. Тією чи іншою мірою це характерно для всієї Європи. В додатку III до Бернської конвенції про охорону дикої флори й фауни (1979) включено всі види, які в цій конвенції розглядаються. Назріло, на наш погляд, питання про занесення до Червоної книги України й ведмедя бурого. Теперішня його чисельність значно менша від низки червонокнижних видів (борсука - до 10 тис, видри - 1,5-2 тис, зубра - 550). У країнах, де ведмедя взято під охорону, його чисельність помітно зросла.
Окремого розгляду потребує проблема регулювання чисельності вовка. Вирішувати її у відриві від комплексу еколого-фауністичних та господарських факторів не можна. Мисливці не здатні дублювати роль цього звіра в екосистемі. В Українських Карпатах про це свідчить порушена вікова і статева структура популяцій ратичних, щодо оленячих - ювенілізація стад, кількісне переважання самок над самцями, участь у розмноженні молодих, фізично ще не зовсім сформованих самців. Змінити схему відстрілу, щоб виправити ситуацію, мисливцям не вдається. Реалістично, отже, здійснювати кількісну і якісну селекцію вовчого племені з обов'язковим щодо цього контролем.
Вовк у місцях свого поширення викликає посилену цікавість науковців і громадськості. На заповідних територіях, на відміну від тих, де ведеться господарська діяльність, система «рослинність - ратичні - вовки» з часом набуває здатності до саморегуляції і відтоді не потребує втручання людини. Довголітні спостереження за цими хижаками у Воронезькому заповіднику (Російська Федерація) показали, що такий розвиток подій забезпечується завдяки специфічному розподілові території між членами вовчої зграї: кожен із них залежно від віку, статі й соціальної позиції використовує ті або інші ділянки території. Поза тим, від покоління до покоління передаються традиції зграї, пов'язані з використанням кормових і захисних ресурсів. Коли досягається баланс між ратичними і вовками, останні за межами заповідних угідь практично не полюють.
У 1992 році в Ріо-де-Жанейро на другій конференції ООН «Довкілля і розвиток» (перша відбулась у Стокгольмі 1972 року) було концептуально окреслено програму збалансованого розвитку світової економіки на засадах узгодження економічних потреб суспільства з екологічними можливостями біосфери. Незбалансованість потреб і можливостей веде до поглиблення, а в підсумку до незворотності змін життєвого середовища і тварин, і людей. Наукові розробки щодо збалансованого розвитку економіки повинні мати детальний аналіз і довготривалий прогноз природокористування. Опублікований не так давно проект «Концепції сталого розвитку України»* фактично залишає поза увагою тваринний світ (і як природний ресурс, і як складник будь-якої екосистеми), не торкається аспектів природокористування в екологічно вразливих регіонах, не враховує сільського способу господарювання, що переважає в Карпатах. На планеті, і так само в Україні, фактично існують два екотипи людини: міський і сільський. Спосіб життя міського і сільського населення відрізняється у сферах споживання, освіти, доступу до інформаційних ресурсів та цінностей цивілізації. Загалом, місто і село - це різні соціально-психологічні середовища з певним інформаційно-технічним та соціальним розривом між ними. В особливостях і традиціях природокористування сільського типу, може, й закодована відповідь на питання про екологічну стабільність Карпатського регіону та можливість збереження тут аборигенної фауни загалом і фауни великих ссавців зокрема.