У другій половині 1922 р. Москва неодноразово піднімала перед Варшавою питання про торговий договір, але Польща, посилаючись на невизнання радянської монополії зовнішньої торгівлі, ухилялася від переговорів. З свого боку Варшава вимагала виконання Москвою фінансових зобов'язань за Ризьким договором. Проте 19 вересня 1922 р. почалися переговори про поштово-телеграфну конвенцію, яка була підписана 23 травня 1923 р. Восени 1922 р. відновили роботу реевакуаційна і змішана комісії. Події 1923 р. в Німеччині привели до тому, що Польща провела мобілізацію 800 тис. резервістів. Тим самим польська армія могла бути використана або для допомоги Франції проти Німеччини, або для недопущення радянської допомоги Німеччини. Варшава неодноразово заявляла про свою готовність підтримати Францію, якщо Париж попросить її про це. З свого боку Радянський Союз запропонував Польщі, Чехословаччині, Естонії, Латвії і Литві зберігати нейтралітет і заявив, що не потерпить їх військові дії проти Німеччини[12,c. 78].
У той же час радянська сторона знов спробувала налагодити економічні відносини з Варшавою, але польська позиція залишалася непохитною, і новий раунд переговорів завершився безрезультатно. Польський уряд не порахувався з тим, що польські бізнесмени прагнули вийти на радянський ринок, і з політичних міркувань займало непримиренну позицію. Проте 30 липня на паритетних початках було утворено «російсько-польське АТ» (Роздоль), що займалося організацією торгівлі між СРСР і Польщею і за її межами. В 1923—1925 рр. на радянсько-польській межі мали місце нові інциденти з банд формуваннями, що діяли з території Польщі, і СРСР припинив відправку до Польщі золота і коштовностей. 18 червня Варшава зажадала відновлення передачі цінностей, але Москва, у свою чергу, запропонувала їй відшкодувати збиток від набігів. Польська сторона бойкотувала Всесоюзну сільськогосподарську виставку в Москві, на яку були запрошені як польські фірми, так і члени польського уряду. Більш того, польська сторона прагнула перешкоджати радянському транзиту до Німеччини, де продовжувалися безлади, розглядаючи його як підтримку боєздатності Берліна. В жовтні 1923 р. СРСР вів переговори з Польщею і прибалтійськими країнами з питання про транзит і нейтралітет відносно Німеччини, але далі за загальні розмови Варшава не пішла. Одночасно Польща попереджала Англію і Францію про радянську загрозу, але подібні заяви не сприймалися на Заході всерйоз.
Тим часом продовжувалися радянсько-польські переговори про рішення фінансових питань Ризького договору. Польська сторона виставила претензії на 75 млн. рублів за евакуйовані матеріальні цінності в 1915 р., правда, значна частина польських вимог не була належним чином документована. Проте радянська сторона, зацікавлена в збереженні нормальних відносин, нерідко йшла на поступки, що, втім, не заважало Польщі використовувати всі ці труднощі в антирадянській агітації. З грудня 1921 р. по 1 червня 1924 р. Польщі було передано устаткування 28 заводів і багато розрізненого устаткування, евакуйованого з її території в роки Першої світової війни. Одночасно змішана розрахункова комісія розглядала питання про приватні фінансові претензії польських громадян. Врешті-решт радянська сторона згодилася виплатити по цих претензіях 1 081 120 185 польських марок (2 195 золотих рублів, або 1 114 доларів), але Варшава відмовилася, і питання було надовго відкладено. Крім того, Польща прагнула отримати більше 6 млн. рублів золотом за евакуйовану худобу і 15 млн. золотих рублів за евакуйовані непромислові товари приватних осіб. Природно, що Москва відхилилася від виплати так завищених сум. Одночасно відбувалася передача Польщі культурних цінностей (архіви, бібліотеки, музеї і т.п.), вивезених з Польщі з кінця XVIII століття. У результаті 25 серпня 1924 р. була підписана радянсько-польська угода про реевакуацію і компенсацію майна[4, c. 636], а 2 грудня 1924 р. СРСР передав Польщі 102 913 доларів. Передача основної частини культурних цінностей завершилася угодою від 16 листопаду 1927 р., по якому сторони вирішили продовжувати цю роботу без яких-небудь тимчасових обмежень. СРСР залишився винен Польщі 30 млн. золотих рублів — цих грошей у Москви просто не було. Оскільки золотий запас поповнювався завдяки розширенню зовнішньої торгівлі, радянська сторона вказала, що сама Польща, відмовляючись від укладення торгового договору, не дозволяє прискорити виплату цих засобів. Все це дозволило Москві не поспішати з погашенням даного платежу[1, c. 191].
Важливе значення в радянсько-польських відносинах відігравало питання про виконання польською стороною ухвал Ризького договору щодо надання культурних прав білорусам і українцям в східних районах країни. 17 грудня 1920 р. польський сейм прийняв закон про націлювання землею солдатів, що відзначилися в радянсько-польській війні, і до кінця 1922 р. в східних районах Польщі землю отримало близько 25 тис. сімей. Ці переселенці розглядалися польським керівництвом як опора майбутньої полонізації околиць. Замість національних шкіл, що закривалися, відкривалися польські. Зрозуміло, що місцеве населення негативно віднеслося до полонізації, і поступово в східних районах Польщі формувався національний рух, помітніший в Східній Галіції. 15 березня 1923 р. конференція послів Антанти визнала де-факто межі Польщі з Литвою і СРСР, закріпивши в її складі Східну Галіцію і Віленину. Це викликало протест Москви і Києва, що заявили про невизнання ними цього рішення[10,c. 152-153].
10 травня 1924 р. СРСР звернув увагу Польщі на те, що «переслідування національних меншин прийняли масовий і систематичний характер», і привів конкретні факти насильства польських властей над населенням східних околиць. Природно, Варшава відхилювала ці претензії, оголосивши їх втручанням у внутрішні справи Польщі. 12 серпня в ході переговорів з Англією радянська сторона знов заявила про необхідність надання населенню Східної Галіції права на самовизначення. Польська сторона 23 серпня заявила Москві, що ніякого питання про Східну Галіцію не існує, і посилила каральні заходи проти білоруського і українського населення. Природно, СРСР 5 вересня підтвердив незмінність своєї позиції в питанні про рішення долі Східної Галіції, а 9 вересня спростував виказані в інтерв'ю польського військового міністра В. Сикорского звинувачення СРСР в організації «бандитських нападів на нашій східній межі»[4,5, c. 323 – 326, c. 444-448].
У відповідь польська сторона 16 вересня заявила, що згідно з Ризькою угодою обидві сторони відмовилися від «всяких прав і домагань на землі» по обидві сторони межі, і тому радянська сторона не має права робити зауваження з питання про Східну Галіцію, яка є територією Польщі. 22 вересня Москва вказала, що її заяви відносяться не до фактичної приналежності території Східної Галіції, а до тієї форми, в якій це питання було вирішено без участі СРСР і без урахування думки самого населення цієї території, що було свого часу обіцяне країнами Антанти. Що стосується докорів Варшави втручання у внутрішні справи Польщі, на це було справедливо заявлено, що підтримка польським представником в Лізі Націй грузинського емігрантського уряду в обстановці заколоту в Грузії і є прямим втручанням у внутрішні справи СРСР[5,c. 326-327].
ВИСНОВКИ
Росія і Польща ось вже більше тисячі років є сусідами. Як завжди, російсько-польські відносини охоплювали широкий спектр явищ — від боротьби за визначення своїх меж до глибоких культурних зв'язків. Розглядаючи радянсько-польські відносини 20—30-х років XX століття, важко не помітити їх глибинного зв'язку з попереднім розвитком. Звичайно, нові соціально-політичні і націоналістичні ідеї, так популярні у той час, наклали свій неповторний відбиток на розвиток відносин між двома країнами. Смуга нового переділу миру і Східної Європи, зокрема, що відкрилася Першою світовою війною, безпосереднім чином втягнула з свою водоверть і Росію, і Польщу.
Радянсько-польські відносини спочатку були обтяжені проблемами територіального розмежування різних регіонів колишньої Російської імперії. До цього додавалася ще майже 100-річна пропаганда в Польщі ідеї про «історичну вину Росії», яка була досить широко поширена серед польської інтелігенції, а після 1915 р. всіляко насаджувалася серед польського населення спочатку германо-австро-угорським окупантами і потім керівництвом Другої Речі Посполитої. Для Варшави ця ідея служила обґрунтовуванням польського націоналізму і виправданням територіальних домагань до своїх східних сусідів. Крім того, радянсько-польські відносини не могли не нести на собі відбитку бурхливої епохи Революції і Громадянської війни в Росії і Східній Європі. В результаті національні ідеї тісно перепліталися з соціально-політичними, що лише посилювало взаємну неприязнь. Але все таки основною суперечністю між Москвою і Варшавою було територіальне розмежування, яке кожна сторона представляла по-своєму, що ховалося за цією строкатою ідейно-політичною ширмою.
Польське керівництво виходило з того факту, що території, що розділяють Польщу і Росію, населені неросійськими народами (білорусами, литовцями, українцями, євреями і т.д.) з вкрапленнями поляків, що служило йому обґрунтовуванням домагань на межі 1772 року.
Важливо також відзначити, що в умовах запеклої Громадянської війни радянське керівництво прагнуло мирно домовитися з Польщею про межу, але експансіоністські домагання Варшави не дозволили реалізувати цей варіант. Польське керівництво виходило з того очевидного факту, що, хоча країни Антанти були прихильниками збігу польської етнографічної і державної меж на Сході, європейське територіальне врегулювання було для них важливо. Цей момент слід було використати і захопити якомога більшу територію, щоб не тільки відновити польську державність, але і завдати максимального збитку своїм сусідам, що повинне було, на думку захоплюваного честолюбними планами польського керівництва, дозволити Польщі добитися статусу великої держави.