Поетичний настрій оповідання – жалість – навіюється читачам інакше, ніж відповідні настрої двох попередніх оповідань. Якщо там вони нарощувались поступово, то тут використано прийом, сформульований теоретиками “дхвані-раса” наступним чином: “прихований зміст відчувається безпосередньо одночасно з буквальним” [22, 292].
В оповіданні “Перед війною з ескімосами” нема складних асоціацій і композиційно-стилістичних фігур. Простий і використаний Селінджером прийом паралелізму. В кімнаті для гостей, в проміжку між поверненням Селени й тим, коли Френклін пішов, з'являється приятель останнього Ерік, який чекаючи на приятеля, розповідає Джині про бездомного письменника, якому він, пожалівши, дав притулок і познайомив з потрібними тому людьми. А закінчилось усе тим, що новий друг обікрав свого рятівника й зник. Суть паралелі в тому, що рух почуттів в Джині до Селени й Френкліна йде від образи до жалості, а у вставному епізоді (його інкорпоровано в оповіданні згідно найпростішому прийому староіндійської поетики: новий персонаж прийшов і розповів) почуття рухаються в зворотному порядку – від жалості до образи.
Прихована вказівка на те, що поетичний настрій оповідання “Перед війною з ескімосами” – “раса”-3, тобто жалість, наявне також в імені однієї з дівчат – Селени, що нагадує про місяць. В староіндійському філософсько-релігійному епосі, і зокрема в “Рамаяні”, із світлом місяця порівнюються жаль, милосердя. Проте у Селінджера тема жалю зовсім не співвідноситься з образом Селени. Її ім'я в даному випадку – так зване слово, що проявляється [1, 32] ,яке допомагає знайомому з санскритською поетикою читачу зрозуміти сугестивний зміст твору. Стосовно введення в текст домінуючого кольору, то “раса”-3 вимагає сірого кольору. В оповіданні “Перед війною з ескімосами” Селінджер дотримався цієї умови: в двох епізодах (розповідь Френкліна й розповідь Еріка) кімната наповнюється тютюновим димом.
“Людина, Яка Сміялася”.
В оповіданні “Людина, яка сміялася” розповідь ведеться від першої особи. Оповідач, чоловік років сорока, пригадує події, свідком яких він був дев'ятилітнім хлопчиком у 1928 р. Разом з іншими дітьми він залишався після школи під наглядом студента Джона Гедсудскі. Останній за домовленістю з батьками розважав хлопців, везучи їх у своїй машині в один з нью-йоркських парків, де під його керівництвом вони грали у футбол чи бейсбол. А дорогою він розповідав історію про благородного розбійника на ім'я Людина, Яка Сміялася. Через деякий час до цих поїздок приєдналася дуже вродлива дівчина Мері Хадсон, подруга Джона. Як тепер розуміє оповідач, Мері, на відміну від Джона, який заробляв собі на навчання й життя працею вихователя, була дочкою дуже багатих батьків й потай від них зустрічалась з коханим. Поки Мері їздила з хлопцями й брала участь у їхніх іграх, Людина, Яка Сміялася отримувала перемогу за перемогою над своїми ворогами, і його пригоди здавалися безкінечними. Але коли все-таки довелося розлучитися з Джоном, діти почули з вуст свого вихователя сумну розповідь про те, як Людина, Яка Сміялася була схоплена своїми ворогами й загинула в жахливих муках.
Згідно теорії “дхвані-раса” правила втілення в літературному творі навіюваного ефекту гніву, люті (“раса”-4) вимагали використання цілого ряду специфічних образно-виразних засобів:
1- ускладненої композиції – в побудові сюжету використано складний паралелізм, композиція, що називається “системою вкладених одна в одну коробок”: події з життя Джона Гедсудскі, Мері та дітей перемежовуються з епізодами історії Людини, Яка Сміялася;
2- застосування в деяких місцях лякаючого і самодостатнього стилю – уся історія Людини, Яка Сміялася витримана в лякаючому, самодостатньому стилі. Ось, наприклад, її кінцівка: “ Гіркий, роздираючий душу стон вирвався з грудей Людини, Яка Сміялася. Слабкою рукою він потягнувся за посудиною з орлиною кров'ю і розчавив її. Залишки крові тоненькою цівкою потекли по його пальцях; він наказав Омбі відвернутися, й Омба, ридаючи, підкорився йому. І перед тим, як повернути обличчя до залитої кров'ю землі, Людина, Яка Сміялася в передсмертних судомах зірвала маску” [17, 218];
3- домінування червоного кольору*- обличчя Людини, Яка Сміялася приховувалось під маскою яскраво-червоного кольору – з пелюсток маку. В кінці оповідання летить за вітром яскраво-червоний уривок паперу для обгортання, дуже схожий на маску. Крім того, в історії Людини увесь час ллється кров – саме слово “кров” і різноманітні похідні від нього повторюються в розповіді Джона десять разів. Таким чином, в оповіданні дійсно домінує червоний колір;
4- використання різного роду подвоєнь приголосних і довгих, складних слів – в кожному абзаці оповідання Селінджер в середньому використав десять слів з подвоєними приголосними, а також – протягом усього тексту – досить велику кількість складних слів, а в одному випадку складне слово навіть складається з дев'яти членів – asome-girl-just-donיt-know-when-to-go-home**. Нарешті, поетичний настрій гніву, люті навіюється читачу оповідання “Людина, Яка Сміялася”самим відношенням оповідача до тієї драми, справжня суть якої відкрилася йому лише через багато років, коли він став дорослим. Адже і в оповіданні явно засуджується нерівноправיя людей у суспільстві, де основним регулятором відносин є майновий ценз. Доречі, ця позиція Селінджера зовсім не входить в протиріччя з настановами традиційної індійської поетики, оскільки однією з найважливіших умов створення художніх творів остання вбачала не лише в прийомах гіперболізації, зображенні неприродного, фантастичного і т. п., але й в реалістичному відображенні життя. На цей предмет існував навіть спеціальний термін “свабхавокті”, введений засновником санскритського роману Дандіном й означає “природний опис того, що бачить поет”.
У збірці Селінджера оповідання “У човні” стоїть п'ятим, а, отже, повинно відповідати поетичному настрою мужності. Сугестивність його передачі читачам пов’язана, згідно правилам теорії “дхвані-раса”, перш за все з побудовою складного сюжету, що розповідає про військову сміливість, мужні вчинки, впевненість у собі, широту поглядів і, нарешті, про радість. І в п’ятому оповіданні збірки Селінджер суворо дотримався цієї умови – воно сконструйоване за канонами детективного жанру і в його складному сюжеті відображені всі вище названі стани.
Тож звернемося до сюжету.
В експозиції оповідання – в розмові між кухаркою та поденницею, який відбувається на кухні заміського будинку Тенненбаумів, наполегливо повторюється слово “засмутитися” (Селінджер усякий раз виділяє його курсивом), проте чому засмучена кухарка, залишається незрозумілим. Правда, з дому втік чотирьохлітній син Тенненбаумів Лайонел. Він втік на озеро і сидить у батьковому човні, що погойдується на хвилях. На дворі жовтень, день йде до вечора, й на озері, як і на березі, нікого нема, але відчувається, що кухарку турбує щось інше.
Тим часом на кухні з'являється мати Лайонела – Бу-Бу Тенненбаум (вроджена Беатриса Глас), і читач дізнається, що малюк втікає не вперше і робить це завжди під впливом образи чи жалості. Веде себе хлопчик справді героїчно. Коли йому було три роки, він втік у Нью-Йорку в Центральний парк. Це було в лютому, знайшли його вже вночі, коли у парку вже не було нікого, хіба що бандити та бродяги. Він сидів на естраді, де вдень грає оркестр. Лайонел змерз мало не до смерті й вигляд мав жалюгідний.
Бу-Бу відправляється на озеро й намагається вмовити сина повернутися додому, хоче взнати, що сталося, змінити настрій хлопчика. Вдає з себе адмірала, а сина називає одним з його підлеглих, старим морським вовком, проте хлопчик цієї гри не сприймає. Не допомагає матері навіть пакетик з ланцюжком для ключів, що про нього він вже давно мріє. Проте виклик у погляді малюка раптово поступається місцем сльозам, і він починає плакати. Лише тоді Бу-Бу, вже не боячись, що дитина стрибне в холодну воду, спускається в човен і втішає сина. Тільки зараз читач дізнається причину його втечі, а заразом і причину засмученості кухарки. Виявляється, хлопчик почув, як у розмові з поденницею кухарка назвала його батька “великим брудним іудою”. Мати сприйняла це повідомлення з достоїнством.
Справа в тому, що гра слів, на якій побудовано оповідання звучить: “kike-kite” (“kike” – “єврей”, “kite” – “повітряний змій”), і, таким чином, в англомовному тексті оповідання слова кухарки “великий брудний єврей” хлопчик зрозумів як “великий брудний повітряний змій”.
Кінцівка оповідання радісна: до дому мати з сином бігли.
Проте повернемося до каламбуру “kike-kite”. Окрім звукової подібності цих слів, яка зіграла в оповіданні, як бачимо, таку важливу сюжетну роль, Селінджер, можливо, скористався – вже в інших цілях – полісемією слова “kite”. Адже в англійській мові “kite”, крім “повітряного змія” також означає “робити щось з небаченою силою”. Обігравання різних значень було не лише широко розповсюджене в староіндійській класичній літературі [2, 229], але й допомагало, зокрема (згідно теорії “дхвані-раса”), навіюванню поетичного настрою мужності.
“Потаємними збудниками” цього настрою вважалось також і домінування в творі помаранчевого кольору і – на думку деяких теоретиків “дхвані-раса” – застосування складних слів. В оповіданні знаходимо кілька трьохчленних слів типу “matter-of-factly”, а помаранчевий колір серед усіх інших справді домінує, виділяється: на дворі бабине літо (англійською – “Indiansummer” – “індійське літо”), золота осінь, і все освітлено низьким передвечірнім сонцем.