Німці на українських землях. Перші згадки про появу німців на українських землях можна зустріти в пам'ятках ще за часів Київської держави. її розвиток зумовив розширення економічних, політичних та культурних зв'язків з країнами світу, особливо Європи. Вже в XIст. спостерігається поява німців-купців у складі посольств. їх невеликі групи походять з Відня, Любека, Ренсбурга, Майнца.
Вони започатковують торгівельні стосунки з Києвом, Володимиром-Волинським, Луцьком та іншими містами. Спочатку переважна частина німців оселялася в містах.
Залучення німців до життя на землях Російської імперії досить інтенсивно розпочалося ще за часів імператора Петра І, на початку XVIIIст.
Активне переселення їх на землі Причорномор'я розпочалося після Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. Але переважну більшість серед тих переселенців становили українці. Згідно з маніфестами Катерини II від 4 грудня 1762 р. і 22 липня 1763 р., їм надавались широкі привілеї: свобода віросповідання, звільнення від податків, військової повинності, право на місцеве самоврядування, до 65 десятин землі на родину. В 1870 р. ці особливі права було скасовано, тобто привілеї існували понад 100 років і сприяли економічному розвитку цих регіонів та зростанню кількості населення в них.
У 1786 р. на Півдні України з'явилися німецькі колоністи-меноніти, а з 1803 р.— вихідці з Пруссії та Баварії. На цій землі також оселялися греки та болгари, згодом — гагаузи, чехи, поляки та євреї, переселенці з Балкан, Прибалтики, Білорусі та Правобережжя України.
В Україну масове переселення розпочалося ще за часів Катерини II, наприкінці 70—80-х років XVIIIст. З метою просування і мирного освоєння Чорноморського узбережжя німців з інших держав заохочували оселятися на землях, які були вільні й сьогодні входять до Донецької, Миколаївської, Херсонської, Одеської, Запорізької областей та АР Крим.
Німецькі землеробські колонії з'явились наприкінці XVIIIст. Вони серед іноземних колоністів користувалися найбільшими привілеями царського уряду.
До початку XXст. кількість німців зростала в усіх губерніях, особливо в південних і західних. Найбільш заселеними були Олександрійський, Мелітопольський і Бердянський округи Катеринославської губернії; Херсонський, Миколаївський і Одеський округи Одеської губернії.
Німецьке населення в цих округах перевищувало за кількістю всі інші національні меншини. Лише в Одеській губернії налічувалося на той час 258 сіл, де мешкали німці.
У Криму німецьке населення розташовувалось переважно в степовій зоні (багатолюдні колонії Майфельд, Нейдорф, Цюріхталь, Ак-меїх та ін.), в передгірській — Нейзац, Фріденталь. Певна кількість німців населяла
міста — Судак, Феодосію та ін. Всього на Півдні України було 854 німецьких колоній і 133 хутори, а кількість населення в них у 20-х роках становила 385,5 тис. осіб. Німецькі села Півдня України до 1914 р. були заможнішими за інші. Серед них заможних селян було понад 80%. З початком Першої світової війни ставлення до них змінилося. їх позбавили податкових і кредитних пільг, частини громадських земель, а пізніше і права голосу на виборах в Установчі збори1.
Наприкінці XIXст. на українських землях, що входили до складу Російської імперії, мешкало 378 тис. осіб німецького походження. За своєю кількістю вони поступалися лише українцям, росіянам та євреям, тобто були четвертим національним загоном і становили 1,8% всього населення України.
Життєві ускладнення для німців, які мешкали на землях Російської імперії, розпочалися ще за часів Першої світової війни. Німців, які оселилися на Волині, Холмщині, вивезли на Схід, до Сибіру.
Крім уже згаданих росіян, євреїв та німців до найбільш численних народів, які мешкали на території України в 1897 р., також належали поляки — майже 268 тис. осіб, молдавани — 185,5 тис. осіб, греки — 58,3 тис. осіб, болгари — 59,8 тис. осіб, білоруси — 67,1 тис. осіб, чехи — 11,4 тис. осіб, інші — 67,1 тис. осіб (усього на той час в Україні — 20 649 848 осіб, щодо яких проведено підрахунки, при загальній кількості населення 21,2 млн. осіб).
Слід підкреслити, що на той час переважна більшість населення українських земель мешкала в сільській місцевості, тобто за родом занять була аграріями. Так, у містах проживало лише 12,7% усього населення, українців — 5,4%, росіян — 42,2%, євреїв — 43,6%, поляків — майже 30%, німців — 7%.
Отже, з усіх найбільш численних національних загонів, що мешкали на території українських земель, українці були найбільшим аграрним загоном. Більш того, на той час найбільшим міським загоном тут стали євреї та росіяни. Росіян у наших містах було 881,2 тис. осіб, у той час як українців — 849,6 тис. осіб3.
Таким чином, як і в попередні часи, протягом XVIII—XIXст. українські землі під владою Російської імперії були багатонаціональними. Внаслідок експансіоністської політики Російської імперії за цей час найшвидшими темпами зростає кількість росіян, які стали другим після українців національним загоном як за кількістю, так і за питомою вагою серед усього населення.
Перша світова війна, боротьба українського народу за незалежність, яка закінчилася в 1920 р., негативно вплинули на стан економічного розвитку. Тому в 1926 р. серед двадцяти дев'яти з половиною мільйонів населення УРСР питома вага мешканців міст становить до 18,5%.
Курс на індустріалізацію, проголошений радянською владою наприкінці 1925 р., сприяв швидкому розвитку промислового виробництва, механізації праці в усіх галузях економіки в тому числі в сільському господарстві.
Це зумовило швидкі темпи перерозподілу населення на користь міст. На початку вересня 1939 р., тобто перед приєднанням до України Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, в містах вже проживало 36,8%. Оскільки в приєднаних землях розвиток економіки, зокрема промисловості, на той час був значно нижчим, то перерахунки на сучасні межі України частки мешканців міст у 1939 р. показали, що кількість міського населення зменшилася до 33,5%.
У післявоєнний період урбанізація триває. У 1959 р. в Україні у містах вже проживало 45,7%. В наступні шістдесяті—вісімдесяті роки темпи урбанізації поступово уповільнюються. Так, якщо через одинадцять років, у 1970 р., в містах мешкало 54,5%, то ще через дев'ять років — 61,3%, а в 1989 р. — 66,9%.
Таке уповільнення урбанізації населення наочно відбиває становище, яке склалося в республіці протягом останнього десятиріччя XXст. і на початку XXIст. Адже в 2003 р. в містах проживало 67,3%.
Висновок
Провівши навчально-дослідну можна сказати наступне, прихід Російської імперії на українські землі значно змінив демографію України, російська влада що хотіла те й робила з українським населенням. Вона запроваджувала звабливі пропозиції для селянства, впроваджуючи різні хитрі економічні пропозиції для селянина. Тому в цей період велися широкомасштабні міграційні процеси та зміни етнічного складу. Імперія дуже багато зрушень зробила для зміни складу українського населення в кінці XVIIIст. початку XXст.
Використана література
Заставний Ф. Д. Українські етнічні землі. — Львів, 1992. — С. 13—15.
Хоменко А. Населення України 1897—1927 рр. — Харків, 1927;
Брук С. И., Кабузан В. М. Численность и расселение украинского этноса в XVIII — начале XX ст. // Советская этнография. — 1985. — № 5. — С. 15—31;
Брук С.И., Кабузан В. М. Миграция населения России в XVIII — начале XX ст. // История СССР. — 1984. — № 4;
Дараган М. В. Переписи населення в СРСР. — К. —1958;
Советская этнография. — 1982. — № 4. —С. 17; 1981. — № 5. —С. 18.