Провідною рушійною силою тогочасного революційного зрушення української культури були братства - громадські організації, до яких належала здебільшого передова частина населення українських міст.
Рукописні й друковані книги у львівських монастирях перебували тоді в широкому практичному вжитку. Львів славився своїми палітурними майстернями, замовлення до яких надходили з багатьох європейських міст. Окремі наукові дослідження свідчать про те, що у Львові на той час була й друкарня.
Організувати власну друкарню Івану Федоровичу допомогло Львівське братство. Наприкінці лютого 1573 р. він розпочав друкування своєї першої у Львові книги «Апостол», роботу над якою завершив 15 лютого 1574 р. Львівський «Апостол» - надзвичайно дбайливо складена та майстерно оформлена книга на 264 сторінки. Порівняно з московським «Апостолом» львівська книга мала ряд нововведень, зокрема вирізьблені додаткові сторінкові гравюри із зображенням євангеліста Луки, орнаментальним знаком герба Львова та друкарським знаком - гербом самого першодрукаря. У львівському «Апостолі» вміщено широку й докладну післямову «Повість... откуда начася й како свершися друкарня сия». Післямова, написана самим Іваном Федоровичем, характеризує його не лише як талановитого ремісника, а й високоосвіченого редактора та палкого патріота.
Львівського «Апостола» було виготовлено близько 1000 примірників, з яких до сьогодні в різних книгосховищах світу збереглося тільки 85.
Другим видатним львівським виданням Івана Федоровича був «Буквар» -перший в Україні друкований посібник для навчання письменності, складений, як сказано в післямові, «ради скорого младенческого наученія». Ця невеликакнижка складається з 45 аркушів (90 сторінок), оздоблена заставками, кінцівками й гербами Львова та її автора, Івана Федоровича. Обидві книги надруковані на якісному білому папері місцевого виробництва.
Друкарсько-виробнича діяльність Івана Федоровича мала великий вплив на подальший розвиток українського книгодрукування. Спадкоємцем традицій першодрукаря стала друкарня Львівського братства, що діяла протягом кількох століть.
На початку 1575 р. Іван Федорович виїхав зі Львова і став на службу до князя Костянтина Острозького, залишивши львівську друкарню своєму синові. В Острозі за фінансової підтримки князя Острозького йому вдалося заснувати нову друкарню й видати декілька книг богослужбового змісту. Найвидатнішим виданням того періоду є Острозька Біблія, що побачила світ 1581 р. Книга мала 617 листів. Текст у ній поділявся на колонки, та був складений різноманітним шрифтом у два кольори. Цей шедевр друкарської майстерності XVIст. багато років був неперевершений.
У стислій передмові самого автора повідомлялося, що книга надрукована за сприяння князя Костянтина (Василя) Острозького, а робота виконана Іваном Федоровичем Московитиним. В Острозькій Біблії також уміщено книжковий особистий знак першодрукаря.
Іван Федорович має великі заслуги і перед українським книжковим мистецтвом - він створив нові накреслення шрифтових літер. Його орнаментальні книжкові знаки - це оригінальні декоративні твори, часто виконані в суто українському стилі, що не втратили мистецького значення й досі.
Друковані шедеври Івана Федоровича свідчать про те, що він добре знав західноєвропейську книгу й способи її оздоблення, які в XVIст. були доволі поширеними. Проте західні зразки відігравали тільки допоміжну роль. Основою творчості майстра було орнаментальне мистецтво України. Все мистецьке оформлення книг Федоровича, виданих в Україні, тісно пов'язане з місцевою народною творчістю. Орнаментика Івана Федоровича збереглася й до нашого часу та використовується в ужитковому мистецтві.
У 1582 р. Іван Федорович повернувся до Львова. Стан здоров'я й побутові ускладнення не дали можливості займатися улюбленою справою. Наприкінці 1583 р. він помер та був похований на подвір'ї Онуфріївського монастиря на Підзамчому - львівському передмісті.
Отже Іван Федоров видав першу друковану навчальну книгу "Буквар" і його заслуги перед українською культурою і мистецтвом велетенські. Своєю благородною діяльністю на ниві книгодрукування він здійснив життєвий і творчий подвиг, який завжди пам'ятатиме Україна та все цивілізоване суспільство.
Навчальна література для дітей
У XVII-XVIIIстоліттях жанрово-видова палітра дитячої літератури помітно збагачується; поряд з абетками, граматиками, букварями з'являються твори, написані в жанрі повчань, настанов, бесід дорослих з дітьми. У навчальних книжках збільшується кількість текстів для читання. Наприкінці XVIII століття формується пізнавальна книжка, енциклопедія для дітей, активно розвиваються жанри подорожі, пригодницького, історичного оповідання, "дитячі" жанрихудожньої літератури. Книжку оздоблюють буквицями, заставками, орнаментом, гравюрами.
Репертуар нової української дитячої книги бібліографи починають з "Букваря славено-русскаго язьїка... к поученію посполитаго юношества в школах парафіяльних", виданого 1816 року. У 1816-1850 роках вийшло 14 назв книг навчального характеру. Першою художньою дитячою книжкою в новій українській літературі вважають "Читанку для малих дітей дошкільного і домашнього употребленія сочиненную" М. Шашкевича, видану в 1850 році накладом у 5 тис. примірників "Галицько-руською Матрицею".
Велике значення для розвитку української дитячої книги мало створення 1868 року у Львові товариства "Просвіта". Також в Галичині наприкінці XIX -на початку XX століття з'явилися перші періодичні дитячі видання різного тематичного спрямування, адресності, соціально-політичного ухилу -"Ластівка", "Весна", "Рідна школа". Найпомітнішим явищем у тогочасній дитячій періодиці стали журнали "Дзвінок", "Світ дитини", "Дзвіночок"
До репертуару художньої книги для дітей входили твори практично всіх відомих українських письменників тієї доби. Скажімо, ще за життя Т. Шевченка його пейзажна лірика й автобіографічна поезія ввійшли до всіх шкільних читанок.
Хоча поезії, байки, притчі Г. Сковороди, гумористичні оповідання та повісті Г. Квітки-Основ'яненка, вірші, байки Є. Гребінки ще важко назвати творами для дітей, вони викликають жваве зацікавлення малих читачів.
Починаючи з Т. Шевченка, тему дитинства не обминає жоден відомий український літератор.
Багату літературну спадщину, адресовану юним читачам, залишили Олена Пчілка, У. Кравченко, Борис і Марія Грінченки, О. Лотоцький.
Так, у другій половині 20-х років XXстоліття популярними стають так звані шкільні повісті. Нового звучання набуває літературна казка, розвиваються історична проза й драматургія для дітей.
Після відкриття в 1933 році московського "Детгиза" у березні 1934 році аналогічне видавництво відкривається в Україні - "Дитвидав". Протягом першого року існування "Дитвидав" випускає у світ 125 дитячих видань. У 1934 році систему ДВУ ліквідовано і всю державну мережу видавництв УРСР фактично підпорядковано московському Госиздату.
Видавництво "Веселка", за радянських часів єдине в Україні видавництво літератури для дітей.
Сьогодні на нашому вітчизняному ринку існують по-справжньому професійні видавництва. Ціни на такі видання теж високі, але попит від цього не зменшується. Тут можна назвати київське видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". На ринку книги для дітей видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" -це ексклюзивні українські дитячі книжки для читачів від 2 до 102 років (так визначає читацьку аудиторію власник видавництва).
Відповідальність за те, чи пригадуватиме теперішнє молоде покоління в дорослому віці уроки життя, винесені зі своїх перших книжок, лежить як на сучасному авторові, так і на видавцеві.
Цензура на Україні
Хто приніс цензуру до України? Чому нам заборонялось говорити про те, що хотілось? Чому наші люди не могли висловити свою думку про становище в країні, а діти навчались за підручниками, які їм нав'язувала влада?
Діалектика єдності і боротьби протилежностей властива для всіх сфер суспільного життя. З розвитком абсолютизму зароджується і міцніє потяг людності до демократії. З утвердженням свободи слова і друку в суспільстві виникає протистояння і тиск цьому з боку керівної верхівки. Цей тиск набирає таких потворних форм, якою є цензура. Цензура в перекладі з німецької означає:контроль влади над засобами масової комунікації, щоб не допустити чи обмежити поширення небажаної для неї інформації;
2) органи та установи, які здійснюють такий нагляд.
Для України від самого зародження друкарства цензура була невластивою. Друкарні були вільними, козацькі гетьмани на контрольованій ними території завжди забезпечували на ділі свободу друку. У підписаній Іваном Виговським Гадяцької угоди з Польщею спеціально обумовлювалася незалежність українського шкільництва та друкарської справи.
Цензура прийшла з Москви, причиною її запровадження були саме незалежні наші друкарські центри. Ще цар Олексій Михайлович зробив спробу поставити під контроль Києво-Печерську та Чернігівську друкарні. Петро перший цю політику продовжив, підпорядкувавши всі вільні друкарські центри цензурі духовної колегії. Довершила цю насильницьку справу Катерина II, створивши початкову структуру цензурного нагляду. Із середини XIX століття органи контролю переносяться із центра на місця, і в Києві відкривається Комітет внутрішньої цензури, а з другої половини ХГХ століття - створюється вищий цензурний орган «для вищого нагляду в моральному і політичному плані за духом і спрямованістю книгодрукування». У цьому, власне, і полягала основна робота цензурних установ. Без дозволу цензури не могла випускатися друкована продукція: цензура стала основою тодішньої інформаційної політики. Більшовики до філігранності удосконалили систему політичного нагляду за лояльністю до режиму тиражованої чи мовленої інформації. Вони, заборонивши опозиційні партії і пресу ще 1918 року, над усією іншою друкарською продукцією встановили жорстку цензуру. Щоправда, саме слово «цензура» не вживалося, оскільки створений згодом Радянський Союз подавався світовій громадськості як чи не найдемократичніша держава. Тимчасом було побудовану чітку цензурну вертикаль, яка мала назву установ з охорони державних таємниць у пресі. Починаючи з обласних центрів у кожній друкарні чи комбінаті друку були посаджені цензори, що називалися редакторами, які ще до друку перечитували кожен рядок майбутніх газети, журналу, брошури чи книги: чи немає, бува, у них крамоли. Ще неправлені газетні полоси подавалися водночас коректорам і названим «редакторам». Якщо не було втручання цензора, на полосі ставився штамп «дозволено до друку», підкріплений його підписом. Без цього поліграфісти не мали права поставити полоси в друкарську машину для тиражування.