- 70 -
во ( до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР) передачу майна та фінансових ресурсів розташованих на территорії України підприємств, установ та об` єктів,.. що перебували у віданні цих організацій, Фонду державного майона України.
У зв` язку з невизначеністю в законодавчому порядку правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Верховна Рада України Постановою “ Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР” від 4 лютого 1994 р. встановила, що тимчасово ( до законодавчого визначення суб`єктів права власності зазначеного майна) воно є загальнодержавною власністю. За фондом державного майна України було закріплено право роспоряджатися майном загальносоюзних громадських організацій у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій ( їх структурних підрозділів).
У листопаді 1996 р . Верховна Рада України доручила Фонду державного майна України разом з відповідними громаськими організаціями України до 1 січня 1997 р. провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР станом на 24 серпня 1991 р. і подати Верховній Раді України перелік суб`єктів,. У віданні яких перебуває це майно.
Цією ж постановою передбачена підготовка проекту Закону України про власність на майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР.
2.5. Власность релігійних організацій.
Релігійні організації , як і інші юридичні особи можуть мати у власності певне майно. Відповідно до ст.? Закону України “ Про свободу совісті та религійні організації” від 23 квітня 1991 р. релігійними організаціями в Україні є релігійні громади,. Управління і центри, монастирі, религійні братства, місіонарські товариства( місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазаначених религійних організацій.
- 71 -
У власності религійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт,. Кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності. Власність религійних організхацій формується внаслідок придбання або створення ними майна за рахунок власних коштів, за рахунок майна, пожертвуваного громадянами , організаціями, переданого державою, а також придбаного на інших підставах, передбачених законом ( ст. 18 ) . Религійним організаціям заборонено примусового обкладати віруючих майновими зборами.
Религійні організації у порядку, визначеному чинним законодавством, мають право для виконання своїх статуних завдань засновувати видавничі,. Поліграфічні, реставраційно-будівельні, сільскогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади ( притулки, інтернати, лікарні тощо). Яким надаютьсмя права юридичної особи ( ст.19 ).
У разі припинення діяльності релігійної організації майнові питання вирішуються відповідно до її статуту і чинного законодавства,. А майно, надане їм у користування державними, громадськими організаціями або громадянами, повертається його колишньому власникові. На майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернене стягнення за претензіями кредиторів. За відсутності правонаступників майно релігійної організації, яка припинила свою діяльність, переходить у власність держави (ст. 20).
Нині триває процес формування власності релігійних організацій за рахунок майна, вилученого у них Радянською владою, у зв'язку з чим у практиці виникає цілий ряд проблем, на яких необхідно зупинитися детальніше.
В СРСР і УРСР діяв принцип: релігійна громада і церква в цілому не можуть бути суб'єктами права власності. Церковне майно після його примусової націоналізації більшовицько-радянською владою в результаті Жовтневої революції 1917 р. набуло статусу державного.
Після встановлення на території України Радянської влади (на території західних її областей — з 1939 р.) Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду
- 72 -
України від 19 січня 1919 р. церква була відокремлена від держави, а належне їй і релігійним громадам культове майно оголошено народною власністю (п. 13), виходячи з принципового положення, закріпленого в п. 12 Декрету, що "жодні церковні та релігійні громади не мають права володіти власністю". Крім названого Декрету, націоналізація культового майна на території України відбувалася відповідно до таких актів. Згідно з Декретом Ради Народних Комісарів України від 17 травня 1919 р. "Про передачу майна монастирських, церковних та інших релігійних установ Народного комісаріату соціального забезпечення" все майно церковних монастирських установ усіх культів, крім храмів і предметів, призначених для богослужіння, земель і лісів, маєтків і будівель сільськогосподарських з живим і мертвим реманентом, сільськогосподарським і племінним та продуктивним тваринництвом; підприємств, пов'язаних із сільським господарством і промисловістю, було передано у відання Народного комісаріату соціального забезпечення. Храми та предмети релігійних обрядів і богослужіння перейшли у відання та на облік місцевих рад депутатів трудящих районного та міського рівня, і за їх постановами могли передаватися у користування релігійних товариств (громад), що підтверджується п. 4 Декрету від 19 січня 1919 р. (статті 360—375 Адміністративного кодексу УРСР 1927 р.) та Положенням про релігійні об'єднання в Українській РСР від 1 листопада 1976 р.
Землі та ліси, що належали монастирям, згідно з Декретом Ради Народних Комісарів УРСР "Про націоналізацію всіх колишніх церковних, монастирських, удільних, міських і поміщицьких земель" від 3 квітня 1920 р. були оголошені державним майном УРСР без будь-якого викупу і перейшли у відання та на облік місцевих лісових органів.
Постановою Народного комісаріату освіти України "Про духовні училища і семінарії" від 15 лютого 1919 р. всі духовні училища і семінарії з майном і кредитами перейшли у відання та на облік Народного комісаріату освіти і були перетворені на школи загальноосвітнього характеру. Підприємства, які належали церкві, були націоналізовані разом з іншими у державну власність.
- 73 -
Норми перелічених актів Радянської влади про націоналі'зацію культового майна кодифіковано в статтях 360—375 Адміністративного кодексу УРСР, затвердженого Постановою ЦВК УРСР 12 жовтня 1927 р. Згідно зі ст. 366 цього кодексу молитовні будівлі спеціального типу та культове майно, що перебуває на обліку органів Радянської влади, є державними (за винятком майна, що його приватні особи тимчасово передають релігійним громадам).
Культове майно Греко-католицької церкви націоналізуваліося у державну власність відповідно до рішення Собору Греко-католицької церкви, який відбувся у м. Львові 8—10 березня 1946 р.
Аналіз перелічених правових актів показує, що націоналізоване культове майно перейшло в загальнодержавну власність і було передано на облік місцевим органам державної влади районного і міського рівня і передавалося ними у безкоштовне користування на договірній основі релігійним громадам, відносини між якими регулювалися нормами статей 324—331 ЦК України та умовами договору.
Правовий режим деякого культового майна визначався .окремими ормативними актами. Зокрема, це постанови Ради Міністрів УРСР "Про перелік пам'яток архітектури, які підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям “ від 5 квітня 1991 р. № 83 та Кабінету Міністрів України "Про виключення окремих об'єктів із переліку культових споруд — визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям" від 8 червня 1992 р. № 311.
Відколи прийнято Постанову Кабінету Міністрів України "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" від 5 листопада 1991 р. № 311 державна власність, до якої належало і культове майно, була поділена на загальнодержавну та відповідні рівні залежно від адміністративно-територіального устрою України (обласна, Республіки Крим, міська, районна, районна в місті, сільська і селищна).
Зазначена постанова не містила конкретної норми щодо передбаченого нею
- 74 -
розмежування за рівнями власності культового майна. Але оскільки водночас із прийняттям цієї постанови набрав чинності Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", то згідно з ним (ст. 17) культові будівлі і майно, що становили державну власність, мали передаватися організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або повертатися у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями виконавчих комітетів обласних, Київської і Севастопольської міських рад народних депутатів (згодом відповідних державних адміністрацій). Отже, можна вважати, що державне культове майно згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 311 було віднесено до того рівня власності, до якого належали організації, на балансі яких воно перебувало. Залежно від цього і слід визначати суб'єкта права такої власності, як це передбачено статтями ЗІ і 32 Закону України "Про власність".
Постанова Кабінету Міністрів України передбачала також можливість передачі відповідними виконкомами рад народних депутатів культового майна, що перейшло в обласну комунальну власність, у власність міст, районів, сіл і селищ у порядку, встановленому п.3 постанови .У цих випадках визначатимуться конкретні суб`єкти права такої власності, які мають право нею розпоряджатися, у т.ч. і передавати ( повертати ) у власність религійним організаціям.
Отже, за змістом норм зазначених нормативних актів облвиконкоми правомірно і в межах наданої їм Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" компетенції приймали рішення про повернення у власність релігійних організацій культового майна в період від дня набуття чинності зазначеного закону (6 червня 1991 р.) і до дня набуття чинності Постанови Кабінету Міністрів України № 311 (5 листопада 1991 р.)- До прийняття цієї постанови об'єкти комунальної власності (ст. 35 Закону України "Про власність") конкретно не були визначені, а відповідно і визначені ст. 32 Закону України "Про власність" суб'єкти не могли реалізувати свої повноваження щодо управління комунальним майном.