Така нехитра, на перший погляд навіть банальна ситуація оповідання “І ці губи, і очі зелені”. Але банальний сюжет зовсім не протирічить настановам теорії “дхвані-раса”. “Співобразність з загальновідомим – ось найвища таїна раси” [2, 129], - писав Анандавардхана.
Підсумуємо наші спостереження в області поетики оповідання “І ці губи, і очі зелені”. По-перше, “настрій кохання”, згідно “правилу відповідності”, не розквітає в ньому повністю, а по-друге, в композиції сюжету чітко побудовані усі обумовлені комплексом “раса”-7 допоміжні психічні стани персонажів: збудження, сум, відчуття страху, хвилювання й передчуття чогось неприємного.
Для відтворення в художньому творі поетичного настою відрази в традиційній індійській поетиці існувало ще кілька менш важливих рекомендацій: дозволялося використання неприємних для слуху слів; вважалося, що “раса”-7 “висвітлюється” в тексті також завдяки фонемам “ш”, “с”, в сполученні з “р”, “дх”; визнавалося домінування темно-синього кольору.
І знову ж таки, як і в усіх попередніх випадках Селінджер дотримується цих рекомендацій: в оповіданні багаторазово зустрічаються неблагозвучні слова “ash” (попіл) та “ashtray” (попільничка) – Джоан та її коханець постійно курять, і вся постіль всипана попелом; увесь текст пронизують численні сполучення приголосних типу “грхд”, “штр” та ін. (так слово “gray-haired” – сивоволосий – вжито більш як тридцять разів); вже на початку оповідання сказано, що очі в Джоан темно-сині (майже фіолетові), і автор не дає забути про це читачу протягом усього твору.
Залишається лише пояснити “темне місце” оповідання. Назва твору “І ці губи, і очі зелені” – рядок з вірша, що нагадує Артуру про Джоан. І разом з тим протягом усього тексту підкреслюється, що очі в Джоан сині. З позицій санскритської поетики цей феномен пояснюється дуже просто. В англійській мові та російськомовному перекладі тут зникла гра слів, а вона – один з найрозповяюдженіших художніх прийомів староіндійської літератури. Але перед тим, як пояснити гру слів “зелений - синій”, слід відмітити, що в санскритській літературі даний прийом будувався, на відміну від європейської, не на каламбурі, а на властивій санскриту багатозначності слів, полісемії. Гра слів “очі зелені – очі сині” зрозуміла читачу, знайомому з санскритом, бо там ці два кольори позначалися одним словом – “ніла”.
“Голубий період де Дом’є-Сміта”.
Тридцятидвухлітній художник, свідомі дитячі роки й рання юність якого пройшли в Парижі, пригадує не зовсім звичайний епізод свого життя, що відноситься до 1939 р., коли йому було дев’ятнадцять років, і після смерті матері, він разом із вітчимом, повернувся до Нью-Йорку, де відвідував художню школу. Та американське життя здавалося йому чужим і ворожим, оточуючі люди викликали роздратування. Якось у квебекській газеті він прочитав об'яву, що директор заочних курсів живопису “Любителі великих майстрів” у Монреалі запрошує на роботу кваліфікованих викладачів з бездоганною репутацією, які знають англійську та французьку мови. Юнак вирішив, що кращого кандидата ніж він, не знайти, й негайно вислав заяву, в якій поряд з вигаданими фактами своєї біографії сповістив, що його звати Жан де Дом’є-Сміт, що Пабло Пікасо – давній друг його сім’ї, а він сам відомий у Франції художник. Через тиждень прийшла позитивна відповідь, і радісний де Дом'є-Сміт виїхав до Монреалю.
На пероні героя зустрів директор курсів Йошото. Його школа знаходилася на другому поверсі недоглянутого будиночку, прямо над магазином ортопедичних речей. Увесь персонал школи складався з подружжя Йошото та їх нового співробітника.
Вся робота складалася з внесення поправок в надіслані заочниками малюнки й відсиланні їх назад зі своїми зауваженнями. Серед малюнків, які треба було перевірити Дом’є-Сміту, виявилася робота монахині – сестри Ірми, що показала чудові художні здібності і, навіть, талант. Захоплений юнак написав сестрі листа, але відповіді не отримав. Натомість директору Йошото прийшов лист від настоятельки монастиря, в якому говорилося, що подальші заняття на цих курсах сестрі Ірмі заборонені. Засмучений цією звісткою герой написав ще одного листа, та не відіслав його, оскільки до нього раптово прийшло містичне видіння, здивування, відвертість. Сталося це ввечері, біля вітрини магазину ортопедичних речей. У вікні горіло світло, і молода дівчина міняла бандаж на манекені. Щось осліпило Дом'є-Сміта. Це продовжувалося кілька секунд, а коли скінчилося, дівчини вже не було. Через деякий час, прийшовши додому, герой записав у своєму щоденнику: “Відпускаю сестру Ірму на свободу – нехай іде своїм шляхом. Усі ми монахині” [17, 244].
Такий зміст восьмого оповідання збірки Селінджера. А тепер поглянемо, в якій мірі воно співвідноситься з вимогами втілення “раса”-8 – поетичного настрою здивування, відвертості.
Згідно “теорії дхвані-раса”, навіювання цього настрою відбувається шляхом змалювання цілої гами переживань героя, починаючи з відчуття неспокою, до приходу, в кінці кінців, − через радість, збудження, й саме здивування, відвертість – до задоволеності. Всі ці стани Дом'є-Сміта знаходимо в оповіданні. Спочатку він неспокійно почуває себе в Нью-Йорку, потім радіє місцю викладача заочних курсів у Канаді, відчуває піднесення, збудження, виявивши талант у сестри Ірми, й, пізнавши стан найбільшого здивування і відвертості, приходить до задоволеності, починаючи по-новому ставитися до тих життєвих проблем, які, як йому здавалося, не можна вирішити, що і підкреслюється кінцівкою оповідання: “Хоча розв'язка виходить дуже нецікава, доведеться згадати, що не пройшло й тижня, як курси “Любителів великих майстрів” закрилися, оскільки в них не було відповідного дозволу (точніше, ніякого дозволу взагалі). Я склав речі й поїхав до Бобі, мого вітчима, на Род-Айленд, де провів близько двох місяців – увесь час до початку занять в Нью-Йоркській художній школі – за вивченням найцікавішого різновиду усіх літніх звіряток – американської дівчини в шортах” [17, 240 -241].
В дусі “раса”-8 в оповіданні “Голубий період де Дом’є-Сміта” витримано й домінуючий колір цього поетичного настрою – жовтий. Правда, як такий жовтий колір в тексті не фігурує, але завдяки багаторазовій появі “на сцені” Йошото з дружиною й згадуванні про те, що вони представники “жовтої раси”, домінуючий колір присутній у свідомості читача.
2.3. Уособлення філософської проблематики збірки. Оповідання “Тедді”.
Останнє, дев'яте оповідання селінджерівської збірки слід розглянути окремо і більш детально, ніж попередні, оскільки воно значною мірою охоплює філософську проблематику збірки в цілому.
Згідно теорії “дхвані-раса” дев'ятий поетичний настрій – спокій, що веде до зречення від світу, будується на байдужому ставленні героя (або героїв) до світських справ та речей. Тут слід згадати, що спершу існувало лише вісім поетичних настроїв, а введення нового, дев'ятого пов'язане з іменем Удбхати
[2, 275]. Зазначимо також, що нововведення Удбхати заперечувалося деякими теоретиками протягом довгого часу, вони вважали дев'ятий настрій надуманим. Але, наприклад, Анандавардхана, підтверджуючи нововведення Удбхати, вказував, що “раса”-9 – поетичний настрій спокою, відреченості від світу - дійсно може навіюватися, і що для цього перш за все характерно “повне згасання відчуття свого “я” [2, 150]. Стан спокою змальовується Анандавардханою як блаженство, що “з'являється в наслідок звільнення від жаги до життя” [2, 215].
Та звернемося до змісту оповідання. В жовтні 1952 р. десятилітній хлопчик Тедді Макардль разом з батьком, матір'ю та шестилітньою сестрою повертається пароплавом з Європи в Америку. На початку твору ми бачимо цього худенького хлопчика з великою, давно не стриженою головою і тоненькою, як соломинка шиєю, в брудних білих тенісних туфлях, в шортах з індійського льону, які на нього надто великі, й у майці з діркою на плечі. Він говорить, що день буде чудовий, а потім спостерігає, як за бортом тонуть в морській воді апельсинові шкурки. Тедді каже, що якби не бачив їх, то й не знав би навіть про існування цих шкурок, а коли вони потонуть, то залишаться існувати лише в його свідомості. На одній з двох койок лежить батько хлопця, його дратують міркування сина та його поведінка. Але Тедді не звертає уваги на репліки батька, він розмовляє з матір'ю і розповідає їй, що з ними разом пливе в Америку університетський викладач, який чув, як на одній вечірці в Бостоні прокручували плівку з записом бесіди з Тедді.
Виявляється, що герой – десятилітній мудрець, провидець, що магнітофонні записи його міркувань з цікавістю слухають професори університетів. Батько іронізує над надприродними здібностями сина, а заразом і над дружиною, яка заохочує демонстрування цих здібностей.
Тут же з'ясовується, що Тедді дав пограти сестрі фотоапарат батька, й останній наказує негайно принести фотокамеру в каюту. Перед тим, як піти, хлопчик недбало цілує матір, охайно збирає розкидані батьком недопалки й рукою витирає попіл. Нарешті він йде, сказавши, що після того, як піде, він залишиться існувати лише в свідомості усіх його знайомих, як апельсинова шкурка.
Наступні події відбуваються на двох палубах океанського лайнеру. На спортивній палубі Тедді знаходить сестру – істоту неповнолітню, але злостиву й жорстоку. Маленька Бупер ненавидить матір, брата, хлопчика, який з нею грається та й взагалі усіх. Герой відсилає її з фотокамерою в каюту батьків, але попереджає, щоб через півгодини вона прийшла в басейн на урок плавання.