Підписання Ризького мирного договору привело до встановлення східної межі Польщі, але визначення решти меж країни на цьому не завершилося. Межа з Німеччиною була встановлена Версальським мирним договором, але не розмежованими залишалися райони на півдні Східної Пруссії (Мазури) і у Верхній Сілезії. 18 липня 1920 р. відбувся плебісцит в Мазурах показав, що польське населення не поспішає об'єднуватися з воюючою державою, і ця територія залишилася у складі Німеччини. У Верхній Сілезії ситуація була досить напруженої, і в січні 1920 р. туди були введені міжнародні війська Англії, Франції і Італії для підтримки порядку. Проте в серпні 1920 р. поляки, що складали велику частину населення сільських районів, підняли повстання і створили польську адміністрацію. Проте за наполяганням Антанти, повстання було згорнуто, і як компроміс була створена поліція на паритетних початках з німців і поляків. Врешті-решт, 20 березня 1921 р. у Верхній Сілезії відбувся плебісцит, в ході якого населення території східне річки Одер висловилося за приєднання до Польщі. Не дивлячись на цей результат голосування, Англія і Італія, що прагнули ослабити французького союзника, наполягала на передачі Польщі лише половини цієї території.
Це рішення привело до того, що 2 травня 1921 р. на підприємствах Верхньої Сілезії поляки почали страйки, а наступного дня знов спалахнуло повстання. Офіційно Польща не втручалася в події, але приватним порядком немало польських військових брало участь в них. Природно, країни Антанти зажадали припинити безлади, і хоча повсталі зайняли майже всю територію, населення яке висловилося за об'єднання з Польщею, окрім крупних міст, їм довелося припинити повстання. В середині червня було досягнуте перемир'я між німцями і поляками, а в кінці місяця з Верхньої Сілезії під тиском Антанти почався висновок польських і німецьких озброєних загонів. 20 жовтня 1921 р. конференція послів Антанти вирішила передати Польщі 1/3 території Верхньої Сілезії, але підприємства, що знаходилися на ній, залишалися за їх власниками (переважно німцями), а для товарів цих підприємств було встановлено п'ятирічне безмитне ввезення до Німеччини. З свого боку Польща створювала на переданій території особливий сейм — орган місцевого самоврядування.
2.2. Реалізація Ризького договору
У радянсько-польських відносинах першої половини 1920-х років основними питаннями були реалізація встановлень Ризького договору і закріплення на міжнародній арені. При цьому положення Польщі і Радянських республік було різним. Польща була загальновизнаною державою, що полягала в союзі з Францією, хоча і що мав різні прикордонні проблеми. Тоді як Радянські республіки були визнані всього лише де-факто, тому для них була важлива будь-яка дипломатична угода, що робить їх повноправними учасниками міжнародних відносин. Крім того, було абсолютно ясно, що країни, що межували з Радянськими республіками, швидше підуть по шляху повного їх визнання. Цілком зрозуміло, що відносинам з Польщею — найбільшим західним сусідом — були особливо важливі. Польське керівництво чудово розуміло вигоди свого положення і прагнуло використовувати їх для деякої ревізії Ризького договору. Перш за все, Варшава прагнула не поспішати з реалізацією встановлень договору, оскільки їй, крім всього іншого, доводилося враховувати думку країн Антанти відносно контактів з Москвою.
Все це привело до того, що навіть рішення найпростішого питання про встановлення дипломатичних відносин між Польщею і Радянськими республіками (стаття 24 договору) зажадало певного часу. Перш за все, Варшава запропонувала обмежитися взаємним призначенням повірених в справах або підтримувати дипломатичні відносини через дипломатів, акредитованих в Латвії. Зрозуміло, що Москву не влаштовувало подібне рішення чітко обумовленого в договорі питання. 19 і 25 травня РРФСР зверталася до Польщі з пропозицією реалізувати статтю 24 Ризького договору і дозволити Л. М. Карахану на початку червня прибути до Варшави як повноважений представник[5,c. 26-27]. 4 червня Польща відповіла, що прийме радянського повноваженого представника тоді, коли польський дипломат прибуде до Москви. Польська преса розвернула кампанію по обговоренню позитивних і негативних сторін нормалізації відносин з східним сусідом. Хоча Т. Филипович був призначений польським послом в Москві ще 1 липня, до місця служби він прибув лише 4 серпня, напередодні до Варшави прибув Карахан[5,c. 49-50]. З УРСР дипломатичні відносини були встановлені лише 6 жовтня, коли польські дипломати прибули до Харкова, а українські — до Варшави.
Важливим питанням двосторонніх відносин була проблема репатріації військовополонених і цивільних осіб. Для її вирішення було створено дві змішані радянсько-польські комісії, і вже в березні 1921 р. почалася репатріація військовополонених. Правда, обидві сторони мали один до одного певні претензії: радянська сторона вимагала пом'якшити режим в польських таборах для радянських військовополонених, а польська була незадоволена тим, що їхні військовополонені, що повертаються, як і репатріанти, були в значній мірі носіями більшовицьких ідей. У результаті польська сторона, прагнучи уповільнити репатріацію, щоб встигнути профільтрувати тих, що повертаються, відмовилася від розширення мережі пропускних пунктів на межі, і репатріація затягнулася до осені 1923 р.
Немало проблем у сторін було з демаркацією межі. 2 травня 1921 р. в Мінську почала роботу змішана прикордонна комісія, але до кінця липня польська сторона фактично саботувала її роботу. Коли ж сторони перейшли до конкретної демаркації, то Польща зажадала відсунути межу на схід в деяких місцях на 1-2, а то і 30 км. У результаті тільки в листопаді 1922 р. межа була проведена на місцевості і передана адміністративним і прикордонним властям сторін, а повністю робота прикордонної комісії завершилася лише в серпні 1924 р.
Але найважчим для обох держав питанням було виконання статті 5 Ризького договору, що передбачала відмову сторін від підтримки ворожих один одному організацій на своїй території. Восени 1920 р. в Польщі було інтерновано близько 35 тис. військовослужбовців із загонів З. Булак-Балаховіча, Б. Перемикина, Б. Савінкова, З. Петлюри. Проте в таборах для інтернованих зберігалися військові структури і велися військові заняття, тобто йшлося не стільки про інтернованих, скільки про тимчасово роззброєні військові загони. Якщо ж врахувати, що їх офіцери не роззброювалися, а озброєння складалося поряд з таборами, то цілком зрозуміло турбота радянської сторони. Крім того, політичні організації УНР і білогвардійців цілком легально діяли в Польщі, а радянські протести призводили лише до того, що одні організації закривалися, а замість них виникали інші. Велику увагу радянська сторона надавала припиненню діяльності петлюрівського уряду, центром дії якого був Тарнов. Петлюрівські війська під керівництвом Ю. Тютюнника в співпраці з польською розвідкою вели закидання на територію УРСР шпигунів і банд формувань[5, c. 34-36].
Весною 1921 р. польський генштаб допоміг Тютюннику підготувати план операції з метою захоплення Кам’янець-Подільська і подальшого настання на північ Правобережної України, а з території Румунії генерал Гуляй-Гуленко повинен був наступати на Одесу. Проте радянські чекісти заарештували декількох кур'єрів і петлюрівських груп в прикордонні, і операція була відкладена. РРФСР і УРСР 11 і 16 квітня 1921 р. протестували проти збереження в Польщі всіх цих антирадянських організацій. Природно, Варшава 19 і 29 квітня заперечувала свою підтримку. 4 липня Москва зажадала вислати від Варшави з Польщі найвідоміших діячів білої еміграції. Зрозуміло, що Польща виказала контр претензії, а Москва припинила роботу змішаної спеціальної комісії до тих пір, поки з Польщі не вишлють головних російських білогвардійців і їх діяльність не буде припинена.
Зрозуміло, що відчуваючи так істотну підтримку, Польща могла проявляти значну зовнішньополітичну активність в Східній Європі, прагнучи знайти статус великої держави. В цих умовах польське керівництво не поспішало реалізовувати встановлення Ризького договору, тим більше що влітку 1921 р. в Радянській Росії почався голод і виникла надія, що влада більшовиків ляже. У цей момент Антанта вирішила підштовхнути події. 3 вересня 1921 р. Франція запропонувала Польщі спрямувати РРФСР ультиматум, у разі відхилення якого слід було почати війну. З свого боку Париж також обіцяв спрямувати до Москви ультиматум і схилити до цього Румунію. Проте радянська дипломатія, дізнавшись про ці наміри, зрадила їхні гласності. Природно, що Польща і Франція заявили про те, що ніяких пропозицій не було. Правда, це не перешкодило Польщі поцікавитися у Німеччини, які поступки у верхньосилезському питанні дозволять Варшаві розраховувати на нейтралітет Берліна у разі нової радянсько-польської війни. 5 вересня Польща закрила східну межу, стянув туди додаткові сили жандармерії. З свого боку Москва 9 вересня знов зажадала припинити від Варшави допомогу білогвардійцям[9,c. 24-25].