В епоху спадкоємців Олександра кавалерія, хоча і цінилась, але була не чисельною та не грала в Ірані великої роли. Головною силою елліністичного війська була тяжка піхота: фаланга та гіпаспісти. Результат бою звичайно вирішувала битва фаланг. Кавалерія розташовувалась на флангах війська з метою охорони піхоти від обходу. В битві вона боролась з кавалерією противника або переслідувала відступаючих. Піхоту вона атакувала лише в тому випадку, коли фаланга рухаючись утворювала пролом. Тоді для кавалерії з`являвся єдиний шанс прорвати лінію піхоти. Зброєю такої кавалерії були короткий спис і дротики, рідше міч, у Селевкідів також лук і стріли. Так продовжувалось в Ірані до тих пір, поки реформа, що була проведена в парфянський час, не відкрила перед ними нові можливості.
Як ми бачили, перська кавалерія ахеменідського часу, хоча й повільно, але еволюціонувала в сторону створення важкоозброєних підрозділів, краще пристосованих до ближнього бою. Македонське вторгнення перервало цей процес. Але у кочівників євразійських степів він протікав без перерв.
Особливо добре це прослідковується на прикладі сарматів. В сарматському війську досить рано з`являються частини, зброя яких дозволяла практикувати ближній бій. В 3-2 ст. до н.е. помітно посилюється роль аристократичних дружин, озброєних довгими мечами та списами, іноді оснащених оборонним доспіхом. Таке озброєння забезпечувало їм успіх в рукопашних сутичках, які нерідко вирішували результат битви. Ці дружини ще не були катафрактаріями, але вони були певним кроком вперед в розвитку кінноти кочівників. Наявність їх було однією з головних причин порівняно легкої перемоги сарматів над скіфами. Але коли сармати в останніх століттях до н.е. зіткнулись з фалангою важких піхотинців, їх зброя і військові навички виявились недостатніми. «Проти зімкнутої і добре озброєної фаланги, - писав Страбон, - всяке варварське військо виявляється безсилим. І дійсно, роксолани числом майже п`ятдесяти тисяч не могли встояти проти шести тисяч, що були під началом Мітрідатова полководця Діофанта, і більшість з них загинуло». Греко-римський світ добре розумів, в чому тут справа – слова Страбона відображають досвід багатьох поколінь. Повинні були розуміти це і самі сармати. Для успішної боротьби з грецькою та римською піхотою була необхідна подальша реформа кавалерії, створення кінноти катафрактаріїв.
Реформа була проведена досить швидко, в основному в 1 ст. до н.е. – 1 ст. н.е. В середині 1 ст. роксолани, які потерпіли такої нищівної поразки від Діофанта, змогли виставити для набігу на Мезію дев`ять тисяч катафрактаріїв. До кінця 1 ст. н.е. вони вже були у всіх або у більшості сарматських племен. Озброєння їх відоме за матеріалами Кубанського Золотого Кладовища, що представило досить ранні комплекси з довгими та масивними списами, мечами, оборонними доспіхами, за такими же погребіннями, які в останній час стають відомими в Поволжі, і за фресками з боспорських склепів 1-2 ст. н.е.
В тому ж напрямку протікав розвиток зброї та воєнного мистецтва у різних племен Середньої Азії та Казахстану. Хоча наші джерела і археологічні, і особливо письмові, є дуже небагатими, є всі підстави припускати наявність там в останні віки до н.е. досить сильної важкоозброєної кінноти. Про це говорить також близькість сарматського та середньо азійського озброєння, яка іноді доходить до повної ідентичності, в тому числі рання поява довгих мечей та списів.
Парфяни принесли з собою в Іран той комплект зброї і ті тактичні прийоми, які склались на їх середньоазійській батьківщині. Їх озброєння в цілому, як і окремі його види і типи, демонструють дуже велику схожість з сарматським, а також з озброєнням народів Середньої Азії. Ця схожість пояснюється не тільки походженням парфянської династії, а й тісним зв`язком Парфії з кочовим світом, який не переривався і в подальшому.
Велика близькість повинна була бути і в способах ведення бойових дій. Кіннота завжди була головною силою парфянського війська, а в перший період їх історії піхота грала підлеглу роль. Але і кіннота спершу була здебільшого легкоозброєною. Така кавалерія ще поступалась елліністичній піхоті. Якщо війни парфян з Селевкідами в цілому виявились успішними, то в великій мірі це пояснюється внутрішньою нестійкістю селевкідської держави. В окремих битвах парфянська кавалерія досить часто терпіла поразки. Перше зіткнення з Римом також закінчилось невдачею. Один час навіть робились спроби створити по прикладу елліністичних держав тяжку піхоту з найманців але вона виявилась ненадійною. Так, в 129 р. до н.е. під час битви з саками грецька піхота перейшла на сторону ворога, що привело до поразки і загибелі Фраата ІІ. Тому думки про створення боєздатної піхоти були відкинуті. А між тим потреба боротьби з піхотою Селевкідів, а потім римлян в останні віка до н.е. настійно вимагали реорганізації парфянського війська. І вона була проведена шляхом реформи кавалерії.
Реформа відбулась в ІІ – початку І ст. до н.е. Вона зводилась не тільки до створення повністю спеціалізованої важкоозброєної кінноти, але й до опанування мистецтва найкращим чином використовувати цю кінноту в бою. Умовою її проведення було наявність в парфянському війську відбірних частин, що вербувались з аристократичного середовища, які були краще озброєні і частіше практикували рукопашний бій. Вони-то і були предтечами катафрактаріїв. В останні віки до н.е. в Парфії відбувається подальше вдосконалення оборонної та наступальної зброї, розповсюджується кінський доспіх, нарешті, з`являється важкоозброєна кіннота, головною і єдиною задачею якої стає атака супротивника і прорив його лінії в ближньому бою. Одночасно відпрацьовуються тактичні прийоми, ідуть пошуки найкращої взаємодії між катафрактаріями і легкоозброєною кіннотою. Треба пам`ятати, що самі парфяни завжди складали меншість по відношенню до іншого населення Ірану, яке зовсім не було тими природженими вершниками, кінними стрілками з луку, як кочівники євразійських степів. Тому і легку кавалерію треба було якщо не створити, то навчити заново, і, принаймні, збільшити її кількість.
Хоча катафрактарії були відомі вже в ІІ ст. до н.е., максимально використовувати їх переваги навчились далеко не одразу. Антіох ІІІ міг познайомитись з катафрактаріями під час ского вторгнення в Парфію і ввести їх в своє військо. Але доля їх показує, що мало мати катафрактаріїв, треба ще вміти їх використовувати. В битві при Магнезії в 189 р. до н.е. Антіох розпорядився тими так, як звичайно розпоряджались кіннотою елліністичні полководці – кинув в провал, який відкрився між центром і лівим флангом Евмена ІІ. Евмен зумів відступити, а потім зайти їм у фланг, що вирішило результат битви. Лукулл також не мав особливих проблем з вірменськими катафрактаріями, і це пояснюється неправильним вибором позиції і поганим керівництвом. Невдовзі після битви при Тигранокерт послідувала битва при Каррах, де катафрактарії в повній мірі розкрили свої переваги.
Було б дуже спокусливим пов`язати ці реформи з пересуванням середньоазійських племен в другій половині ІІ ст. до н.е., зокрема з їх просуванням на територію Ірану і Індії. На жаль, конкретних даних ми майже не маємо, за виключенням того факту, що сакські контингенти з`являються в іранському війську не пізніше 130 р. до н.е. Можна тільки припустити, що мирні і ворожі стосунки між цими племенами призвели до кількісного збільшення в парфянському війську важкої та легкої кавалерії, до покращення їх бойових якостей та взаємодії.
Реформа кавалерії у кочівників євразійських степів була викликана схожими причинами. Про сарматів вже говорилось. В Середній Азії важкоозброєна кіннота могла з`явитись як зброя кочівників в боротьбі з військами осілого землеробського населення. Дещо подібне, вірогідно, відбувалось і на Дальньому Сході. Очевидно, саме потребами боротьби з Китаєм, в війську якого головну роль грала піхота, була викликана реконструкція гунської кавалерії, про яку ми можемо судити тільки по невеликим свідченням китайських джерел. Мабуть, уже Модешаньюай в самому кінці ІІІ ст. до н.е. створив корпус регулярної кавалерії, що діяла по єдиному слову командира, але це були все ще лучники. Але, джерела відмічають, що знатні воїни складали панцирну кінноту. Це підтверджується і даними археології. В свою чергу, китайці перенімають у гунів кавалерію з її озброєнням, в тому числі і доспіхом.
Лауфер вважає, що реформа гунської кавалерії відбулася під іранським впливом, який йшов через юечжей. Певний зовнішній вплив, можливо, мав місце, але він, скоріш, безпосередньо походив з Середньої Азії або від інших кочівників євразійських степів, а не Ірану.
Важкоозброєна кавалерія гунів, і тим більш китайців, все ж досить сильно відрізнялась від парфянської та сарматської, і тому її навряд чи слід називати катафрактаріями. Піки, хоча і були відомими, грали значно меншу роль. Нема згадок про кінський доспіх. Озброєння в цілому було більш легким. Це могло викликатись не тільки особливостями природних умов, але й специфічними причинами: на Дальньому Сході ніколи не було ніякої тяжкої піхоти, по своїм бойовим якостям близької до грецької або римської.
Звичайно, потреби боротьби з піхотою супротивника були не єдиною причиною, що викликала появу важкоозброєної кінноти. Сам хід військового та історичного розвитку, безперервні війни і зіткнення визивали у кочівників євразійських степів, поряд з віддавна притаманною їм легкоозброєною кіннотою, потребу в контингентах, озброєних додатковими доспіхами і наступальною зброєю ближнього бою, здатних атакувати і перемагати супротивника в рукопашній сутичці. Там, де ця загальна тенденція перетворювалась в необхідність через те, що супротивник мав сильну піхоту, - там з`явились катафрактарії. Задачу полегшувала близькість культури кочівників, їх постійні контакти і переміщення, тісні зв`язки з землеробськими областями Середньої Азії та Ірану. В результаті з будь-якою новинкою військового мистецтва могли познайомитись і перейняти її на душе обширній території.