Реферат
Скрипкове мистецтво
План
Розвиток скрипкового інструментарію
Становлення скрипкових виконавських шкіл та їх видатні представники
Українське скрипкове мистецтво
Творча постать Д.Ойстраха
Творчий шлях Ю.Башмета
Молода ґенерація західно-українських виконавців скрипалів
Розвиток скрипкового інструментарію
Cмичкові інструменти належать до найдавніших видів музичного інструментарію і набули поширення у різних народів усіх континентів. У цьому контексті зробимо короткий екскурс в історію розвитку європейського скрипкового інструментарію. Ймовірно, що через персів та маврів попередники скрипки потрапили до Європи у VIII ст.н.е. Однак, дослідники свідчать, що ще до вторгнення в Європу арабів, у мандрівних поетів і співаків, які жили на території Ірландії та Шотландії, був триструнний інструмент кельтського походження під назвою кротта. У середньовічній Європі серед мандрівних музик – менестрелів побутували мініатюрних розмірів смичкові інструменти фіделі та ребеки.
Струнно-смичкові інструменти були відомі в Київській Русі ще в Х – ХІ століттях. Проникнення цих інструментів на слов’янські землі відбулося зі сторони Азії, де вони побутували ще в І ст. до н.е. Це підтверджується зображенням гітароподібного смичкового інструменту на Айртамському фризі (відноситься до початку нашої ери), знайденому на території Середньої Азії. Шлях смичкових інструментів з Азії в Європу пролягав через Візантію, з якою в той час була тісно пов’язана Київська Русь. Тому стає цілком очевидним припущення, що струнно-смичкові інструменти були запозичені саме в них. Це підтверджується розписами фресок Софійського собору в Києві, створеними візантійськими майстрами, на одній з яких зображений музикант зі смичковим інструментом, схожим за формою корпусу на примітивну віолу. Перша письмова згадка про смичковий інструмент під назвою «смик» в письмовій пам’ятці Київської Русі відноситься до ХІ століття. Ці дані підтверджуються словами з «Патриаршей летописи», датованої 1068 р.
Улюбленим інструментом середньовічних аматорів-музикантів, так званих «скоморохів», мистецтво яких набуло найбільшого розквіту в епоху Київської Русі, був струнний інструмент гудок. Однак, скоморохи постійно піддавалися гонінням зі сторони православної церкви, яка вважала гру на інструментах гріховною. До кінця ХVІІІ ст. популярність гудка знижується і в першій половині ХІХ ст. він майже повністю витісняється з народної музичної практики скрипкою.
Прототип сучасної скрипки з’явився в Україні наприкінці XV – початку XVІ ст, очевидно – завезений в Україну мандрівними музикантами, скоріше польськими народними скрипалями, які подорожували в Середні віки всією Європою.
Відмітимо, що інтенсивна робота у інструментотворенні проходила в ряді країн – у Франції, Польщі, Чехії, де утворилися свої школи скрипкових майстрів. Наприклад, чудові скрипки краківського майстра Mapцина Гроблича-старшого збереглися в досить обмеженій кількості, здебільшого тому, що купці-експортери продавали їх, видаючи за роботи майстрів брешіанської школи.
У ХVI – XVII століттях набув популярності ще один нетрадиційний струнно-смичковий інструмент – трумшайт, або тромба марина (морська труба). Інструмент був вищий за людину, мав єдину струну, яка створювала дуже сильний звук. Англійські моряки грали на ньому, коли треба було подати відповідний сигнал.
Скрипка, як музичний інструмент з усіма його зовнішніми особливостями (форма, величина, кількість струн, спосіб звуковидобування) і характерними звуковими якостями, виникла на початку чи приблизно у середині ХVІ ст. у Північній Італії, яка вже в ХV ст. славилася своїми майстрами з виробництва лютень, а кінця ХV – початку XVІ ст. – також віол. Серед відомих майстрів – Дж. Керліно, П. Дарделлі та інші. Певні традиції інструментобудування, а також наявність сировинних ресурсів сприяли тому, що саме в цій частині Італії було здійснено перші спроби створення скрипки, а згодом утвердилися видатні школи виготовлення скрипок – брешіанська і кремонська.
Брешіанська школа в Ломбардії була заснована Гаспаро Бертолотті та Паоло Маджіні, а її розквіт припадв на ІІ половину XVI – початок XVII століття. Кремонську школу заснувала у XVI столітті ціла династія майстрів Аматі. ЇЇ патріархом був Андре Аматі (1500 – 1577), який разом з своїми синами Антоніо (1540 – 1607) та Ієронімом (1561 – 1630) надали скрипці того довершеного вигляду, який майже без змін дійшов до наших часів. Інструменти, виготовлені кремонськими майстрами, мають гучний, ніжний, сріблястий голос, який нагадує своїм звучанням сопрано. Аматі свідомо намагалися наблизити звучання скрипки до людського голосу, у їх скрипок окрім ніжного тембру, з’являється звучність і сила, необхідні для музикування у концертних залах. Ці якості розвинули у подальшому учні, серед яких легендарні Антоніо Страдіварі (1644 – 1737), Андре Гварнері Дель Джезу (1698 – 1744). Інструменти, створені майстрами А.Страдіварі та А.Гварнері, й сьогодні вважаються неперевершеними.
Антоніо Страдіварі прожив довге життя: він помер у 94 роки. Його ім’ям підписано понад 1500 інструментів, серед яких не тільки скрипки, але і альти, віолончелі, контрабаси, лютні та гітари. Його скрипкам з монограмою, в якій сплетено латинські літери A. і S., давали імена «Роде», «Дофін», «Світанок». Восени 1996 року одна із скрипок Страдіварі була продана на аукціоні за 957 000 у.о., у 1998 році інша скрипка була продана за 920 000 у.о.
Скрипки Гварнері Дель Джезу не такі красиві на вигляд, як у Страдіварі, проте вони більш гучні і мають насичений густий звук. Особливої популярності вони набули завдяки Н.Паганіні, який мав їх дві, і на одній з них, названій «гарматою», грав під відкритим небом, перед натовпом слухачів і його звідусіль було добре чути.
Кремонські та й інші скрипкові майстри намагалися робити довершені інструменти не лише заради власної втіхи, адже розквіт музичного життя доби Ренесансу вимагали довершеності інструментарію. Для прикладу, у 1607 році в Мілані народжується новий жанр музики – опера, і її засновник, композитор Клаудіо Монтеверді, готуючись до постановки опери «Орфей», замінює в оркестрі традиційні віоли на скрипки. Так народжується симфонічний оркестр, в якому смичкові інструменти відіграють чільну роль.
За найновішими теоріями К. Сакса і Б. Струве скрипка виникла внаслідок схрещування двох ліній розвитку середньовічного інструментарію. З одного боку, безпосередніми попередниками її були так звані смичкові ліри (ліра да браччо, ліроне да браччо), що з’явилиcя в середині ХV ст., як одне з розгалужень фіделя; з другого – так званий ребек-фідель, що виник від більш старовинного ребаба. [Див.Дод 1]
Ці теорії спростовують стару гіпотезу В.Вазилевського про пряму спадковість віол і скрипок. Їх історичний зв’язок у походженні тільки побічний і виражається в тому, що фідель – спільний предок обох інструментів.
У Польщі зберігся смичковий інструмент «ґеншле» – один з найдавніших європейських смичкових інструментів із квінтовим ладом та плечовим способом тримання. При зіставленні польських «ґеншле», про які писав сучасний польський історик музики А.Хибіньский, з «маленькою скрипкою», зображеною в трактаті німецького музикознавця XVI століття Мартіна Агріколи, легко встановити подібність між обома інструментами. Польські «ґеншле» і «маленькі скрипки» Агріколи являють собою різновид широко розповсюдженої в слов'ян стародавньої «жиги» – три- або чотириструнного смичкового інструмента.
Не випадковим є те, що виробництво смичкових інструментів одержало розвиток в Італії саме в тих північних областях (Брешії, Венеції, Кремоні), які прилягають до слов'янських земель Істрії й Далмації. Звідси в епоху Середньовіччя в Італію, що знала лише щипкові й духові музичні інструменти, заноситься мандрівними народними музикантами «скрипка-жига». Нечувана до того в Італії легкість і рухливість цього народного інструменту, новизна технічних прийомів гри, приховані в ній виразні можливості вразили італійських музикантів та інструментальних майстрів.
Очевидно, що скрипка в процесі свого становлення ще не одержала до середини XVI століття такого широкого використання в професійній музиці, яке вона одержала в XVII-XVIII століттях, завдяки творчості таких майстрів мистецтва, як А.Вівальді, А.Кореллі, Ф.Верачіні, Й.-С. Бах та
В.-А. Моцарт. Проте справжньою королевою вона стає після того, як звів її на трон Ніколо Паганіні.
З віддалі історичних епох можемо повніше оцінити внесок Н.Паганіні у розвиток скрипкового виконавства, адже Паганіні – це не лише епоха в історії скрипки та інструментального виконавства, це ціла епоха в історії музичної культури. Саме від нього розпочинається відлік доби романтизму у світовій музиці. Великий генуезець до максимуму розширив художні та технічні горизонти гри на скрипці, він, як ніхто інший із попередніх поколінь виконавців, ствердив у мистецтві творчу індивідуальність, неповторність особистості, її унікальну незамінність. Після нього скрипкове виконавство набуло надзвичайної престижності, тому що скрипка стала душею музики. «Вона в музиці є настільки ж необхідним інструментом, як у людському житті хліб насущний» – писав чеський музикант Ян Якуб Риба. [ ]
Удосконалення скрипки заклали основи для розвитку теоретичних основ становлення методики скрипкового виконавства. Важливу роль у розширенні виконавських можливостей скрипки відіграв Ніколо Паганіні, увівши в обіг ряд прийомів гри на скрипці, які до нього взагалі не використовувалися. Н.Паганіні володів вражаючим мистецтвом гри подвійними нотами, акордами, pizzicato, флажолетами. Коли під час концерту в нього рвалися струни, він грав далі на тих, що залишилися. Його улюбленим прийомом була гра на одній струні «соль», про що свідчать відомі варіації Н.Паганіні на тему з опери Дж.Россіні «Мойсей», написані для однієї струни, перестроєної на півтора тону вище.