Смекни!
smekni.com

Мистецтво як складова духовної культури суспільства (стр. 4 из 5)

Голландський культуролог Й. Хейзинга, піддаючи критиці сучасну культуру, вважав, що механізація, гонитва за ефектами та прояв ринку в сфері мистецтва призводить до втрати ігрового начала і кризовим явищам у мистецтві.

Безумовно, масова культура має свої позитивні моменти. Розважаючи, доставляючи чуттєве задоволення, вона дає людині можливість забути про свої проблеми, відпочити. Проте витвори масової культури або кіча сьогохвилинні і лише імітують прийоми справжнього мистецтва, розраховані на зовнішній ефект.

РОЗДІЛ 8. ВЗАЄМОДІЯ МИСТЕЦТВА З ІНШИМИ СФЕРАМИ КУЛЬТУРИ

Культура – цілісна система, елементи якої не існують відокремлено одне від одного. Так, проблема взаємодії мистецтва та політики може розглядатися у декількох аспектах. По-перше, це політика держави по відношенню до мистецтва та його творців: можливе обмеження свободи творчості, уведення цензури, фінансування засобів із держбюджету на розвиток художніх інститутів. По-друге, це проведення ідеологічних установок через мистецтво з певними цілями. Прикладом може слугувати метод соціалістичного реалізму, затверджений у якості догми (критерії: простота, доступність, масовість, народність, партійність, вираження інтересів пролетаріату), театралізація політичного та суспільного життя, розповсюдження під час виборних кампаній, з’їздів, конференцій, поява політизованих видів мистецтва. Та по-третє, - відношення творців мистецтва до політичних подій країни.

Взаємодія мистецтва та філософії має свої закономірності. Не раптово мистецтво, як і філософію, можна назвати самосвідомістю культури: це нібито художній погляд "зсередини" в рамках якої-небудь епохи або типу культури. Відомий філософ М. Мамардашвілі вважав, що завдяки мистецтву відбувається накопичення та передача людської чуттєвості. Але не можна не враховувати і раціональні моменти в художній творчості. Будь-який художник, продумуючи та створюючи свої твори, в тій чи іншій формі доносить до нас не тільки свої почуття, але й свої уявлення про світ, які можуть або відображати світоглядні погляди епохи, або протистояти їм в періоди криз. Саме з цієї позиції слід розглядати співвідношення філософії та мистецтва.

Мистецьким дзеркалом ХХ ст. вважається модернізм. Про кризу мистецтва заговорили багато мислителів: Німецький філософ О. Шпенглер (а ще раніше – Г. Гегель), охарактеризувавши розлад, крах цілісності людського буття, конфліктність відносин людини до природи та до інших людей, механізацію та втрату творчого начала в мистецтві як "захід" європейської культури; Голландський культуролог Й. Хейзинга, що побачив у втраті ігрового начала сучасним мистецтвом прояв кризових явищ; іспанський культуролог Х. Ортега-і-Гассет, що побачив у сучасній культурі тенденцію "дегуманізму мистецтва"; американський соціолог П. Сорокін, що відстоював на прикладі модернізму концепцію народжуваного нового, ідеаціонального або ідеалістичного, тупу культури...

Песимізм та важкі передчуття пронизують твори А. Камю та Ж. Сартра, С. Далі та Е. Іонеско, А. Шенберга та К. Пен-дерецького, в кубізмі зображення розкладається на складові, в абсурдиському мистецтві заперечується будь-який сенс людського життя, абстракціоністи відмовляються від відтвореня предметності буття, сюрреалісти у своїх творах виводять із області підсвідомого жахливих химер. Чи існує зв’язок цих художніх явищ із широким розмаїттям ідей Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, З. Фрейда і М. Хайдеггера? Безумовно. В будь-якому довіднику можна прочитати, що світоглядною основою модернізму є ірраціоналізм, психоаналіз та екзистенціалізм. Проте взаємозв’язок філософії та мистецтва значно глибше: культура сучасної епохи така, що поміститися в рамки реалістичного мистецтва вона не може. Це і є те опосередковане філософське пізнання дійсності, яке дає нам мистецтво.

Іноді елементи культури, взаємодіючи між собою, породжують самостійні феномени, яким, наприклад, є релігійне мистецтво. Існують цілі періоди в історії культури, коли можна говорити про повне підкорення мистецтва релігійним світоглядом: це західноєвропейське мистецтво епохи Середньовіччя, буддистськета мусульманське мистецтво, грецьке мистецтво докласичного періоду VIII – VI ст. до н. е. та ін. В цьому випадку характерною особливістю мистецтва буде те, що воно наближає віруючого до Бога, та правильніше говорить не про дихотомію мистецтво-релігія, а про релігійне мистецтво. В релігійного мистецтва є свої закономірності; воно завжди символічне, твориться у відповідності до певних канонів, тобто регламентується релігійними інститутами, та частіше за усе знеособлено. Ми не знаємо імен митців, що розписали стіни буддійських печерних храмів Аджанти, авторів ікон, які розрізняємо лише за специфічною манерою новгородською, псковською чи московською шкіл, невідомі й майстри, що створили чудові арабески мусульманських орнаментів. Вітчизняний філософ А. В. Лосєв відмітив, що символ – це, з одного боку, знак, замінник предмета, а з іншого – образ, що несе у собі певний зміст, сенс. Релігійне мистецтво відрізняється особливою символічністю. У буддійській культурі символом Будди можуть бути квітка лотоса (легенда оповідає: як тільки принц Гаутама зробив свої перші кроки, у кожному із слідів розквітла прекрасна квітка лотоса); кінь, віл, лев та слон – втілення Будди в інших життях. Згідно канонам, у зображенні Будди присутні 32 обов’язкові та 80 вторинні признаки-символи: пучок волосся на голові – ушніша- символ його мудрості, положення руки на рівні грудей – символ безстрашності і т. ін.

В мусульманській архітектурі купол мечеті – символ божественної краси, вежа мінарету – символ божественної величі, написи на стінах мечеті – символ божого імені Аллаха.

У православній культурі церква, збудована у вигляді видовженого корабля – Ноєв Кочег, котрий "веде нас морем життя до тихої пристані у Царстві Небесному"; у вигляді многокутника, нібито зірки, означає, що церква, схожа на дороговказну зірку, сяє в цьому світі".

Князь Є. Трубецькой, називаючи руську ікону "розумобаченям у фарбах", стверджував, що за "незрівнянної мовою" релігійних символів стоїть питання про сенс життя. Раніше навіть неосвічені люди могли "прочитати" ікону, побачити потаємний сенс у рухах, жестах, персонажах. Так, східні мудреці – волхви, що прийшли вклонитися немовляті Христу, зображувались у вигляді юнака, зрілого чоловіка та літнього чоловіка: це не тільки відбивало етапи людського життя – все людство, незалежно від віку, має прийти до нової християнської віри. У складній композиції ікони "Різдва Христова" зображення Йосипа, що сидить у самотності, із напівзакритими очима, символізувало тишу, нічний спокій різдвяної ночі. Глибоко символічною є мова жестів на іконі: рука, що протягнута вперед долонею догори, означає покірність; рука, притулена до щоки зображеного персонажа, - символ смутку.

Релігія та мистецтво звертаються до найтонших ниточок людської душі. Не раптово під час розквіту художньої культури в епоху Відродження саме через релігійні сюжети стверджувались гуманістичні ідеали. Проблема співвідношення окремих елементів у системі культури зачіпає й особливості творчого мислення. Це проявляється, наприклад, у характеристиці взаємодії науки та мистецтва.

У ХХ ст. людина, оснащена новітніми комп’ютерними технологіями та сучасною технікою, стає все більш раціональною. В період античності, коли ще не існувало диференційованого розбиття сфер культури, грецький термін "techne" означав і "науку", і "ремесло", і "мистецтво". Аристотель, протиставляючи науку, мистецтво, з одного боку, і ремесло, з іншого, стверджував, що ремесло засноване на звичках, на наслідуванні одним майстром іншого, а наука та мистецтво мають свої певні методи та принципи побудови. Але наука спирається на логічну систему доказів, тоді як мистецтво, що включає в себе елементи задоволення, суворості мислення не потребує. Мету науки можна окреслити як прямування до пізнання світу раціональними методами, а для мистецтва пізнання, відображення дійсності – це тільки одна із його граней поряд з іншими – естетичними, оціночними, ігровими, гедоністичними та ін. Для науки характерні: несуперечність, суворе мислення, наднаціональний характер; для мистецтва: мислення не суворе, метаморфічне, що спирається на чуттєві образи, що включають в себе індивідуальність художника та національні особливості його культури. Об’єктом природничих наук можна назвати всю природу та людину, як частину цієї природи, об’єктом мистецтва – людину, її духовність та ставлення до світу. Проводячи аналогії між наукою та мистецтвом, вітчизняний філософ П. П. Гай-денко писала: "Як живопис XV – XVIрр. звертається до перспективи, так наука цього періоду – до геометрії... Подібно тому, як перспектива стає методом для зображення природи, геометрія стає методом пізнання природи". В епоху Ренесансу художники, спираючись на відкриття прямої перспективи, стверджували гуманістичні ідеали на полотні, а вчені, у відповідності до духу часу, прагнули дати впорядковану картину світу (Галілей).Протиставлення цих двох способів пізнання – наукового та художнього, абсолютизація раціональності призводять до крайнощів. Це нібито два полюси в культурі та дві частини одного цілого: людство повинно осмислити існуюче протиріччя гуманізуючи саму науку.