Смекни!
smekni.com

Мистецтво як складова духовної культури суспільства (стр. 2 из 5)

Існують і інші погляди щодо походження мистецтва. Одна з них пов’язана з ігровою концепцією культури та звертається до ідей Ф. Шиллера, І. Канта, Г. Спенсера. Найбільш довершенно цей погляд виражений у книзі голландського культуролога Йохана Хейзинги (1872 – 1945) "HomoLudens. Досвід визначення ігрового елементу культури". Ще Г. Спенсер стверджував, що мистецтво бере свій початок у тих самих імпульсах, які спонукають до ігор. Мистецтво у цьому випадку розглядається як "незацікавлена гра". Й. Хейзинга пішов у дослідах ігрового елемента далі. Гра, як мистецтво, є діяльність невимушено-спокійна та творча. Якщо гра у її первісному вигляді притаманна дитині (тварини також "грають"), то ігрове начало не тільки включене у життя окремої людини, а й у життя соціуму. Елементи гри проявляються у різноманітних ритуалах, обрядах, присутні у святкуваннях, де фактично безпосередня весела гра зливається із самим життям (згадаємо взаємозв’язок середньовічного карнавалу з іскрометним сміхом Ф. Рабле, блискуче показану нашим вітчизняним літературознавцем М. Бахтіним). Й. Хейзинга у своїй книзі показав наявність ігрового начала у самих різноманітних проявах культури: праві, філософії, науці, релігії, особливо зупиняючись на співвідношенні гри та поезії, гри та мистецтва. "Гра-змагання як імпульс, більш старий, ніж сама культура, здавна заповняла життя, і наче дріжджі, спонукала до росту форми архаїчної культури, - пише у своїй книзі Й. Хейзинг. Культ розкривається у священній грі. Поезія народилася у грі та стала жити завдяки ігровим формам. Музика і танець були суцільною грою. Мудрість та знання знаходили своє вираження у освячених змаганнях... Висновок має бути єдиний: культура у її найдавніших фазах "грається". Вона не відбувається з гри, як живий плід, який відділяється від материнського тіла; вона розвертається у грі також і як гра". Гра, на думку Хейзинги, є критерієм оцінки усіх культурних явищ, у тому числі мистецтва, спорідненого їй за своєю природою. Таким чином, гра розглядається як імпульс виникнення мистецтва, а ігрова природа як одна з граней його існування.

Наступна концепція, пов’язана з генезисом мистецтва, носить ім’я "імітативної теорії". У ній стверджується, що в мистецтві проявляється інстинкт наслідування (Лукрецій Кар, О. Конт, Ж. Л. Даламбер та ін.). Античний мислитель Демокрит вважав, що мистецтво виникає з безпосереднього наслідування тварин (саме в античності з’являється термін "мімезис" - наслідування). Спостерігаючи за діями тварин, комах, птахів, люди навчилися "від павука – ткацтву, від ластівки – будуванню хатин, від співочих птахів – лебедя та солов’я – співу". Арістотель, розглядаючи проблему мімезису, вважав, що у мистецтві не просто створюються образи реально існуючих предметів та явищ, а й закладений імпульс порівняння з ними з ними.

Деякі вчені розглядають мистецтво як реалізацію "інстинкту прикрашення", засіб статевого приманювання (Ч. Дарвін, О. Вейнігер, К. Грос та ін.). Мабуть це один із можливих багатоманітних варіантів відповіді на питання про походження мистецтва, адже натільні прикраси та розмальовка тіла існують сьогодні в культурі племінних народів.

Якщо розглядати дану проблему в контексті генезису культури у цілому, то очевидно, що багато ідей та теорій можна екстраполювати в області мистецтва. Так, в якості імпульсів для виникнення мистецтва можуть виступати рефлексія, праця, расово-антропологічні особливості, процес сигніфікації, комунікації, позаземні та надприродні джерела.

РОЗДІЛ 3. СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ЗМІСТ МИСТЕЦТВА

Різні підходи щодо розуміння мистецтва та його виникнення свідчать про багатоманітність його соціокультурних значень. Л. С. Вигодський стверджував, "мистецтво першочергово виникає як найсильніша зброя у боротьбі за існування, і не можна, звісно, й думати, щоб його роль зводилася лише до комунікації почуттів та щоб воно не мало у собі ніякої влади над цими почуттями. Якщо б мистецтво... вміло лише викликати у нас веселість або сум, воно ніколи не збереглося б та не набуло того значення, яке за ним необхідно визнати".

Ми читаємо книги, дивимося фільми, слухаємо музику, захоплюємося величними архітектурними спорудами і тим самим розширюємо наші знання щодо світу та людини, її почуттях та світогляді. Російський літературний критик В. Г. Белінський відмітив, що істина відкрилася людству вперше у мистецтві, а німецький філософ Ф. Шеллінг вважав мистецтво найвищою формою пізнання.

Мистецтво може розглядатися як спосіб комунікації: у ньому закріплюється зв’язок між людством та суспільством; завдяки мистецтву людина може переміщуватися в інші епохи та країни, спілкуватися з іншими поколіннями, людьми (нехай навіть вигаданими у чиїх образах художник відобразив не лише свої власні бачення, але й сучасні йому погляди, настрій, почуття.

Сприймаючи художні твори, ми живемо разом із улюбленими героями, якостей яких не маємо, з дитячих років вибираючи для себе улюблені образи: це можуть бути казкові персонажі (Іван-царевич), носії доброго начала (Зорро, супермен). Пізніше усе нереалізовані можливості та приховані бажання компенсуються при спілкуванні з мистецтвом (я – слідчий, я – президент, я – суперполіцейський, я – балерина і т. ін.). Крім того, при наявності у світі художніх образів, відбувається своєрідна компенсація нашої буденності життя. В одних видах мистецтва (література, театр, кіно) цей взаємозв’язок більш очевидний, в інших (архітектура, живопис, музика) – механізм художньо-психологічної компенсації біль складний.

У мистецтві існує деяка сфера "естетичного" (від грецького aistetikos– чуттєвий, що відноситься до чуттєвого сприйняття). Саме тут розкривається суть прекрасного та потворного, піднесеного та приземленого, трагічного та комічного. Ця сфера – проекція естетичних явищ у природі: відкриваючи для себе мистецтво, людина бачить бездонне небо над головою та красу сходу і заходу сонця, і силу буйної стихії. Російський філософ В. Соловйов підмітив, що "краса, яка є розлитою у природі у її формах і барвах, на картині здається сконцентрованою, густою, підкресленою", а естетичний зв’язок мистецтва та природи "заклечається не у повторенні, а у продовженні тієї художньої справи, що була розпочата природою". Для позначення естетичного впливу мистецтва на людину в античній філософії виникає термі "катарсис" (гр. katharsis – очищення). В межах піфагорецської школи існувала теорія та практика вилучення тілесних хвороб, очищення душі від шкідливих пристрастей (гніву, страху, ревнощів) за допомогою певної музики. Аристотель розумів під катарсисом очищення шляхом стразу та страждань: у психіці людини під впливом співу, музики, античної трагедії виникає потужні афекти, результатом яких стає певне полегшення, очищення, пов’язане із задоволенням. Далі існувало багато інтерпретацій стосовно цього терміна: під катарсисом розуміли очищення пристрастей (від перебільшень), очищення від пристрастей (їх вилучення), збудження пристрастей, відновлення гармонії духовного світу людини. Л. С. Вигодський вважав, що катарсис може розглядатися як завершальна фаза складного психофізіологічного процесу сприйняття витвору мистецтва: у психіці людини відбувається розряд емоцій, нервової енергії, "самосгорання" протилежно напрямлених афектів. Ми звертаємося до мистецтва, щоб отримати задоволення. В залежності від ступеня оволодіння "мовами мистецтва", люди отримують задоволення від фільмів А. Тарковського або трилерів, від "бульварної" детективної літератури чи поезії Гете та романів Достоєвського, від "приємних для ока" картин Іллі Глазунова чи "закодованих" творів Сальвадора Далі, від музики Шопена в концертному залі чи концерту улюбленої рок-групи. Насолода від мистецьких творів – закономірне породження сприйняття естетичної організації звуків, форм, барв, рухів. Але чуттєве задоволення можна вважати лише однією із граней більш складного естетичного сприйняття.

Крім того, у мистецтві відбувається накопичення мистецький цінностей. Проте поділ цінностей на матеріальні та духовні і відношення творів мистецтва до духовних цінностей може розглядатися тільки як умовне, необхідне для аналізу. В реальному житті цього розподілу не існує, адже антична статуя, і Собор Паризької Богоматері, і "Соняхи" В. Ван Гога, без сумніву, тяжіє до духовної сфери культури, у той же самий час вони є цінностями матеріальними.

Можна від слідкувати певний зв’язок художника, творця мистецтва, з суспільством. Художник свідомо чи несвідомо виражає інтереси певних соціальних верств, груп, класів, партій; погляди, настрої, думки та почуття певної культурно-історичної епохи . Згадаємо періоди, коли мистецтво було звернено до Бога, кликало на барикади, виконувало ідеологічні задачі тоталітарної влади. Справжнє мистецтво, вважав німецький філософ І. Кант, є незацікавленим, а російський мислитель М. Булгаков стверджував, що справжнє мистецтво є вільним у своїх шляхах та пошуках, воно "саме до себе тяжіє, саме себе шукає, саме собі закон". В цьому випадку формула "мистецтво для мистецтва" вірно відображає його права, самостійність, свободу від підпорядкування ззовні. Разом із тим ми знаємо величезну кількість геніальних творів, написаних за "замовленням" (майже увесь живопис епохи Відродження, музика Баха, Моцарта і т. ін.). Для справжнього художника "замовлення" - широке поле для творчості, вираження свого "Я" (пам’ятаєте у А. С. Пушкіна: "Не продається натхнення, але рукопис можна й продати"). Чому ми називаємо шедеврами ікони Андрія Рубльова? Саме тому, що він здійнявся над іконами, що регламентують релігійне іконописне мистецтво.

І нарешті, мі вчимося у мистецтва вічним цінностям – істині, добру та красі. Мистецтво виховує нас, "зліплює" нашу моральність. Таким чином, соціокультурний сенс мистецтва має на увазі його буття (онтологію) в культурі як спосіб чуттєво-образного осягнення світу, акумуляції художньо-естетичних цінностей, специфічного засобу комунікації і компенсації несвідомих імпульсів, фактора духовно-морального розвитку особистості.