Тож письменник підносить ідею вимогливості митців до себе, оскільки їхня праця має бути корисною для суспільства.
Чотирирядкові байки-приказки «Дурень і Розумний», «Лікар і Здоров’я», «Цікавий і Мовчун» є, по суті, перекладами творів І.Красіцького на побутові теми. Твори були написані 1 грудня 1812 р. і стали першими байками-приказками в новій українській літературі, але оскільки вони побачили світ лише 1882 р. у журналі «Світ», то засновником цього жанрового різновиду вважається Л.Боровиковський.
За основу останніх байок П.Гулака-Артемовського «Батько та Син», «Дві пташки в клітці», «Рибка» (1827) також взяті твори польського байкаря. На відміну від байок-казок, вони не переобтяжені побутовими подробицями. В алегоричних образах старого Снігура, який звик до неволі, і Снігура молодого, щойно поневоленого, автор підносить гуманістичну ідею про благо волі й тягар неволі, навіть матеріально забезпеченої («Дві пташки в клітці»). У байці «Рибка» порушено проблему соціальної нерівності, автор закликає не тягатися з «великими рибами», задовольняючись тим, що дає життя. Йдеться про маленьку рибку Пліточку, яка дорікає долі, що своїм ротиком не може схопити великий шматок. Проте коли вона побачила на гачку Щуку,
… більш не скаржилась на долю пліточок,
За ласенький на вудочці шматок:
Що Бог послав, – чи то багато, чи то трошки, –
В кушир залізши, їла мовчки! [6;60].
Отже, байки П.Гулака-Артемовського збагатили українську літературу новими темами, образами та жанровими різновидами. Їм притаманні народність, реалістичність, побутова деталізація, подекуди – риси бурлескного стилю.
2.2. Творчість Л.І. Боровиковського.
Започатковану П.Гулаком-Артемовським байку-приказку розробляв Левко Іванович Боровиковський (1806-1889). Писати байки він почав не пізніше 1831 р., а вже в листі до М.Максимовича від 01.01.1836 р. серед свого доробку називає «Басенки на малороссийском языке, числом 250. Из них более 200 оригинальных, прочие – подражания Красицкому» [2;217].
В альманасі Є.Гребінки «Ластівка» (1841) були надруковані перші 11 байок письменника (15 творів вилучені цензурою), а в 1852 р. за сприяння А.Метлинського в Києві побачила світ збірка «Байки и прибаютки», куди ввійшло 177 творів. У 1876 р. на звернення О.Кониського взяти участь в українській хрестоматії Л.Боровиковський написав ще три байки. Сьогодні відомо близько 200 його творів цього жанру.
Критика неоднозначно оцінювала цю частину творчості письменника. Негативно про неї відгукнулися О.Афанасьєв-Чужбинський, О.Кониський, О.Дорошкевич та інші. П.Куліш у статті «Вигляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народні оповідання Марка Вовчка» (1857) називав байки Л.Боровиковського «тупими», а М.Зеров вважав, що поет «значно одноманітніший щодо формального типу байки і бідніший щодо громадського її сенсу [12;938].
Самобутність, дотепність, життєвість байок відзначали С.Крижанівський, А.Шамрай, Є.Шабліовський, П.Хропко, Б.Деркач. На думку А.Метлинського, «басни Боровиковского … все более и менее верны духу народа, исполнены юмора, шутливости, остроумия и нередко могут служить верным зеркалом народных обычаев» [16;35].
У назву збірки винесений жанровий різновид байки, який розробив і утвердив в українській літературі Л.Боровиковський, – байку-приказку, «прибаютку». Серед джерел цих творів виділяють усну народну творчість, байки І.Красіцького та І.Крилова. Крім того, до форми короткої, езопівської байки в той час зверталися І.Дмитрієв, П.В’яземський, М.Остолопов, з доробком яких письменник, імовірно, був ознайомлений.
Л.Боровиковський був одним із перших українських фольклористів, він збирав та записував приказки, пісні, повір’я, способи лікування хвороб тощо. Багато з опублікованих прислів’їв були використані ним у своїх оригінальних творах. Наприклад, «Хто ласо їсть – той твердо спить» («Ласун»), «Коли б знаття, де впаду, то б соломки підмостив» («Антін»), «Хто солодко живе, той гірко помирає» («Мати»), «Поки багат – то поки й сват» («Багатий, бідний»), «Старий віл борозни не портить» («Пархімови воли»), «Сова хоч спить, та курчат бачить» («Курча»). Із народної творчості Л.Боровиковський брав сюжети, теми, образи, дотепні вирази, до того ж його творчій манері була близькою стислість і місткість прислів’їв.
Запозичення скарбів фольклору відбувалося двома шляхами. По-перше, народний анекдот або прислів’я ставали основою байки, в якій першоджерело конкретизувалося, набирало яскравих деталей: так, фабула анекдоту про хитрого солдата використана у творі «Москаль і Моря»; байка «Злодій» розвиває прислів’я «На чужий коровай очей не поривай та своє знай»:
Онисько нехотя й не в пору
Забравсь у Йванову комору
Та пазуху пшінця й набрав:
Іван його піймав,
Та, щоб чуже пшінце назад повисипав,
Ониська прив’язав, звиніть, ногами вгору…
Бо не тягни, Ониську, вуса
До Йванового куса! [2;130].
По-друге, мораль подається у формі прислів’я або приказки «У кого що болить, про те й кричить» («Женись – перемінись») тощо.
Любов до польської літератури, зацікавлення творчістю І.Красіцького прищепив Л.Боровиковському його університетський викладач П.Гулак-Артемовський. Від польського байкаря Л.Боровиковський запозичив форму байки, назву збірки (відповідно «Bajkiiprzypowiesci»), її загальну структуру. Автор залишив звертання «До дітей» І.Красіцького, а його «Вступ до байок» розширив п’ятьма оригінальними вступами: «Моя байка», «До друкаря», «Нащо писать», «Байки та Дяк і Петрусь», «Байка». Закінчується збірка, як і в І.Красіцького, «Кінцем». Здебільшого Л.Боровиковський творчо підходив до сюжетів польського байкаря, насичуючи їх українським колоритом, побутовими подробицями («Щука і Пліточка», «Петрусь», «Рівчак і Річка», «Мішок з грішми»). Загальна тенденція таких творів – скорочення першоджерела. Деякі байки І.Красіцького український автор просто переклав, зберігши назву, стиль, обсяг оригіналу (наприклад, «Перо і Каламар»).
Також Л.Боровиковський запозичав сюжети в І.Крилова («Андрій» – «Гришкин кафтан», «Кішка» – «Мышь и крыса», «Щука» – «Щука и кот», «Сороківка» – «Червонец»). Вплив російського байкаря позначився і на структурі цих творів: вони більші за обсягом, ніж звичайні «прибаютки» Л.Боровиковського. Водночас, намагаючись скоротити розгорнуту деталізовану оповідь, письменник позбавляє її «сатиричної гостроти, колоритності образів, яскравих художніх барв, нерідко руйнує моралізаторську частину байки» [7;59]. Обидва байкарі використовують сюжети Езопа та Федра: «Метелик» – «Муха и дорожные» (в Езопа – «Комар і Бик») тощо.
Більшість байок Л.Боровиковського написано на побутові теми, через що багато літературознавців закидали йому відсутність творів сатиричного та соціального тону. Автор висміює такі людські вади, як пияцтво («П’яний», «Ледащо Іван», «Килим п’яний»), жадібність («Бушля», «Андрій», «Скупий»), лінощі («Клим»), глупоту («Мішок з грішми», «Йолоп Клим»), брехливість («Брехня») тощо. Народний погляд на проблему багатства розкрито у творах «Багатий, бідний», «Скарб», «Максим», «Скупий Клим». У них автор підкреслює минущість матеріального, наголошує на справжній цінності життя («Здоров’я нам миліше капшука»), аналізує мінливість ставлення людей до інших залежно від їхнього матеріального забезпечення («Поки багат, то поки й сват»). У байці «Максим» над злидарем зглянувся Бог, пославши йому скарб. «І ті, хто Максима не раз з двора зганяли – // Максимових собак ласкали» [2;107].
У деяких байках Л.Боровиковський порушував і соціальні проблеми. У дусі просвітницького реалізму він висміяв хабарництво, здирство сільського начальства, несправедливість суду («Суд», «Голова»), неробство панів («Пані»). Однією з кращих викривальних байок вважається «Пан»:
В неділю б’є поклони в церкві Пан,
Аж шкура запотіла,
А цілий тиждень б’є хрестян
За діло і без діла [2;156].
Отже, особливостями байкарського доробку Л.Боровиковського є лаконізм, дотепність, зв’язок із фольклором, життєвість, відсутність у багатьох творах алегорії, сатири. Письменник утвердив у новій українській літературі байку-приказку, перші зразки якої знаходимо у П.Гулака-Артемовського. Цей жанровий різновид знайшов своє продовження у співомовках С.Руданського.
2.3. «Малороссийские приказки» Є.П. Гребінки.
У байкарстві Л.Боровиковський поступився Євгену Павловичу Гребінці (1812-1848). 27 Гребінчиних байок, вміщених у збірці «Малороссийские приказки» (Петербург, 1834), здобули високу оцінку вже серед його сучасників П.Куліша та М.Костомарова. Зокрема, останній у статті «Обзор починений, писанных на малороссийском языке» зазначав: «… його «Приказки» завжди читатимуться з насолодою: автор постав у них не пародистом, не висміювачем малоросійської народності, а малоросійським байкарем, і пречудово виявив здатність малоросійської мови до апологічних творів» [14;285-286].
І.Франко вважав Є.Гребінку найкращим українським байкарем, а М.Зеров писав, що Гребінчині «Приказки» «становлять перший етап у розвитку української байки» [12;946].
В основу його творів покладені відомі сюжети байок, здебільшого байок І.Крилова, й українські народні анекдоти, прислів’я, приказки. Досвід російського байкаря допоміг Є.Гребінці створити реалістичні образи, надати байкам соціального звучання, а зв’язок із фольклором визначив їхній національний колорит, простоту.
Є.Гребінка розробляв у байках суспільно-побутові та морально-етичні теми. До перших належить викриття несправедливості суду («Ведмежий суд»), здирства й кругової поруки чиновників («Рибалка»), сваволі владних («Будяк та Коноплиночка»). Автор стверджує, моральну вищість простого народу над панами («Пшениця», «Ячмінь»). Ідея протилежності інтересів простих трудівників і панів розкрита в байках «Рожа да Хміль», «Школяр Денис», «Вовк і Огонь». Письменник зауважує дядькові Охріму: «Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі!» – застерігаючи від морального переродження на кшталт його нових «друзів»-гультяїв. Він радить триматися подалі від панів, бо завжди,