А хто ж мені скаже,
де моя весна
нагріва тумани,
сіє білий цвіт?
Може, там, де верби
блакить розгойдали... [5, 40].
Однак зображення реальної зустрічі з нею витримано у червоно-чорній гамі, що в інших поезіях Т.Осьмачки є знаком катастрофічності:
Ніч була мов яма
в черепі мерця... [5, 40]
(у поезії «Синя мла»:
а вікна без шибок чорніли їм
такими дірами,
як мають людські черепи [5, 201]);
Дівчина тікала з вилами від мене,
а з зубків іржавих завірюха рвалась
бризками крові,
мов іскри комети
у вогненний хвіст!..
І вила світили ліхтарем кривавим... [5, 41]
(у поезії «Ґуральня»:
На вратах горить ліхтар...
Розпускає світ кривавий... [5, 22]);
А в пробиті груди
вже дивиться ніч,
забризкана кров’ю... [5, 42].
Отже, у поезії «Весна» зустріч, що неминуче несе втрату ілюзорних сподівань і розчарування, знаменує катастрофу, «апокаліпсис» одного життя, який за своєю значущістю в індивідуально-особистісному вимірі ліричного героя може дорівнювати есхатологічним подіям.
Засліплений стражданням, ліричний суб’єкт «Весни», а також пізніших творів «На зрубаній акації», «Жорстокість», «Кон’юнктивіт», «Дзвонар», «Останній арешт» покладає провину за свою самотність на героїню поезій. Схема, за якою будується ліричний сюжет вірша «Весна», в цілому відтворюється у поезіях «Жорстокість» (у збірці «Із-під світу» – «Цариця») і «Кон’юнктивіт». Внутрішній стан носія ліричного переживання характеризується емоційним сплеском, викликаним радісним очікуванням, сподіванням на взаємність, що змінюється новим спалахом страждання, глибоким розпачем, коли надії виявляються марними. Разом з цим трансформується ставлення до жінки, яка не відповідає на почуття ліричного героя: розчаровуючись, усвідомлюючи облудність сподівань, ліричний суб’єкт приписує їй холодну байдужість, погорду або підступність. У поезії «Жорстокість» подібний злам дістає вираження передусім у контрастному вживанні стилістично маркованої (урочисто-піднесеної і зниженої) лексики: «королева», «цариця» – «звичайная баба». Образні ряди поезії «Кон’юнктивіт» («сонце, хвороба очей», «дівчина, страждання серця»), побудованої на основі паралелізму, суміщаються у свідомості ліричного героя, який однаково наділяє немилосердністю і природну стихію, і людину:
Бо я довірив сонцю зір свій зрячий
і серце дівчині живе приніс,
а нині вже в вічу пісок гарячий
і серце мре без ласки і без сліз [5, 207].
Подолані спалахи «коханням приспаних образ» [5, 131] вчуваються у монолозі ліричного героя поезії «На зрубаній акації», де основні засоби інтроспективного зображення – психофізіологічний паралелізм і метафоричне ототожнення душевної муки й фізичного болю – відсилають до образу-лейтмотиву цього твору – акації як уособлення джерела страждань:
...Давно на пальці бачу кров
І почуваю на душі пекуче горе,
Що, може, й мрію проколов...
І ти, хоч самітна, у далечінь ваблючу
Десь віднесла комусь любов,
Акацію мені покинувши колючу
І на руці від неї кров... [5, 130].
Ліричний герой цієї поезії балансує між обожненням об’єкта свого нереалізованого почуття і докорами, плеканням образи. Подібне балансування, нездатність зненавидіти за облудну надію, але й неспроможність до незатьмареної образою любові стає нестерпним випробуванням для ліричного героя поезії «Сліпе»:
...без зітхання стогну
від німої розпуки душі, –
що не можу я вас навіть тут поклясти
і не маю такої снаги,
аби образ хоч ваш через світ пронести
ще святішим як вічні боги [5, 214].
Таким чином, загострене переживання самотності, зумовлене фатальною неможливістю зустрічі, сполучається у поезіях Т.Осьмачки з іще однією настроєвою домінантою – відчуттям образи, розчарування, якими щоразу завершується спроба подолати роз’єднаність. Цей емоційний стан набуває особливої драматичності, контрастуючи з окриленістю й ейфорією – породженням ефемерних надій ліричного суб’єкта.
Увесь емоційний спектр, зумовлений любовними переживаннями ліричного героя, репрезентовано у низці віршів Т.Осьмачки, що об’єднуються образом черниці. В.Барчан, зараховуючи поезії «Присвята», «Предше», «Кривда», «Хустка», «Помста», «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки»), «Сліпе» до числа творів, прообразом героїні яких стала мати Йосифа, відзначає, що вони «тяжіють до циклу» [1, 49]. На нашу думку, цей перелік слід доповнити віршем «Фіякр», опублікованим у часопису «Наші дні». Локативний маркер «Криниця» співвідносить художній простір цієї поезії з тим місцем, де відбулася реальна зустріч поета з матір’ю Йосифою, а подія, яка визначає перебіг ліричного сюжету (від’їзд героїні з Криниці), становить очевидну паралель між художньою і реальною біографією митця.
В.Барчан докладно аналізує згадані твори у їх єдності, досліджує динаміку емоційних станів ліричного героя, виходячи з того, що низка цих поезій є цілісним утворенням, однак розглядає їх дещо ізольовано, вилучає з контексту всієї ліричної системи Т.Осьмачки. Урахування контекстуальних зв’язків дає підстави стверджувати, що «цикл про черницю» не лише синтезує емоційні домінанти ліричного суб’єкта поезій, охоплених тематичним колом інтимної лірики, але й відбиває кульмінаційний момент любовних переживань ліричного героя Т.Осьмачки.
За словами В.Барчан, настроєвий діапазон поезій, об’єднаних образом черниці, «неширокий, обмежений, в основному, відтворенням страждань самотнього чоловіка» [1, 47]. Слід наголосити, що це зауваження видається цілком слушним і для тих творів, які перебувають поза межами «циклу про черницю» (у чому має переконати здійснений вище аналіз). Словесна презентація болючого переживання фатальної роз’єднаності і прагнення її подолати, розпачу і відчуття образи, які становлять емоційний спектр ліричного героя у згаданому циклі, пов’язана з розгортанням образу-лейтмотиву жіночого серця, відданого Богу. У поезіях «Хустка», «Кривда», «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки») він є своєрідним ключем до розуміння емоційного стану ліричного суб’єкта: саме ця жертва унеможливлює сподівану зустріч (наприклад, у вірші «Хустка»: «Бо віддали ви Богу все: / і серце, веснами зелене, / і вже і грім не донесе / і найсвятішого від мене...» [5, 157]), а отже, вмотивовує відчай ліричного героя.
Художня паралель – жоржина з обірваними пелюстками і серце, «замучене горем до краю» [5, 155], – у поезії «Кривда», де ліричний герой переживає нерозділене кохання перш за все як драму скривдженого почуття, актуалізує образний ряд ранньої лірики Т.Осьмачки, зокрема метафору розквітлого серця. Відчуття образи тут вербалізується у докорах, адресованих героїні твору, яка офірує не лише власне серце («Ви вирвали серце у себе з грудей, / а разом із ним і тривогу / і десь подали аж на небо руде / з маленької келії Богу» [5, 154]), але й жоржину-серце-любов ліричного героя, у чому він і вбачає першопричину своїх страждань. У поезії «Фіякр» драма скривдженого почуття розгортається завдяки акцентовано контрастному зображенню психологічної сфери персонажів, яке обмежується місткими антитетичними деталями: якщо «безслізнії очі» героїні твору «сяли» і «сміялись», то у ліричного героя «кипіли повіки / І слізьми, і смутком сторіч, / І входила в очі навіки / Без жодного променю ніч» [8, 2]. Окрім того, настроєва домінанта ліричного суб’єкта у цій поезії репрезентована психологічним паралелізмом, причому ту суб’єктивну трансформацію, якої зазнає пейзаж, робить особливо відчутною прийом обрамлення: у цілому нейтральний опис сходу сонця на початку поезії («То сходило сонце у горах / І дихав туманами бір» [8, 2]) разюче відрізняється від фінальної картини, що несе відбиток емоційного стану ліричного героя («І сонце знімалося вчора / з звіриної ніби нори, / І знов поринало у горах / У мряку та в чорні яри...» [8, 2]).
Амбівалентність навіть найбільш обожнюваного образу черниці – об’єкта нереалізованого почуття і, одночасно, докорів («Предше», «Кривда», «Помста», «Сліпе», «Фіякр») – виступає (як і в поезіях поза циклом) знаком балансування ліричного героя між любов’ю та образою, яке виражається з більшою або меншою експресією: від констатування цього факту у поезії «Предше» («Я вас любив, побожний, то злорікий» [5, 154]) до вибуху відвертої агресії у поезії «Помста», – проте ніколи не продукує саркастичних нот (як у поезії «Жорстокість»). Ліричний герой поезій «Присвята» і «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки»), сповнених благальними інтонаціями, вивищується над спалахами образи, які не лише не знімають емоційної напруги, але й посилюють напади відчаю. У поезії «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки») дістає завершення розгорнутий у «циклі про черницю» лейтмотив серця, відданого Богу. Прагнення ліричного героя, охопленого «безумною тугою», подолати роз’єднаність набуває форми молитовного звернення до Бога:
...схилися у вівтар і пальцями з криці
дарунки свої розгорни,
візьми одне серце з мішка і черницю
на грішную землю верни [5, 159].
Накреслена ліричним героєм перспектива поєднання з коханою людиною («...верни їй узяте, як Бог, / аби ми серцями, немов писанками, / могли помінятися вдвох...» [5, 159]) завдяки асоціації «серце – писанка», що актуалізує уявлення про великоднє воскресіння й оновлення, має усвідомлюватися як перехід до нової якості, тобто звільнення від «безумної туги» й самотності. Однак у вірші «Присвята», який формально є передмовою до циклу, але за логікою біографії ліричного героя мав би бути своєрідним епілогом, останнім епізодом історії почуття до черниці, ця перспектива постає нереалізованою. Найбільш драматичне в емоційному досвіді ліричного героя коло надії – розчарування – відчаю завершується поверненням до самотності, що є «звичним станом душі» [1, 47].