Українське друкарство, як і його теоретична книгознавча база, до жовтневого перевороту майже зовсім не розвивалась. Українська книга протягом століть нищилась, витримувала такий тягар переслідувань і заборон, що періодами зовсім зникала з арени буття. Та вже з березня 1917 р. в Києві та й в усій Україні розпочалось небувале національне-культурне піднесення, в основі якого було відродження українського друкованого слова. Майже щодня створювались нові газети, літописи, журнали, кооперативні і приватні книжкові видавництва.
Ще за часів Центральної ради (березень 1917 квітень 1918 року) були створені умови для вільного розвитку національної культури, української мови, народної освіти. Продовжив ці починання і Павло Скоропадський. За часів гетьманату (29 квітня - 14 грудня 1918 р.) було відкрито 150 нових українськомовних шкіл, 2 українських університети, засновано Національну бібліотеку України, з метою поширення української книги, друкованої за кордоном, Рада Міністрів прийняла закон, за яким було скасовано мито, що накладалося на українські книги, ноти і мапи видані поза державою, було засновано видавничий відділ при міністерстві народної освіти і мистецтва, метою якого було видавництво літератури в Українській державі.
З травня по грудень 1918 р. майже щодня з’являлось якесь нове видання. За цей період випущено приблизно тисяча нових видів української літератури: шкільні підручники, навчальні підручники, довідкові та інформаційні видання, порівняно з ними значно менше агітаційно-пропагандиської літератури. Українська преса регулярно повідомляла своїх читачів про діяльність видавництв.
Так у видавництві „Вік” видано твори І. Котляревського, поеми І. Франка, збірка творів Д. Марковича, оповідання ВА. Леонтовича. У Львові наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка здійснили передрук видання „Енеїди” І. Котляревського. Черкаське видавництво „Сіяч” видало вибрані твори І. Нечуя-Левицького; повість І.Франка „Великий щит”; у Львові „Народні оповідання” Марка Вовчка і побачили світ повісті Б. Грінченка, оповідання Модеста Левицького.
Активно видавалася художня зарубіжна література, тому з метою прискореного перекладу таких творів у Катеринославі було створено гурток, який перекладав з іноземних мов українську художню і наукову літературу. Зокрема ними перекладено оповідання Оскара Уайльда „Егоїстичний велетень”, „Щасливий принц”, О. Купріна „Біла акація”, Марка Твена „Собаки”. У видавництвах України було ряд перекладів творів Е. По, в перекладі М. Левецького, С. Тобіневич, російських письменників Миколи Йогана, Л. Андрєєва. Другим виданням вийшли переклади історичних повістей – „Чернігівки” М. Костомарова і „Сагайдачного” Д. Мордовця.
У Київському видавництві „Шлях” видавалися наукові праці М. Біляшовського „Наші національні скарби”, О. Грушевського, В. Cамійленка. У Київському видавництві „Серп і молот” видавалися політично-теоретичні видання Д. Донцова „Енгельс, Маркс і Лосаль про неісторичні нації та „Похід Карла ХІІ на Україну”, „Пропащий час”, „Україна під московським царством” (1654-1876 рр.) М. Драгоманова та ін. Цікаві рецензії на „Ілюстровану історію України” М. Грушевського, „Історію Слобідської України” з 35 малюнками і картами Д. Багалія, „Начерк розвитку української літературної мови” М. Сумцова.
Є в часописах і матеріали про випуск наукової і науково-популярної літератури, зокрема видавництво „Українська бджола” видала книги: „Про бджіл”, „Дещо про заведення пасічного господарства”, „Практичне господарство”, „У видавництві”, „Український агроном”, вийшли „Агрономічні порадники”, праці Л. Чикаленка „Агроном і кооператор”, А. Григоровича „Машина в сільському господарстві”.
На особливу увагу заслуговують газетні матеріали. Ця група матеріалів містить здебільшого інформацію аналітичного жанру, в них не лише порушувались питання пов’язані з питанням поліпшення роботи державних видавничих закладів, удосконаленням шкільної видавницької діяльності у розвитку системи випуску шкільних підручників, а й піддавались критиці номенклатурні працівники за недоліки у видавничій справі, висвітлювалися її найзлободенніші проблеми. Та все ж зростання кількості видань українських підручників спостерігалось, випускалась шкільна література з арифметики, української мови, літератури, історії, географії та інших предметів, так як був прийнятий закон про обов’язкове вивчення української мови та літератури, історії й географії України у всіх середніх школах. Але при опрацювання газетних джерел були виявлені і критичні ставлення громадськості до авторів окремих підручників та навчальних посібників для української школи. Зокрема йдеться про низький рівень окремих навчальних посібників та підручників (наприклад, посібник для самоосвіти І.М. Яковлєва „Кратний курс украинского языка" відзначається , що автор не знає української мови, не розуміє її духу, її фонотечних і морфологічних законів.
Досить відомими і за часів гетьманату було Всеувито - Всеукраїнське учительське видавниче товариство. Його завданням було забезпечення шкільної мережі українськими підручниками та іншим навчальним обладнанням. Його статутом передбачалось: видавати книжки, журнали, газети та інші друковані твори, виготовляти різне шкільне приладдя, організовувати власні друкарні, майстерні, крамниці тощо, утворювати на користь своїх членів учительські доми, книгозбірні, читальні.
Значне місце у видавничій справі часів гетьманату надавалося підготовці і виданні словників. Зокрема був випущений чотирьохтомний „Словник української мови” Б. Грінченка, „Словник українсько-московський” В. Сильченка за ред. І. Огієнка та ін. Видавались і кишенькові словники, як „Український правописний словник з короткими правилами правопису Г. Голоскевича, „Український правопис” ч. І, „Словничок” А. Ніковського, „Кишеньковий російсько-український словничок” О. Гудими, „Правничий словник” Е. Ваняка та ін.
Бурхливий розвиток книговидання і друкарства в цілому також пов’язаний зі створення у Києві, Полтаві та багатьох інших містах і містечках Наддніпрянської України культурно-освітніх громадських організацій „Просвіта”, що широко використовували у своїй діяльності друковане слово. На початок 1918 р. в одній тільки київській губернії діяло 255 „Просвіт”. Проте ситуацію у 1917-1918 рр. на книжковому ринку була дуже складною. Багато „Просвіт” на хвилі ентузіазму, попри брак коштів, кваліфікованих авторів, заходилися видавати книжки і брошури, аби бодай частково задовольнити інформаційний голод серед населення. Відсутність координації в цій сфері, безсистемність, хаотичність призводили до низької ефективності видавничих починань просвіти. Типовим явищем був вихід у різних місцевостях просвітянських книжечок і брошур, майже ідентичних за назвою і змістом. Переважали видання політично-агітаційного характеру, історичної тематики, біографії видатних діячів, збірники революційних і патріотичних пісень, брошури на теми політичних та соціальних реформ тощо. Можливо, що це треба пояснити не тільки браком авторів, скільки хапливістю та нервовістю часу, коли вже передчувалися і помічалися події близької громадської війни.
Видавничу роботу „Просвіт” широко висвітлювала українська преса, зокрема часопис „Книгар” та журнал „Посвітянин”, що видавався в Києві видавничим товариством „Просвіта” ім. Т.Г. Шевченка.
Проте широко організовувати видавничу справу за часів гетьманату „Просвітам” не вдалося, на це були, як матеріальні так і організаційні причини. Серед яких: нестабільна політика і соціолого-економічна ситуація тих років; невпинно наростаючий дефіцит попереду на тлі галопуючої інфляції і відсутності стабільних і достатніх фінансових надходжень до товариства; пасивність більшості просвітян, які знову, як і в дореволюційні роки, самоосунулися від тяжкої повсякденної практичної роботи в товаристві; відсутність належної підтримки з боку гетьмана П. Скоропадського (уряд хоч і виділяв деякі кошти для потреб просвітянського руху, однак їх було обмаль, а місцеві органи самоврядування, зокрема Київська міська думка, майже повністю була зросійщена і до українського національно-культурного руху ставилося відверто вороже). Тому вже на 1918 р. Із 14 видавництв „Просвіт” залишилося 4, до яких приєдналося два, створених у 1918 р. На зменшення кількості осередків „Просвіти” також втиснуло і створення КП(б)У. Робота „Просвіт” стала набувати більш виразного політичного характеру. Вони дедалі частіше згуртовували людей, виходячи із бажань служити справі будівництва незалежної української держави, не обмежуючись лише культурно-освітньою роботою. „Просвіти” залучали до визвольної боротьби тисячі раніше байдужих до національної справи українців ЦККП(б)У, місцеві більшовицькі комітети, спираючись на підконтрольні їм органи влади, висували своїх представників до керівництва „Просвіт”.
Отже, можна сказати, що за період гетьманату видавнича діяльність „Просвіт” пішла на спад. До того ж, частину друків, фактично підготовлених просвітянами було видано під егідою інших інституцій.
Та все ж видавнича справа за період Української Держави П. Скоропадського досягла великих успіхів. Наприкінці 1918 р. У Наддніпрянській Україні існувало понад 110 видавництв, які випустили кілька мільйонів українських книжок. Причому видавництва знаходились не тільки у таких великих містах, як Київ, Катеринослав, Одеса, Харків, й у менших – у Вінниці, Черкасах, Павлограді, Олександрівську, Гадячі, Широкому на Херсонщині.
друкарство книжкове видавництво гетьманат
Видавнича справа як галузь книжкової справи
Видавнича справа – галузь культури і виробництва пов’язаних з підготовкою, випускам і розповсюдженням книг, журналів, газет, зображувальних матеріалів та інших видів друкованої продукції.
Весь процес видання книг можна поділити на три великих етапи. Перший етап – це створення повноцінного по змісту літературного твору. Другий етап – оформлення книги, тобто розробка художньої і поліграфічної форми, яку буде мати твір в надрукованому вигляді. Третій етап – поліграфічне (друкарське) виконання книги, тобто друковане розповсюдження авторського твору, його випуск у вигляді друкованих книг.