Олива — найбільш довголітня з усіх культурних рослин. На Святій Землі окремі оливові дерева сягають двохтисячолітнього віку і є живими пам’ятками історії, свідками євангельських подій. Назва Гетсиманського гаю, де страждав і молився Ісус, перекладається як «олійне точило» — камінь, з-під якого під тиском тече оливкова олія. У цій священній місцині й досі збереглося кілька древніх оливових дерев; християнські ченці збирають кісточки плодів і роблять з них чотки.
Зображуючи природу біблійної країни, письменники й поети не оминали оливу. Вона є окрасою краєвиду в поемі Пантелеймона Куліша «Магомет і Хадиза»: «Скрізь пишно слалися, мов златоткані ризи, лани хвилястого, густого жнива, і обіймалася з виногроном олива».
В Україну оливкова олія завозилася з теплих країв, переважно з Туреччини, і була досить дорогою. Її замінник для харчових потреб знайшовся лише на початку позаминулого століття, коли з американської «сонячної квітки», яка спочатку була суто декоративною, народні селекціонери вивели промислові сорти соняшника. Соняшники прикрасили наші краєвиди незгірше від біблійних олив на радість бджолярам і поетам.
Та якщо соняшнику холоди не страшні, бо він устигає вирости й дати насіння за одне літо, то оливові дерева потребують сухого, спечного літа і м’якої, вологої зими, тобто субтропічного клімату. Вони витримують лише короткочасні морози. Тому-бо культура оливи прижилася в нас тільки на південному узбережжі Криму. Але й тут є олива-патріарх! Під Ялтою, у Нікітському ботанічному саду росте могутнє оливове дерево, що досягло 500-річного віку…
Список використаної літератури:
Рослини в українській культурі. – К., 2000.
Рослини в нашому житті. – Харків, 1999.